“Вдихнувши повітря на трапі літака, я сп’янів”: Карпюк розповів про роки російського ув’язнення
17 вересня політв’язень Микола Карпюк, якого після багаторічного ув’язнення в Росії повернули додому, дав першу після обміну пресконференцію. Активіст, звільнення якого російський президент Володимир Путін називав “особливим питанням”, розповів про те, що казали йому співробітники ФСБ під час допитів та чи вірив він в обмін.
Центр прав людини ZMINA коротко переказує головні тези заходу.
Про викрадення
Я зробив велику дурницю, коли поїхав до тієї Росії. Я не міг припустити, що у 21-му столітті може бути таке беззаконня. Я думав, що єдине, що вони можуть зробити, – витурити мене за межі РФ.
До мене звернувся мій кум зі словами, що Путін та його керівництво хочуть зустрітися з керівництвом “Правого сектору”. У нас в організації була нарада і ухвалили рішення, що поїду я. Я організовував цей процес (можливих перемовин з керівництвом РФ. – Ред.), усвідомлюючи, що ми стоїмо на порозі війни і в нас є шанс її зупинити. Сама поїздка не викликала в нас тоді здивування, адже Ярош (Дмитро, лідер “Правого сектору”. – Ред.) на той момент уже провів багато зустрічей із послами Європейських країн і не тільки.
На кордоні до нас приїхала спецгрупа ФСБ і нас трьох арештували – водія, власника автомобіля і мене. Нас відвезли до суду в Брянській області, де дали добу адмінарешту. Через день чи два після цього на мене надягли кайданки та повезли з Брянська до Єсентуки.
Уже тоді я зрозумів, що це була спланована операція.
Про тортури
Катували починаючи з березня 2014 року. На ніч вивозили, під’єднували струм, не давали спати. Потім вивезли у Владикавказ до ІВС. Там була клітка один на один метр. Мене садили туди, не давали спати та змушували зізнатися в участі в Чеченській війні.
Я брав участь у війнах у Придністров’ї, Абхазії, але не в Чеченській. У мене тоді хворіла мама, яка померла в 1995 році.
Після тортур до мене ставилися нормально.
Про те, що йому розповідали російські силовики
Після перевезення до Владикавказа зі мною спілкувалося багато співробітників ФСБ. Був серед них один такий генерал-лейтенант Роман Григорович. Він розповідав мені про плани, які вони там у себе розробили щодо розвалу нашої країни. Казав про розкол по Дніпру, про сепаратистські групи в Бессарабії, Закарпатті та Львові. Він усе це спокійно розповідав і так дістав мене цим, але я був змушений не показувати цього. Остання зустріч із ним у мене була у вересні 2014 року. Я чекав, коли ж він уже почне розповідати про реалізацію цього плану, але він усе не починав. Тоді я спитав сам, і він відповів, що вони вирішили запустити перемир’я, що занадто багато скандалу та шуму…
Після я пішов до камери, помолився і сказав: “Ось вам (демонструє кулак. – Ред.), а не Україна!”
Про російське телебачення
У СІЗО ФСБ міста Владикавказа, де я перебував із середини січня до кінця травня 2015 року, в нас було телебачення, стабільно дивився новини. Я б не хотів, щоб в Україні було таке телебачення, як у Росії. Я тоді говорив їм (російським силовикам. – Ред.): “Як треба зневажати свій власний народ, щоб так цинічно йому брехати?”
Про знайомство з Клихом
Із Клихом я знайомий з 1993–1994 року, коли він, будучи студентом, вступив до організації. Про його арешт я почав здогадуватись у вересні 2015 року, адже мене додатково допитали про те, чи брав він участь у Чеченській війні. Побачився я з ним 15 вересня 2015 року. Коли нас вивозили до суду. Тоді він був в адекватному стані. Саме там він мені показав усі свої шрами, тіло та розповів про те, що з ним зробили.
Станіслав КлихПро листи
Останні два роки у Владимирі для мене кожен лист із волі був діалогом та провокацією на певні роздуми. Цих листів дуже багато. Я їх майже всі привіз до України. Я не пам’ятаю всього, що там написано. Хоча, буває, відкриваєш лист і бачиш там не текст, а відчуваєш енергію братолюбства та емоції, які переживала людина, яка його писала. Листи показали, що ми – українці – маємо і потенціал солідарності, і братолюбства. Ви, мої любі співвітчизники, дали мені відчути це на собі.
Про те, чи вірив у повернення
Весь час я відчував, що перебуваю на війні та переїду лише до кращого світу. Я відчув, що обмін відбувається, тільки тоді, коли зайшов на борт літака. Коли нас вивозили з Лефортова, коли ми приїхали в аеропорт – я себе обмежував у думках, що відбувається обмін. Уже в Києві, зійшовши на борт та вдихнувши ковток повітря, я по-справжньому cп’янів.
