Як відрізнити евакуацію від насильницького переміщення або депортації. Роз’яснення юристки
У процесі документування злочинів депортації та насильницького переміщення, вчинених росіянами, правозахисники часто стикаються з випадками, коли люди, переміщені окупантом під приводом евакуації, не усвідомлюють цього злочину. Це своєю чергою, негативно впливає на притягнення винних до відповідальності та захист прав потерпілих.
Утім, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, якщо територію окупувала сторона-агресор, вона має забезпечити цивільним, що опинилися під обстрілами, шляхи евакуації. Евакуацію може здійснювати як окупант, так і сторона, щодо якої відбувається агресія, якщо в неї є така можливість. Однак часто окупанти зривають спроби української сторони евакуювати населення, як це було ще на початку повномасштабного вторгнення в Ірпені, Бучі, а потім і в інших українських містах. І всюди, де відбувалась окупація, під приводом евакуації росіяни змушували й змушують людей переміщатися лише на їхню територію.
Тож, як відрізнити евакуацію від депортації та насильницького переміщення і зрозуміти, де саме починається злочин, роз’яснює правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк.
Що відрізняє депортацію та примусове переміщення від евакуації?
Від евакуації слід відрізняти депортацію та насильницьке переміщення населення – тобто насильницьке переміщення осіб, які зазнали виселення або інших примусових дій, з району, в якому вони законно перебувають, без підстав, що допускаються міжнародним правом.
Депортація – переміщення населення за межі рідної країни.
Насильницьке переміщення – переміщення мешканців у межах їхньої країни на окуповані території.
Через дії РФ в Україні часто одна й та сама людина зазнає спочатку насильницького переміщення, а потім і депортації. Часто і те й інше відбувається під виглядом евакуації.
Наприклад, евакуацію маріупольців у бік підконтрольної території Україні території російські військові зривали неодноразово, зокрема ракетними ударами. Такими діями окупанти давали зрозуміти, що маріупольці мають облишити ідею евакуюватися до України, хоча охочих це зробити були тисячі.
За свідченнями потерпілих, росіяни вивозили маріупольців спочатку до найближчих менш обстрілюваних містечок або сіл, де їх чекали автобуси лише в бік РФ. Обрати, в який бік їхати: чи в Україну, чи в Росію, люди не могли, такого вибору окупанти не надавали. Натомість одразу після вивезення з Маріуполя примусово реєстрували "на виїзд" із України до Росії, черга на автобуси була на три-чотири тижні. Тобто в людей не було вибору навіть лишитися: вони мали стати в чергу і виїхати з України до РФ за певним розробленим окупантами маршрутом. Людей привозили до певного російського міста. Жодної офіційної допомоги в тому, щоб цим людям виїхати з Росії, не надавалося: навпаки, така ініціатива сприймалася ворожо.
"Згідно з міжнародним правом, людина повинна мати вибір, у який бік здійснювати евакуацію: на територію окупанта чи на контрольовану своєю державою територію. Важливим індикатором у цьому процесі є примус", – пояснює правозахисниця.
Що слід розуміти під примусом під час переміщення та депортації?
Під примусом у цьому випадку розуміється не лише фізичний вплив, а й погроза насильством, переслідування, затримання, психологічне пригнічення, зловживання владою і зумисне створення середовища небезпеки.
Примусовість переміщення, по суті, визначається через відсутність реального вибору потерпілих у цьому процесі. Це означає, що, якщо особа погоджується на переміщення або навіть висловлює запит на нього, потрібно переконатися, що ці згода чи запит були надані добровільно, в результаті вільного волевиявлення особи.
Наприклад, коли маріупольцям нічого не залишалося, як сісти в автобуси до Хабаровська, – це, звичайно, не може вважатися добровільним бажанням щодо евакуації.
Фактично на всій окупованій території чинили однаково: українцям не лишали вибору, куди евакуюватись.
Коли виїзд з окупованої території за межі країни не може вважатися добровільним?
Визначення такої добровільності має відбуватися з огляду на обставини кожного конкретного випадку переміщення: якщо згода чи запит були висловлені в умовах терору та насильства, загальної атмосфери примусу, вони не можуть вважатися добровільними.
Тобто створення умов, у яких особи побоюються насильства, примусу, затримання, психологічного тиску, знищення будівель у житлових зонах, – це створення атмосфери, в якій іншого вибору, крім як покинути місце перебування, немає, що унеможливлює добровільність.
Подібна ситуація примусу сталася в Андріївці Київської області. Героїня опублікованої виданням ZMINA історії Лідія Олександрівна фактично просила надати можливість виїхати, адже село щоденно обстрілювали, її діти й онуки могли загинути щохвилини, як і вона сама. Жінка шкодує, що їй довелося просити окупантів випустити її сім’ю, адже вибору не було, і їхати можна було лише на територію Білорусі. Водночас сім’я просила виїхати власним транспортом, жодних інших варіантів не пропонували.
Тобто, навіть якщо людина просить окупантів випустити її на територію РФ, за умови відсутності вибору це є примусом і, відповідно, депортацією або насильницьким переміщенням.
Обстріл зелених коридорів у напрямку підконтрольної території теж належить до обмеження у виборі: людей свідомо залякують, щоб вони не вважали цю опцію доступною.
Коли не можна стверджувати, що людина виїхала під примусом?
Але чи можна зараховувати до депортації випадки, коли людина, попри відсутність вибору напрямку для евакуації, свідомо виїжджає в бік країни-агресора?
Саме добровільність і мотивація є одним з ключових питань для визначення цього злочину, пояснює експертка:
"Межа є дуже тонкою. Потрібно відрізнити, чи хотіла людина покидати територію взагалі, чи покинула лише через те, що її змусили обставини. Але сприйняття ситуації людиною має значення. Якщо людина не вважає, що її змусили виїхати, сказати, що переміщення було недобровільним, важче".
Наприклад, деякі мешканці окупованих територій справді добровільно виїжджали на територію Росії за власним бажанням тоді, коли виїзд був можливий лише в бік РФ. Це відбувалося не через загрозу життю та здоров’ю, а через свідомий вибір таких людей. Наявністю можливих напрямків ці люди не цікавились, і такі випадки не можуть вважатися депортацією.
Як повідомити про злочин депортації правозахисникам?
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки примусових депортацій на територію Російської Федерації та Білорусі, скоєних під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком примусової депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
