Викравши ірпінця Сергія Дорохова, російські окупанти жили в його будинку

Під час тимчасової окупації Ірпеня російські військові викрали 40-річного монтажника кондиціонерів Сергія Дорохова. Чоловік встиг евакуювати дружину, тому перебував вдома сам і допомагав сусідам. Маючи генератор, він заряджав мобільні телефони ірпінців та роздавав їм воду з власної свердловини. Після того, як окупанти почали проводити обшуки по будинках містян, чоловік перестав виходити на звʼязок.

Про це виданню ZMINA розповіла дружина Сергія Оксана Дорохова.

Сергій Дорохов

У перші години повномасштабного вторгнення Оксана з Сергієм почули вибухи в Гостомелі, який знаходиться поруч. Подружжя розгубилося і не могло зрозуміти, що насправді відбувається. Потім вони дізналися з новин про напад Росії на Україну.

“Спочатку ми сподівалися, що все налагодиться. Але з кожним днем війна наближалась до нас. Місто все частіше обстрілювали з різного виду озброєнь. Деякі снаряди долітали до сусідніх будинків (Ірпінські Липки), руйнуючи ціли квартали. Тобто обстріли лише посилювались, щодня ставало гучніше та страшніше“, – згадує жінка.

Через страх загинути під обстрілами Дорохови не наважувались виїхати з Ірпеня. Особливо їх лякали історії про розстріляні росіянами автівки, у яких загинули цілі родини. Весь цей час Оксана та Сергій сиділи у підвалі власного будинку.

“Нам було страшно виходити з підвалу та кудись їхати. На той час здавалося, що це найбезпечніше місце в Ірпені. Хтозна-що буде по дорозі, на вулиці, в місті та за його межами. Росіяни стріляли по всіх автівках, які траплялися на їхньому шляху“, – ділиться спогадами дружина.

Оскільки у Дорохових в Ірпені не було рідних та друзів, вони не володіли жодною інформацією про ситуацію в місті. Сусіди їм розповіли, що деяким людям, які наважились виїхати, вдалося проскочити російські блокпости. Тоді ж подружжя дізналося, що волонтери разом з рятувальниками розпочали евакуацію людей через зруйнований Романівський міст, який постійно обстрілювався окупантами.

10 березня жінка зателефонувала волонтерам, які займалися евакуацією та запитала у них, чи можна евакуюватися на власній автівці. Пізніше їй перетелефонували та повідомили, що евакуація буде здійснюватися під керівництвом Червоного Хреста й охочі зможуть приєднатися до колони.

Це був єдиний шанс вибратися з міста, тому Оксана та Сергій почали швидко збиратися. Коли вони приїхали на місце збору, то з’ясували, що жодного “зеленого коридору” для евакуації не було. Того дня росіяни відмовилися будь-кого пропускати, тому виїхати з Ірпеня буде неможливо. Тоді Сергій вирішив самостійно перевести дружину на той бік та посадити її до евакуаційного автобуса, який їхав до Києва.

“Цей автобус відвозив усіх людей до волонтерського намету, який знаходився на околиці столиці. Звідти я поїхала до батьків Сергія, які проживають в Києві. Після того, як мій чоловік мене посадив до автобуса, він швидко повернувся додому. По дорозі він зайшов до магазину, щоб щось купити поїсти. В цей момент до будинку, де знаходилась крамниця, прилетів снаряд. Але він, на щастя, не постраждав”, – додає дружина.

Фото з сімейного архіву Дорохових

Оскільки у Сергія був генератор, то він мав змогу заряджати телефони сусідів та роздавати їм воду з власної свердловини. Деяких з них, особливо літніх людей, Сергій відвозив на своїй автівці до Романівського мосту.  

15 березня чоловік повідомив, що росіяни вже почали ходити по сусідніх будинках. Їхній будинок окупанти теж не оминули. Зайшовши всередину, вони почали його обшукувати, передивлятися усі папери та перевіряти документи.

“Того дня росіяни прийшли й сказали Сергію: “Нам нужен твой дом”. Він їм відповів: “Нас тут обстрілювали, тому тут небезпечно. Ось подивіться – у нас навіть вікна пошкоджені від прильотів”. Тоді вони все обдивились та пішли. Не знаю, за якими параметрами росіяни визначили, що саме наш будинок їм потрібен, але вони на нього поклали око. Можу лише припустити, що вони захотіли там оселитися, оскільки він доволі великий“, – розмірковує жінка.

Наступного дня, тобто 16 березня, Оксана не змогла додзвонитися до Сергія. 17 березня вона почала телефонувати сусідам, які жили поряд, щоб з’ясувати, що відбулося. Від чоловіка, який жив біля них, вона дізналася, що він намагався зайти до їхнього будинку, але йому ніхто не відчинив двері.

“Коли Сергій перестав виходити на зв’язок і я дізналась що в будинку його немає, ми з його батьком вирішили поїхати до Ірпеня. Ми намагалися це зробити 19-го та 20 березня, але нас не пропускали через постійні обстріли міста. Ми повернулись додому і стали чекати. І, здається, 30 березня нарешті оголосили, що місто звільнене. Ми з батьком поїхали туди, але на блокпості нас знов не пропустили, мотивуючи це тим, що місто може бути заміноване“, – розповідає жінка.

Після декількох невдалих спроб Оксані та свекру вдалось познайомитись з Андрієм, місцевим мешканцем, який під час окупації на власній автівці допомагав ірпінцям перебиратися через міст на інший бік.

“Андрій не міг нас обох взяти, бо з ним їхало багато людей з тваринами та речами, тому я сіла до машини без батька. Це було 2 квітня. Коли ми їхали містом, то я була нажахана та приголомшена побаченим – розбиті шибки, пробиті стіни, згорілі квартири, залишки приватних будинків та нерозірвані снаряди, що стирчали з асфальту. Андрій довіз мене до нашого будинку. Я все ще сподівалась, що Сергій вдома, але його там не було… “, – згадує дружина.   

Коли Оксана зайшла до будинку, то побачила відчинені навстіж двері та повний гармидер всередині. Щоб хоч трохи вгамувати біль та відчай, вона почала прибирати.

“Найстрашніші хвилини мого життя були тоді, коли я спускалась в підвал. Там валялась чиясь стара футболка, якою я витерла підлогу біля кухні. Мені просто потрібно було щось робити”, – ділиться спогадами Дорохова.

Коли Оксана зателефонувала свекру, аби повідомити, що вже виходить, у неї раптом розрядився телефон. Тому до мосту вона вирішила йти пішки, і вже звідти їй вдалося дістатись Києва на попутках.  

Пізніше Оксана зрозуміла, що росіяни жили в їхньому будинку. На її думку, їх було лише двоє. Вони скрізь все порозкидали та залишили по собі купу сміття в кухні.

“Я помітила, що росіяни багато палили та стригли волосся просто в будинку. Тобто вони робили все, що їм заманеться. Також вони вирвали домофон, забрали наш планшет та поцупили бездротові навушники“, – розповідає Дорохова.

Щоб з’ясувати місцеперебування свого чоловіка, Оксана почала писати до різних державних структур. 26 квітня їй зателефонували з Національного інформаційного бюро та повідомили, що за інформацією Червоного Хреста, Сергій знаходиться в полоні. В Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими їй сказали, що його додали до списку полонених, яких планують обміняти.

За інформацією Оксани, Сергія утримують в СІЗО міста Новозибково Брянської області. Наприкінці серпня вона отримала від Сергія листа, в якому він написав, що він живий, здоровий і у нього все добре.

Коаліція “Україна. П’ята ранку”, до якої входить і Центр прав людини ZMINA, збирає та документує воєнні злочини та злочини проти людяності під час російського вторгнення для національних та міжнародних механізмів правосуддя.

 Такими злочинами вважають:

• умисні вбивства та заподіяння тяжких страждань;
• катування і нелюдське поводження;
• зґвалтування;
• руйнування і привласнення майна, не спричинене військовою необхідністю;
• примус цивільних чи військовополонених служити в збройних силах РФ;
• використання населення як “живих щитів”;
• депортація до Росії чи на окуповані нею території;
• викрадення і незаконні арешти цивільних;
• взяття заручників;
• напади на військових, які припинили брати участь у воєнних діях;
• віроломне використання форми чи знаків протилежної армії, емблеми Червоного Хреста;
• використання забороненої зброї (наприклад, касетних боєприпасів);
• використання отруйних речовин;
• напади на релігійні й культурні установи;
• розграбування суспільної та особистої власності тощо.

Надсилайте інформацію і докази про такі злочини у вашому населеному пункті на електронну адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com. Перед цим ознайомтеся з детальною пам’яткою, як робити це правильно.

Якщо у вас є дані про викрадення або страти активістів, волонтерів, журналістів, представників органів місцевого самоврядування, повідомте про них нам на адресу: tp@humanrights.org.ua.

Якщо ви бажаєте пройти навчання і долучитися до команди волонтерів коаліції “Україна. П’ята ранку”, які документують воєнні злочини, заповніть онлайн-форму.

Раніше ZMINA оприлюднила перелік організацій, куди можна звернутися як по безкоштовні, так платні психологічні консультації.