Гріхи батьків і громадянство: чому новий законопроєкт пропонує зміни, що суперечать Конституції

На початку тижня в парламенті зареєстрували законопроєкт 7339, що має внести зміни до закону “Про громадянство України”, які стосуватимуться окремих категорій осіб. Цей законопроєкт пропонує одночасно усунути від українського громадянства близьких осіб “неблагонадійних” індивідів, обійти конституційну заборону на позбавлення громадянства та заплющити очі на міжнародні зобов’язання України щодо попередження безгромадянства.

Немає нічого дивного в тому, що війна, а особливо події після 24 лютого 2022 року сприяють бажанню змінити законодавство про громадянство в такий спосіб, щоб серед людей, які визначатимуть подальшу долю нації, не було тих, хто може діяти всупереч інтересам української держави, підривати суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України.

Для досягнення цієї мети авторський колектив законопроєкту 7339 пропонує змінювати Закон України “Про громадянство України” за такими основними напрямками:

1) позбавити можливості набувати українське громадянство тих, чиї дії становлять небезпеку для України та її інтересів, а також їхніх близьких осіб (чоловіків, дружин, батьків, матерів, вітчимів, мачух, синів, дочок, пасинків, падчерок, рідних братів, рідних сестер);

2) розширити перелік підстав для втрати українського громадянства за рахунок низки дій проти України та/або на користь держави-агресора, а також засудження в Україні за вчинення злочину проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку чи за злочини, пов’язані з терористичною діяльністю.

Серед іншого, набути громадянство України не зможе людина (а також її близькі), яка:

• заперечувала вчинення збройної агресії проти України державою, яка визнана в Україні державою-агресором, чи поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України;
• здійснювала глорифікацію держави, яка визнана в Україні державою-агресором, чи перебуває у збройному конфлікті (війні) з Україною, чи сприяла (сприяє) вчиненню збройної (військової) агресії проти України, а також військових формувань, політичних діячів таких держав, які підтримують вчинення збройної агресії проти України;
• перебувала чи перебуває на посадах в органах, установах таких держав, відповідальних за державну безпеку чи безпеку вищого керівництва цих держав, брала чи бере участь у миротворчих місіях, діяльності збройних, військових, воєнізованих, парамілітарних або інших силових формуваннях зазначених держав;
• публічно закликала до насильницької зміни конституційного ладу і цілісності України, розпалювання національної ворожнечі, пропаганди війни, тероризму, екстремізму, сепаратизму, підтримки комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки.

Або до якої застосовуються санкції, відповідно до Закону України “Про санкції”.

Звичайно, з цього правила передбачені винятки. Наприклад, для осіб, які мають визначні заслуги перед Україною або публічно оголосять про свою підтримку позиції України. Утім, не зовсім зрозуміло, як під бодай якийсь із передбачених законопроєктом винятків може підпасти дитина, якій не пощастило народитися в родині, скажімо, батьків-сепаратистів. Можливо, я перебільшую і на практиці нічого такого не буде, але… Статтю 6-1 пропонується помістити в Закон України “Про громадянство України” між статтями 6, де перераховані всі підстави набуття громадянства України, та 7 про набуття громадянства України за народженням. (Це стаття, з якої починається виклад конкретних підстав набуття громадянства України). Така законодавча техніка наштовхує на думку, що всі пропоновані законопроєктом 7339 обмеження щодо набуття громадянства можуть стосуватися всіх ситуацій незалежно від віку особи.

Утім, цих сумнівів не виникло б, якби автори законопроєкту не заклали б в нього вельми суперечливу ідею, по суті, колективної відповідальності, згідно з якою громадянином України не може стати не лише “шкідлива” для України людина (тут особливої проблеми не бачу), але й досить широке коло її “близьких осіб”. За умов, коли сюжет “Тараса Бульби” зараз оживає в багатьох родинах, де до того ж тісно переплелося українське, російське та білоруське коріння, це не найкраща пропозиція. Звичайно, законопроєкт передбачає, що можна заявити про підтримку української позиції та пройти перевірку на “благонадійність”, але усе це відбуватиметься, виходячи з презумпції “винуватості” за дії інших людей, на яких претендент на громадянство може не мати жодного впливу.

Щодо втрати громадянства пропонується розширити перелік підстав за рахунок участі станом на та після 20 лютого 2014 року “у збройній агресії проти України збройних сил держави, яка визнана в Україні державою-агресором, чи перебуває у збройному конфлікті (війні) з Україною, чи сприяла (сприяє) вчиненню збройної (військової) агресії проти України, а так само перебування на посадах в органах, установах таких держав, відповідальних за державну безпеку чи безпеку вищого керівництва цих держав, участь у миротворчих місіях, збройних, військових, воєнізованих, парамілітарних або інших силових формуваннях зазначених держав” та “засудження в Україні за вчинення злочину проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку чи за вчинення терористичного акту, публічні заклики до вчинення терористичного акту, створення терористичної групи чи терористичної організації, сприяння вчиненню терористичного акту, а також за фінансування тероризму”.

Ці ідеї не є новими. Карати втратою громадянства пропонували й у Верховній Раді попереднього скликання, і щоразу поставало питання про відповідність таких пропозицій частині першій статті 25 чинної Конституції України, яка сформульована в такий спосіб: “Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство”. Нагадаю, що така абсолютна заборона історично була символічним жестом, що виражав прагнення уникнути повторення радянської практики застосування припинення громадянства як карального заходу для тих, хто не поділяв офіційної ідеології, відмовлявся підтримувати політику уряду та/або в інший спосіб діяв всупереч життєво важливим інтересам радянської держави. Відповідно, усі спроби назвати ситуації, коли припинення громадянства є фактично санкцією за дії проти української держави, не “позбавленням”, а “втратою” громадянства є нічим іншим, як намаганням обійти конституційну заборону. Можливо, Конституційний Суд України міг би заперечити це, однак офіційного тлумачення відповідної норми Основного Закону він поки що не надавав.

На відміну від конституційного права України, міжнародне право не проводить розрізнення між позбавленням і втратою громадянства, однак дбає, щоб у результаті припинення громадянства на ініціативу держави людина не стала особою без громадянства. Україна взяла на себе зобов’язання за Європейською конвенцією про громадянство 1997 року та Конвенцією про скорочення безгромадянства 1961 року – і обидва ці міжнародні договори дозволяють Україні допускати ситуації апатризму після втрати її громадянства лише в одному випадку: коли набуття громадянства України відбулося внаслідок шахрайських дій, подання неправдивих відомостей або приховування будь-якого суттєвого факту, що має відношення до заявника.

Крім того, відповідальність у формі припинення громадянства пропонується запроваджувати за дії, які вчинялися в минулому, що суперечить принципу заборони зворотної дії закону в часі. Відомий усім юристам у контексті громадянства він був розкритий у висновку Венеціанської комісії 2016 року щодо проекту французького конституційного закону “Про захист нації” у такий спосіб:

“Норми, які регулюють питання втрати громадянства, не повинні мати зворотної сили, що означає прийнятність позбавлення громадянства лише у випадку дій, за вчинення яких законом чітко передбачено настання такого правового наслідку”.

У випадку ж осіб, дії яких нанесли шкоду чи загрожують національним інтересам України, однак які не були засуджені, припинення українського громадянства може бути невигідним для України, оскільки істотно обмежить чи навіть зведе нанівець юридичні та практичні можливості здійснення Україною своїх суверенних повноважень, включаючи кримінальне переслідування, щодо цих осіб.  

Продовжуючи ініційовану законотворцями сімейну тему, маю підсумувати: мені зрозуміле прагнення виплеснути з українських “ночов” “воду” сепаратизму, екстремізму та колабораціонізму, однак важливо, щоб “дитина” (повага до Конституції та міжнародних зобов’язань) залишилася на місці.

Ольга Поєдинок, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка