Для людей з інвалідністю родина лишається головною підтримкою у соціалізації – дослідження

В Україні кількість людей з інвалідністю, які виходять за межі звичного кола спілкування, може не перевищувати 40%, тож родина  лишається ключовим чинником на шляху адаптації до самостійного життя та соціалізації. 

Такі дані дослідження, проведеного Громадянською мережею ОПОРА. 

Ілюстраційне зображення. Мешканка будинку для підтриманого проживання у Херсоні розглядає риб в акваріумі. Фото: “Майстерня Мрії” / Катя Москалюк

Велике дослідження складається з кількох частин, зокрема опитування пересічних людей в Україні та за кордоном, а також інтерв’ю з експертами. Висновки щодо ролі сім’ї у житті людей з інвалідністю робили на основі опитувань фахівців.

У цьому контексті нагадали, що знецінення близькими можливостей родичів з інвалідністю має коріння у страху та незнанні. Знецінення у підсумку призводить до невпевненості у собі, яка має системний вплив вже на всі сфери життя. Дослідники розповіли, що учасники опитування у фокус-групах часто використовували щодо себе слова на кшталт “інвалід/каліка/тягар”.

Втім, не усі згодні, що критичною проблемою для соціалізації є замкнене коло пошуку підтримки та розуміння серед тих, хто має схожий досвід. Натомість наскрізною проблемою називають недоступність просторів. 

Ілюстраційне зображення. Фото: bbu.org.ua

“Навіть за умови доброзичливого ставлення людей довкола недоступне середовище змушує людей з інвалідністю робити вибір: або лишатися вдома, або ж пристосовуватися до незручних і часто небезпечних умов”, – пояснюють дослідники. 

До виключення з життя соціуму людей з інвалідністю, на думку експертів, призвело й те, що держава досі формує політику щодо цієї групи на медичній моделі інвалідності. Такий підхід розглядає людину переважно як об’єкт опіки та медичної допомоги, тож чимало людей з інвалідністю вимушено проводять життя в закритих закладах, на які держава витрачає гроші, що могли б піти на модернізацію просторів. 

Для того, щоб змінити це, пропонують перейти на соціальну модель інвалідності. У такому випадку держава створює рівні можливості для всіх, що зі свого боку заохочує людей з інвалідністю самим ухвалювати рішення про навчання, роботу й загалом про участь у житті суспільства. 

З негативною оцінкою експертів щодо чинної системи інвалідності погодились й учасники фокус-груп. 

Окрему увагу експерти приділили ролі церкви, адже та теж формує ставлення до інвалідності.

“У низці випадків священнослужителі транслюють інтерпретації, згідно з якими інвалідність сприймається як “покарання згори”. Подібні релігійні наративи сприяють поширенню упереджень і можуть додатково посилювати соціальну ізоляцію людей з інвалідністю в громадах”, – вважають вони. 

Ілюстраційне зображення. Відвідувач у музеї Ханенків, який має порушення зору, торкається спеціальної тактильної копії іранського фразового кахлю 14 століття. Фото: Музей Ханенків

Важливим чинником лишається вік, коли людина отримала інвалідність. Якщо таке відбулося у старшому віці, люди зазвичай більш відкриті до спілкування та активні у житті, ніж ті, хто народилися з інвалідністю чи набули її дитиною.

Особливо помітною для фахівців стала сегрегація ветеранів, які отримали психічні порушення через бойові дії, адже їх часто сприймають як небезпеку. З-поміж  українських військових та ветеранів, як свідчать інші дослідження, поширеним є знецінення свого психічного стану та допомоги фахівців. 

При цьому погіршення ментального здоров’я – один з наслідків, з яким зіштовхнулись українці через повномасштабне російське вторгнення, але досі понад половину опитаних називають людей з такими порушеннями небезпечними. 

Нагадаємо, що внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україні за два роки людей з інвалідністю побільшало на 10%. 

ZMINA раніше зібрала історії, поради та потреби українців, яким потрібна безбар’єрність.

Фотографія обкладинки: CNN/ Brendan Hoffman