200 гривень
Центр інформації про права людини публікує оповідання німецької письменниці Лії Зоер, співаторки збірки “Віч-на-віч”: права людини у цифрову добу”. Автори видання – українські ілюстратори та німецькі письменники, які показали своє бачення порушень прав людини та соціальної нерівності.
Протягом двох місяців митці досліджували тему прав людини в Україні та Німеччині. Вони дійшли висновку: дуже багато проблем у цій сфері є спільними для обох країн – утиски мігрантів та національних меншин, перешкоджання вільному пересуванню, порушення прав дітей та права на працю.
І раптом ніч. Тут так завжди: ніч приходить, наче місто хтось накрив. Хто накрив, невідомо і неважливо, бо однаково – ніч. Прохолоди ця ніч не принесе, натомість принесе світло, а світло – це життя, думаю я. Хоча не знаю. Можливо, світло забули в кімнатах, на вулицях, у фарах автомобілів. Може, і так, і так. Одне забули, інше підглядає за тими, хто неясно чому не спить увечері у вівторок. Сьогодні вівторок, а я досі Гедеон. Гедеон – це з Біблії, а я з Нігерії. Ім’я – це така річ, яку ти ніколи із себе не знімеш. Змінити його можна, я вже про це думав, просто казати: “Привіт, я Алекс”, – наприклад, чи Бен, чи Йоганн. Ім’я можна змінити, але його не зняти з себе, воно завжди наздоганяє. Хтось гукне: “Гедеоне!” – і я озирнуся. А навіть якщо не озирнуся, то тільки через мить, придушуючи рефлекс. Розумієш? Твоє ім’я – це рефлекс, прописаний у тілі, як чхання чи сльози з очей, якщо довго не блимати. Гедеон – от я хто. Я навіть був у грьобаній Святій Землі, через своє ім’я був я в Ізраїлі – через своє ім’я, через Біблію, десять років тому. А потім у Пакистані, а потім в Індонезії, Австралії, а потім у Китаї і в Росії, а тепер, з 2013-го, я тут, у Києві, живу.
В Індонезії мені сподобалося найбільше: люди дуже відкриті, милі, допомагають тобі і все таке. Класна природа, храми, все що хочеш, круто. А потім один знайомий сказав, що в Австралії повно роботи, скрізь, крім аутбека, і більше грошей, тож я поїхав до Австралії. До аутбека я не доїхав, усе було дуже дорого, і я швидко забрався звідти. Довго я не витримую: ні тут, ні деінде. Я люблю подорожувати, скоро знову поїду, може в Німеччину. У Німеччині добре? Там англійську розуміють? Я не говорю німецькою, і українською, і російською теж. Ніхто більше за мене не об’їхав, ніхто. Я Гедеон. Ти знаєш, що означає моє ім’я? Я теж не знаю. Та якби був вибір, я казав би “простір”. Я люблю просторі речі. Просторі горизонти, скажімо. Тут є такі, на тому березі річки, де кінець міста, там є простір. Ось це ім’я я собі дав би – Простір. У Нігерії люди чують, звідки я, розумієш. На сході інші імена. Там говорять іншими мовами. Там говорять фульфульде, ігбо, на півночі свої – канурі, хауза. Нігерія – це сотні тисяч країн в одній країні. Це сотні чи тисячі мов в одній країні. Сотні, а може, й тисячі релігій в одній країні.
До речі, дивися, дивися швидше, це Софійський собор, це Михайлівський собор, це Лавра, там церкви. Релігія тебе цікавить? Чи що? Може, тварини? Тут є зоопарк. Такий собі, посередній, як на мій смак, екзотичних звірів небагато. Я бував у кращих. У такому, наприклад, де звірі бігають без кліток. Звірі бігають, а ти собі їдеш по тій місцині у вагончику і бачиш усіх: тигрів, кабанів, носорогів – усіх. А тут самі комарі. На річці комарі, на островах, на площах. Тут. Демонстрація проходила ось тут. У 2014-му тут була купа люду. Ось на цій вулиці, де ми зараз їдемо, від її початку і до кінця людей було під зав’язку, наступали одне одному на п’яти.
Щодня приходили, спершу на пару годин увечері, потім зранку, потім поверталися знову і знову. Повиколупували бруківку, щоб нею кидатися. Хаос. Я тут людей підвозив, спочатку, але ж потім зібрався такий натовп, що ні машині не проїхати, ні людині не пролізти.
До того Україна була сліпою плямою, тепер її всі знають. Ось що це дало, розумієш, так вони кажуть – ось що це дало. Я сам теж відчуваю: приємно бути на карті в такому місці, на яке покажеш – “Я живу тут, в Україні” – і чуєш у відповідь “О, я знаю”. Але я тут лише людей підвозив. І взагалі, я не українець, я звідусіль. Я люблю возити, із задоволенням це роблю, але тоді в центрі міста, тобто тут, було важко. Я вожу щодня: ні вихідних немає, ні на Різдво, ні на день народження теж. Я завжди їжджу на своєму “пежо”. Я сам собі господар, можу робити як захочу, завжди. Ні, родини у мене немає.
До речі, тобі цигарок не треба? Там позаду крамничка, я зупинюся. Справді, без проблем. Я знаю власника, о двадцять третій йому завжди привозять свіжі персики, справді, завжди о двадцять третій. І тоді пахне чистою білизною, білими простирадлами, свіжим пранням, шкірою після душу. Понюхай, я теж так пахну? Купуй свої цигарки, бери, затягуйся, кури. Цей запах персиків о двадцять третій щось у мені вмикає, і я пригадую, як мати проводить долонею по моїй щоці, пригадую свого батька вгорі, свого брата. Так, мої брат і сестра досі живуть у Нігерії. Братові треба машину, він теж хоче таксувати. Ти знаєш гарні авто? Я чув, що в Німеччині є тільки гарні авто, дуже гарні. Ти не знаєш, де можна дешево купити машину? Найкраще мінівен на дев’ять місць, дешевий і гарний, не знаєш? “Фольксваген”. Як ось ці жовті маршрутки, тільки трохи менший. Улітку в них задуха, взимку – мороз. Люди надихають – і шиби крижаніють. Видно самі силуети. Міні-коробки, міні-бляшанки, міні-пакети на колесах. На щастя, мій брат тут на своєму бусику не їздить. Кондиціонер? Ні. То що, може, ти когось знаєш, хто продає? Я живу на тому березі річки, туди тільки маршрутки ходять. Ні метро, ні трамваї – нічого не їздить, крім цих міні-бусів і мене з моїм авто. Моя машина – моя свобода. Я всіх беру. Добре, 200 гривень. Як тебе звати у Фейсбуку? Можна я тебе додам? Ок, введи, будь ласка, тут, як правильно, а я тебе знайду і напишу. Уночі, поки чекатиму на клієнтів, виглядатиму з вікна, а там жодної зірки, нічого не видно через світло, окей?
