Розраховує лише на обмін: експрацівнику ЧАЕС Леоніду Малику окупанти погрожують 20 роками ув’язнення за “держзраду”

Українець, колишній працівник Чорнобильської АЕС Леонід Малик зник в окупованому Бердянську Запорізької області у травні 2024 року. Чоловік жив у Новотроїцькому Волноваського району на Донеччині, також тимчасово підконтрольному РФ, доглядав за літньою матір’ю. Таксував, бо рейсових маршрутів не було, а людям треба якось їздити. Саме під час одного з рейсів його затримали російські силовики. 

Леоніда, ймовірно, утримують у СІЗО міста Маріуполя, інкримінують державну зраду й незаконний обіг радіоактивних речовин. За понад рік чоловік лише раз зателефонував родині. Також рідні знають, що окупанти призначили йому “державного” адвоката. Той не заперечує проти його тримання під вартою, яке українцю продовжують що два місяці. Востаннє “суд” над Маликом відбувся 14 липня. 

За інформацією доньки, наступне судове засідання має бути в Сімферополі, тобто чоловіка мають перевезти до окупованого Криму. Жодного разу рідних на засідання не пустили. 

Донька бранця Кремля Марія, студентка одного з київських вишів, переконана, що “справа” — сфабрикована, а батька карають за проукраїнську позицію. За словами “слідчого”, українцю загрожує до 20 років позбавлення волі. Для 54-річного Леоніда, враховуючи умови, в яких утримують політв’язнів окупанти, такий строк може виявитися смертним вироком.

Дівчина розповіла, що селище, де жив батько, зовсім маленьке. Востаннє вона була там у 2021 році, коли Новотроїцьке ще контролювали українські війська. Після окупації людей там лишилося взагалі дуже мало, всі про всіх знали: хто що каже, що думає.

“Місцеві знали про його проукраїнську позицію. Хоча батько на той момент не демонстрував її відкрито зі зрозумілих причин”, — згадує донька.

Вони з батьком постійно спілкувалися, розмовляли майже кожного дня. І коли 13 травня дівчина не змогла додзвонитися до нього, занервувала. Писала повідомлення — він теж не відповідав. Так було з 13-го по 15 травня, жодної відповіді. На четвертий день тиші зв’язалася зі знайомими на окупованій території, і вже від них дізналася, що батько зник. Згодом з’ясувалося, що його фактично викрали на очах десятків людей: без ордера, без постанови про арешт, каже вона.

Кілька місяців не було відомо, де утримують Леоніда, в якому статусі, в яких “злочинах” його звинувачують. Лише через тривалий час донька дізналася, що батькові окупанти спочатку приписали “держзраду” (стаття 275 Кримінального кодексу РФ), а потім додали ще й “незаконне поводження з ядерними матеріалами чи радіоактивними речовинами” (ст. 220, п. 1). Донька бранця Кремля припускає, що останнє інкримінували лише через те, що чоловік до повномасштабного вторгнення працював на Чорнобильській АЕС. 

Боротися за звільнення чоловіка рідні почали одразу, як він зник. Зверталися до окупаційної влади із заявою про зникнення, але вже дуже скоро там попросили її забрати.

Приблизно за два тижні після зникнення Леоніда звернулися до київського управління Нацполіції України, заявили, що цивільна людина зникла безвісти на окупованій території. Це було в червні 2024-го. 

Лише в грудні 2024-го, коли пройшло понад пів року, вдалося з’ясувати, що Леоніда Малика тримають у СІЗО в Маріуполі, згодом його перевели до СІЗО Донецька. Й досі в рідних мінімум інформації про нього. Наприклад, відомі дати “судових засідань” по його справі й те, що йому кожні два місяці продовжують тримання під вартою.

Одного разу донька побачила постанову “суду” щодо батька з дуже дивними фразами. Наприклад, про те, що суд “имеет достаточно доказательств, свидетельствующих о возможной причастности Малика к совершению преступления”. 

Останнє “судове” засідання відбулося 14 липня. За інформацією доньки, наступний розгляд “справи” буде, скоріш за все, фінальним — в Сімферопольському окупаційному суді. 

Дівчина знає, що санкції статей кримінального кодексу РФ у справі батька, передбачають покарання до 20 років ув’язнення. Принаймні так казали слідчі. 

“На суди нікого з рідних не запрошували. Ніхто не чув ні доказів, ні свідків. “Правосуддя” з великої букви, інакше не скажеш”, — переконана донька політв’язня.

Ба більше, вона не сумнівається, що Леоніда так довго тримають без вироку тому, що жодної провини він, знаючи його характер, не визнає.

“А за що його садити, якщо доказів немає? Навіть в постанові це не обговорюється”, — каже вона.

Дуже важко переносить все це літня мати бранця Кремля. Коли онука з нею спілкується, а встановити зв’язок стає все складніше, та каже, що понад усе хоче встигнути побачити сина на волі, обійняти його.

“Я мовчу, бо розумію, що вона його вже не побачить. Принаймні, на тій території. Просто тому, що в нього один вихід — це обмін і виїзд на підконтрольну Україні територію. А бабусі вже 78 років й вона хворіє. Мабуть, й краще, що його схопили в Бердянську, а не вдома. Принаймні вона хоча б не бачила цього жаху”, — говорить дівчина.

На питання, чи є можливість найняти для батька приватного захисника, попри те, що він має “державного”, Марія каже, що такий варіант розглядали. Але, на переконання людей, що опинялися в такому становищі, як родина Леоніда, коштуватиме це захмарних грошей, а зиску не буде.

“Адвокат навряд чи йому там допоможе. Тому батько розраховує тільки на обмін, лише на обмін”, — каже дівчина.

***

Під час написання цієї статті стало відомо, що в межах обміну полоненими 14 серпня 2025 року додому повернувся 74-річний Віталій Атаманчук з Донеччини. Він провів у неволі сім років, а “засудили” його на 17 — теж за “держзраду”. 

Всі ці роки його донька Альона Майбоженко боролася за звільнення батька, зверталась до представників всіх рівнів влади, до міжнародних організацій, журналістів, правозахисників. Нарешті він вдома. Як і ще 50 цивільних, незаконно утримуваних окупантами або засуджених ними на довгі строки ув’язнення.

Це перший за всі роки війни випадок масового повернення додому цивільних полонених. Раніше РФ навіть не розглядала такий варіант. 

Це дає надію родинам українців — цивільних заручників Кремля — на їхнє повернення додому. І не через десятиліття.