“Я хочу, – щоб це зло було переможене”: звільнений цивільний бранець Олег Котов помер від онкології
Мешканця селища Козача Лопань Харківської області Олега Котова російські військові затримали у власному будинку 23 квітня 2022 року. Наступні чотири роки 56-річний чоловік провів у російській неволі без жодних обвинувачень і вироку. В незаконному ув’язненні росіяни застосували до пенсіонера різні методи катування, починаючи від поливання водою і закінчуючи електричним струмом. 5 червня 2026 року Олега звільнили під час чергового обміну полоненими. Однак під час реабілітації лікарі виявили у нього онкологічне захворювання з численними метастазами. Наприкінці липня він помер у київській лікарні.
Про це повідомив проєкт “Книга катів українського народу”, який посилається на останнє інтерв’ю Котова австрійському журналісту Стефану Шохеру.
Олег та Світлана Котови. Фото: Стефан ШохеруДо повномасштабного вторгнення Олег Котов служив у поліції, а після виходу на пенсію залишився жити в Козачій Лопані.
Після окупації селища подружжя не виїхало, оскільки доглядало за тяжкохворою тещею, яка не могла самостійно пересуватися.
23 квітня 2022 року до їхнього будинку прийшли 15 російських військових.
“Приїхали на шикарних машинах. Вони знали, що ми там живемо. Вони пішли прямо до нас. Питають: “Ти Котов?“, – пригадував пенсіонер.
Окупанти вилучили всю техніку, яка була в помешканні, та забрали Олега.
Пенсіонера привезли до приміщення біля найближчого залізничного вокзалу, де почали допитувати. Спочатку розпитували про нього самого, а згодом – про синів. Молодший, за словами Котова, навчався в Західній Європі, старший служив у поліції Харкова. Щоб убезпечити сина, Олег збрехав, що той працює різноробом на будівництві. Однак невдовзі до кімнати зайшов чоловік із документами, у яких були вказані дата народження, ім’я та звання його старшого сина.
“Вони знали, що я сказав неправду“, – згадував Котов.
Після цього Олега відвели до підвалу, де спершу змусили стати у позі “зірочки” – спиною до стіни з широко розведеними руками й ногами та почали завдавати ударів у груди. Потім окупанти застосували електричний струм, використовуючи при цьому польовий телефон “тапік”.
“І тут один починає щосили бити в груди. Раз, два, три, чотири. Чоловік мав бути кимось на кшталт боксера. Він завдав п’ять ударів. На шостому ударі в серце я впав… Мені здавалося, ніби серце всередині мене згорає”, – казав Олег.
Згодом чоловіка перевезли до Гоптівки на кордоні з Росією, де в переобладнаному готелі утримували військовополонених і цивільних бранців. Там 15 росіян, які його оточили, погрожували ножем, катували електричним струмом та кілька годин жорстоко били по тілу та стопах. Під час одного з побиттів чоловік знепритомнів.
“Ну що, відрізати тобі вуха? Вони не хотіли мене вбивати, вони просто хотіли розтрощити мені грудну клітку. Там підтискаєш ноги, а двоє інших у цей час били по стопах“, – розповідав чоловік.
Олег згадував, що його годинами катували струмом і не дозволяли користуватися туалетом 18 днів. За словами чоловіка, били всі – солдати, охоронці, офіцери і навіть українець, який перейшов на бік окупантів. Після цього етапу він мав щонайменше три зламані ребра.
“Там був командир, який виглядав як голлівудська зірка”. Він якось сказав: “Сідай, хочеш 100 грамів?“. Я відмовився і мене продовжили бити”, – казав Котов
Пізніше Олега перевезли до табору в Шебекіні Бєлгородської області Росії, де утримували в одному з 25 наметів. За його словами, під час прибуття нових бранців до в’язниці обов’язковою була так звана “прийомка” (масове побиття кийками – Ред.). Також усіх в’язнів регулярно допитували й піддавали жорстоким катуванням. Охоронці влаштовували нічні побиття, застосовували електричний струм (“крокодил”), прив’язували до ніг газові балони й підпалювали їх, припікали стопи розпеченим залізом, імітували утоплення (“роднічок”), погрожували кувалдою (“Машенька”) та демонстративно розкладали стоматологічні інструменти під час допитів. У Шебекіно він провів вісім місяців, після чого його перевели до СІЗО в Зарайську, де під час так званої “ініціації” жорстоко побили. Згодом Котова етапували до Старого Оскола.
У Старому Осколі стан здоров’я Котова різко погіршився. Він пригадував, що медичну службу там очолював майор на прізвисько “Сонечко”, якого полонені називали “доктором Зло”. Котов розповідав, що ВІЛ-інфікованого в’язня ізолювали в кімнаті без вікон, де він захворів на пневмонію і за три дні помер. Самому Олегові постійно говорили, що він страждає на “пневмонію” і зрештою від неї помре. Однак підслухавши розмову лікарів, він зрозумів, що насправді має рак. Про діагноз йому ніхто не повідомив і жодного лікування не призначив.
На початку червня 2026 року його несподівано вивезли разом з іншими полоненими.
Перед звільненням полоненим видали форму та наказали переодягнутися. Через важкий стан Олег ледве зміг зробити це самостійно. Потім усіх поставили обличчям до стіни, натягнули на голови тканинні мішки, зв’язали руки й повезли. Після приблизно години дороги вони опинилися в аеропорту, звідки літаком, а потім автобусом їх доправили далі. До останнього бранцям Кремля не повідомляли, що їх готують до обміну. Коли один із них припустив, що це може бути звільнення, Котов не повірив: “Ніколи в житті, не будь дурнем“.
Лише після перельоту та ще однієї поїздки автобусом Олег зрозумів, що повернувся в Україну.
Після звільнення Олег знав, що помирає. Чоловік не міг самостійно їсти, тому дружина Світлана годувала його через гастростому, вводячи їжу шприцом. Він ледве говорив, кожен вдих супроводжувався хрипами.
За словами дружини Світлани, вона щомісяця, коли чоловік ще перебував у неволі, писала чоловікові листи, але він отримав лише два.
Попри все пережите, Олег казав: “Я не маю образи чи гіркоти. Єдине, чого він хотів, – щоб це зло було переможене“.
Через сім днів після зустрічі з журналістами, наприкінці липня 2026 року, Олег помер.
Нагадаємо, 14 липня представники української медіаспільноти, правозахисних організацій та громадські діячі оприлюднили спільну заяву із закликом надати Вікторії Рощиній звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). До заяви відкрито збір підписів.
Зазначимо, що у квітні минулого року Росія передала Україні тіло журналістки Вікторії Рощиної, яке було позначене в документах як “невстановлена особа чоловічої статі” й містило єдину незрозумілу позначку: СПАС. Під час огляду виявилося, що деякі внутрішні органи були відсутні. Зокрема, головний мозок, очні яблука, а також частина трахеї. Про це йдеться в розслідуванні “Проєкт Вікторія”, яке опублікувала 29 квітня “Українська правда” в співпраці з Forbidden Stories та низкою міжнародних медіа.
Також під час брифінгу начальник Департаменту війни Офісу генпрокурора Юрій Бєлоусов заявив, що через стан тіла і муміфікацію не вдалося встановити причини смерті журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні.
Вікторія Рощина працювала на hromadske, пізніше публікувалася в “Українській правді” та “Радіо Свобода”. Також вона співпрацювала з Українським радіо, “UA: Перший” та “Цензор.нет”. У 2022-му отримала нагороду Міжнародного жіночого медійного фонду “За мужність у журналістиці”.
Про перше затримання журналістки стало відомо 16 березня 2022 року. Її утримували представники російської федеральної служби безпеки. Тоді вона перебувала в окупованому Бердянську. 22 березня російські військові звільнили Рощину з полону, змусивши записати відео із запереченням претензій до спецслужб РФ.
3 серпня 2023 року родичі та друзі знову втратили зв’язок з журналісткою. Вона зникла безвісти під час поїздки на тимчасово окуповані території. Перед цим вона виходила на звʼязок з батьками, коли була в Польщі. Вікторія планувала поїхати на ТОТ через Латвію та Росію.
У серпні Рощина написала сестрі, що кілька днів проходила численні перевірки під час перетину російського кордону і що не почувається в безпеці. Де саме вона перебувала в цей момент, Вікторія рідним не повідомила. І на зв’язок більше не виходила.
У 2024 році батьки журналістки отримали короткий офіційний електронний лист від міністерства оборони Росії: “Ваша донька померла 19 вересня 2024 року, її тіло буде повернено під час одного з обмінів військовополоненими”. Жодних подробиць у листі не було.
Тіло Вікторії не повертали протягом кількох місяців, а обставини її полону та смерті залишалися нез’ясованими.
Журналістка була в списках на обмін. Її мали етапувати з Таганрога до Московського СІЗО “Лефортово”.
Українські журналісти та медійники закликали міжнародну спільноту до рішучих та негайних дій у зв’язку з убивством української журналістки Вікторії Рощиної в російському полоні.
Офіс представника Організації з безпеки і співробітництва в Європі з питань свободи медіа засудив убивство росіянами української журналістки Вікторії Рощиної.
ZMINA писала про те, якою була журналістка Вікторія Рощина, яку Росія вбила в полоні.
Також ZMINA писала, що Євгенія Матвєєва затримали 13 березня 2022 року на одному з російських блокпостів на виїзді з міста Дніпрорудне. На той момент мер продовжував виконувати свої обов’язки. 27 лютого 2022 року місцеві мешканці, очолювані Матвєєвим, не пропустили до міста російську військову колону. Пізніше міський голова намагався організувати забезпечення гуманітарних потреб містян – випікання хліба, допомогу малозабезпеченим і літнім людям, опікувався питаннями евакуації цивільного населення в бік міста Запоріжжя і підтриманням правопорядку в місті. Матвєєв відмовився співпрацювати з російським окупаційним контингентом.
Під час обміну тілами 29 листопада 2024 року росіяни повернули Україні й тіло міського голови Дніпрорудного. Він помер у російській неволі від численних тілесних ушкоджень: закритої тупої травми тулуба з множинними переломами ребер, ушкодженням легень і листків плеври. Це сталося 7 вересня 2024 року в СІЗО № 3 в місті Кізел Пермського краю РФ.
4 грудня правозахисні організації разом зі ZMINA зробили заяву щодо смерті Матвєєва. У ній вони закликали міжнародну спільноту терміново відреагувати й докласти всіх зусиль, щоб запобігти загибелі інших незаконно утримуваних українців.
Чоловіка поховали на Київщині 5 грудня.
За наявною інформацією, Матвєєва незаконно утримували на території Російської Федерації, його утримання було підтверджене Росією через Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) у 2023 році. Обставини загибелі Євгенія Матвєєва невідомі.
