Рефат Чубаров. “Найголовніше, щоб ті, хто приніс нам цей біль, – зникли”
Двічі зазнати депортації. Двічі вірити у повернення на рідну землю. І, зрештою, таки повернутися. Коли це станеться?
Ми завершуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч. Читайте спогади Рефата Чубарова.
Я Крим люблю таким, як мені про нього розповідала мама. Мама змогла знайти образи, і більшість із них, які сформувались у моїй уяві в Самарканді, підтвердилися в реальному житті. #Одне з таких місць, яке всіх найбільш хвилює, і я зміг передати це своїм дітям, – це скеля, в перекладі вона звучить як Скеля-жабка. Мама мені розповідала, як уперше побачила Скелю-жабку, коли їх вивозили на “студебекерах” 18 травня 1944 року. Вона пам’ятає, що в лісових хащах якась жінка заголосила, що їх розстріляють у лісі. Тоді її мама, моя бабуся, відвернула дітей і сказала: “Я вам покажу щось цікаве”. Я коли вперше туди приїхав тринадцятилітнім хлопчиною, в 1970 році, я взяв молодшого брата за руки, і ми найперше поїхали дивитись цю “жабку”. Ще я дуже люблю степовий Крим, я люблю море і степ, коли в серпні відчуваєш цей терпкий трав’яний аромат степу, який наповнюється морським запахом. Думаю, ви б сказали, що краще цієї землі немає.
Багато можна казати про те, що 23 роки незалежності України, що минули, мали б сформувати державу й не зробили цього. #До Криму більшість київських політиків ставились як до території, в якої є ресурси, якими вони мають скористатись, починаючи з електорального ресурсу і закінчуючи землею і її природним багатством. Але найважливіше, що слід було зробити, – це вирішити кримськотатарську проблему, бо 23 роки кримськихих татар розглядали як частину кримського суспільства, яке приносить нові виклики Україні.
Ми максимально намагаємось взаємодіяти з тими, хто в Криму, для нас це питання майбутнього кримських татар, майбутнього тих, хто залишившися в Криму, але не сприймає те, що туди привнесене Росією. Усі кримські татари, що живуть зараз у Криму, розуміють цю роль – потрібно залишатись на своїй землі, її не можна покинути. В історії вже був час, коли ми на довгі десятиліття були відірвані від Криму. Наші можливості вкрай обмежені, але вони є. #Мені здається, що не всі, зокрема чинна влада, усвідомлюють важливість людей, які зараз в окупації.
Якось у Львові ввечері я повертався до готелю, біля мене зупинились два круті джипи, з кожної машини вийшли міцні хлопці, бізнесмени з Криму. “Рефат-ага, Рефат-ага, ми так раді, що Вас побачили. Ми тепер разом повернемось, Ви не забувайте, що ми тепер разом, і разом будемо відновлювати Крим”. І ця картина, вона у мене часто перед очима, як і знову переживаю те, що тоді відчував. Я бачу, що через ці випробування, біль, котрий переживають люди, які опинилися в Криму, які вимушені покинути Крим, я вже бачу новий Крим. Найголовніше, щоб ті, хто приніс нам цей біль, – зникли. #Я кажу про тих, хто зміг вбити в голови мільйонам російських громадян думку про месіанську роль і, в першу чергу, щодо України.
#Головне, щоб після надання статусу ВПО (вимушено переміщені особи – ред.) держава могла максимально допомагати цим людям, хоча б в елементарних потребах. Я розумію, що держава не зможе в усьому допомогти, в першу чергу, з житлом. Потрібно максимально вирішувати проблеми працевлаштування, забезпечення дитячими закладами та школами, допомагати тим, хто хворий, людям з інвалідністю. Кожна людина має право оцінювати власну державу через вирішення власних проблем.
На материку є люди, які звинувачують тих, хто звідти виїхав: “Що ж ви там не зупинили війну?”. Хочу вам впевнено сказати, #функція захисту територіальної цілісності, функція протистояння агресору – це виключно функція держави. Держава не змогла цю функцію виконати, і до того моменту, поки територія окупованого Криму і територія сходу не контролюється Україною, поки не буде встановлена законна українська влада, ми маємо максимально допомагати цим людям, тому що частково, а може, й у головних причинах їхнього сьогоднішнього стану, винна держава.
У селі Озенбаш (після депортації його називали Щасливим) ми проводили перший у Криму Хедерлез, у 1990 році. Місце було вибрано неймовірно гарне, це неподалік Ялтинського хребта. Там зібралось двадцять тисяч людей, більшість із них щойно повернулася до Криму. Багато стареньких людей, ті, які пам’ятали Хедерлези в Криму зі свого дитинства. Я пам’ятаю, коли встав трохи на горбочку, взяв мікрофон і подивився в очі цих людей, особливо людей похилого віку, я затремтів. #Це були настільки широко відкриті й променисті очі, і я себе спитав, а що мені їм казати, це вже щастя, що вони тут. Я побачив, як згасли очі кримських татар, коли прийшли росіяни. Березень, квітень, травень, червень… – я бачив, я зустрічався з людьми. Наприкінці березня я поховав батька, і навіть на похоронах і навіть під час молитви у людей був відчужений погляд. Я хочу побачити інший погляд. Ми його побачимо. Я хочу, щоб, як в 1990 році, Крим засяяв через очі людей.
Спогади записані в 2014 році.
Історія Рефата Чубарова представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото із сімейного архіву.
