В’язню Кремля Владиславу Єсипенку через дружину передали диплом премії за захист свободи слова

Під час розширеного пленуму правління Національної спілки журналістів України (НСЖУ) дружині політв’язня, кримського позаштатного журналіста Крим.Реалії Владислава Єсипенка вручили для її чоловіка диплом Національної премії за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка. Цю премію бранцю Кремля НСЖУ присудила в листопаді 2022 року.

Про це інформує журналіст видання ZMINA. 

Дружина політв’язня Катерина Єсипенко та голова НСЖУ Сергій Томіленко

Окрім диплома премії, незаконно ув’язненому журналістові передали також українську та міжнародну прескарти. 

Голова НСЖУ Сергій Томіленко нагадав, що після затримання Владислава Єсипенка в тимчасово окупованому Криму росіяни влаштували політв’язню судилище.

“Наші міжнародні партнери верифікували кримінальну справу Владислава Єсипенка та дійшли висновку, що його переслідували через його журналістську діяльність… Для Росії та Кремля незалежні та професійні журналісти – це загроза їхній бульбашці тоталітарної пропаганди. Чесна журналістська робота та об’єктивне інформування – це якраз та зброя, яка підриває можливість узурпувати владу та розраховувати на терор і панування Російської імперії”, – прокоментував Сергій Томіленко.

Дружина політв’язня Катерина Єсипенко подякувала за нагороду й розповіла, що вона живе з великою надією, що найближчим часом Владислав зможе сам бути гостем на заходах НСЖУ. Від імені Владислава Єсипенка й Ірини Данилович вона також подякувала за прийняття їх до лав НСЖУ.

“Бути членом Національної спілки журналістів та Міжнародної федерації журналістів – це велика психологічна та емоційна підтримка”, – наголосила Катерина Єсипенко.

Ексбранець Кремля, кримський журналіст Микола Семена

На пропозицію кримського журналіста, секретаря НСЖУ Миколи Семени правління та секретаріат НСЖУ ухвалили спільну заяву на підтримку незаконно засуджених журналістів України. У ній, зокрема, мовиться, що спецслужби країни-агресора, особливо після повномасштабного нападу на Україну, посилюють гоніння на незалежних журналістів.

За даними правозахисників, за весь період окупації в російських катівнях кількість українських політв’язнів сягнула 287 осіб. 195 з них – кримські татари. 182 в’язнів сумління – громадян України утримують за ґратами й досі, з них 116 кримських татар.

“НСЖУ заявляє про свою професійну солідарність із колегами, яких незаконно переслідує влада Росії через виконання ними своїх професійних обов’язків, – мовиться в тексті заяви. – Системний тиск на незалежних професійних та громадських журналістів у Криму неодноразово засуджували Міжнародна федерація журналістів, Європейська федерація журналістів, Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, Моніторингова місія ООН з прав людини. Ми закликаємо органи влади і громадськість України, міжнародну спільноту вжити всіх можливих заходів для політичного, дипломатичного та громадського тиску на владу російської федерації з метою звільнення незаконно засуджених журналістів, припинення порушення права жителів Криму на свободу слова і вільне вираження думок”.

Крім того, НСЖУ також закликала правозахисні організації взяти під постійне спостереження судові справи проти українських журналістів, а медіа – максимально поширювати інформацію про в’язнів-журналістів, владу – докласти зусиль для звільнення бранців кремля за допомогою обмінів та перемовин.

Після вручення диплома премії та прескарт ZMINA коротко поспілкувалася з дружиною Владислава Єсипенка Катериною про умови утримання її чоловіка. 

– У яких умовах росіяни наразі утримують Владислава Єсипенка в Керченській виправній колонії?

– Наразі на мого чоловіка продовжують чинити тиск у колонії, коли йому висувають якісь усні попередження в закритих кабінетах адміністрації. Його попереджують про якісь заколоти, про необхідність дотримуватися належної поведінки. Однак для цих попереджень немає причин. 

Владислав також помітив за собою стеження з боку інших арештантів, які доносять на нього адміністрації колонії: про його думки, плани, про що він говорить з іншими в’язнями.

Харчування в колоні ніяке. Я не знаю, як можна в’язню там вижити без підтримки родичів з волі, які роблять передачі. Росія реально набирає заручників, яких нема чим годувати, яких вони вже не можуть утримувати та яким немає де спати в переповнених камерах. 

Харчування – це якась баланда. Якщо це молочна каша, то це вода з якоюсь незрозумілою кашею і камінням.

У них там якийсь армійський режим: підйом рівно о шостій ранку, прослухати російський гімн. Я ще сміялася телефоном, кажу: “Давай я тобі передам беруші, щоб ти вуха закривав”. Потім сніданок, вільний час, обід і т. д. Відбій о 22-й годині. 

– Як він тримається?

Мені здається, психологічно йому дещо легше стало, бо в нього вже з’явилася можливість телефонувати нам. Не так часто, але ця можливість є. Він спілкується з донькою. А раніше ми ж два роки не чули одне одного телефоном.

Владислав живе дуже великою надією, що невдовзі буде вдома. Хоча я йому кажу правду, що цивільних зараз начебто не обмінюють з вини Російської Федерації, як говорить Офіс Омбудсмана. 

Багато родичів цивільних полонених мають тісний контакт з Офісом Омбудсмана та з Координаційним штабом, на який покладено всі обов’язки щодо збору даних цивільних полонених та який займається питаннями цивільних заручників у Росії. На сьогодні цей штаб, мені здається, збирає лише інформацію про цивільних заручників. Проводиться дуже багато зустрічей з Координаційним штабом та родичами полонених, у яких брали участь і родичі потерпілих та Об’єднання родичів політв’язнів Кремля, де завжди порушується питання обміну. Але українська сторона говорить, що Росія не веде жодних перемовин щодо цивільних заручників, бо вона нібито не бере цивільних у заручники. Тож цей процес у глухому куті. 

– Чи є в нього доступ до газет, радіо чи телебачення, чи він у суцільній ізоляції? 

– У них у бараку є телевізор, де мовлення веде лише один телеканал – “Россия”. Але під час розмови з ним я відчула, що він добре фільтрує ту інформацію і розуміє, що відбувається. По суті, він навчився перекручувати навпаки те, що мовить “Россия”. 

– Ви робите до різних країн адвокаційні поїздки задля звільнення вашого чоловіка. Що кажуть наші партнери, що вони можуть зробити для звільнення Владислава Єсипенка?

– Остання моя адвокаційна поїздка була до США, де у Вашингтоні був великий захід в Українському домі на підтримку Владислава Єсипенка та інших кримських журналістів.

Цьогоріч амбасадором кримських журналістів-політв’язнів став сенатор Боб Менендес. Він став їхнім голосом. До заходу в Український дім він записав відеозвернення зі словами непохитної підтримки, наголошуючи на ситуації з Владиславом та іншими кримськими політв’язнями.

США зараз мають своїх військових заручників у Росії, які воювали на боці України, і наразі повернення їх на батьківщину є пріоритетом для них. У США говорять про те, що це переговорний процес, робота контактних груп Росії та України й що США не мають права тиснути на Україну та втручатися в її межі інтересів. Але, звісно, може бути така модель відносин, коли США можуть під час спільних зустрічей з російськими посадовцями порушувати питання повернення цивільних заручників, зокрема кримських журналістів.

– Раніше повідомлялося про залучення 64 омбудсманів з різних країн світу до процесу обговорення звільнення цивільних полонених. Також є ініціатива Папи Римського. Чи помітна для вас їхня робота?  

– На початку червня голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук попросила родичів написати звернення до Папи Римського. Вона сказала, що зустрінеться з ним та передасть йому перекладені італійською листи. Я таке звернення написала, і ось ми, в принципі, ще чекаємо відповіді, як склалася ця зустріч і чим вона завершилась.

Родичі полонених у таких випадках використовують усі можливості, навіть Папу Римського чи Джо Байдена. Просто дивімося правді в очі: поки Росія не захоче повернути тих чи інших заручників, вона не поверне. Або мають скластися якісь треті обставини, які посприяють цьому поверненню.