В Україні існує практика катувань з боку представників держави та установ – учасники дискусії
Попри те, що Україна ратифікувала Загальну декларацію з прав людини, Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Конвенцію ООН проти катувань та інші міжнародні документи, які прямо забороняють тортури, практика їх застосування все ще існує в нашій державі.
Про це свідчать факти та інформація, оприлюднені сьогодні під час публічної дискусії “Не всі тортури залишають сліди: чи дотримується Україна заборони катувань”, організованої Amnesty International в Україні, Центр інформації про права людини за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”
Зокрема, йшлося про те, що за даними Міністерства юстиції, у 2015 році Україна програла 14 справ у Європейському суді з прав людини через порушення статті 3 Європейської конвенції (заборона катувань). Із державного бюджету позивачі отримали понад 150 тисяч євро компенсації моральної шкоди та судових витрат.
Крім того, як відомо, у травні Підкомітет ООН з попередження катувань був змушений припинити свою місію в Україні через відмову СБУ допустити його представників у місця, щодо яких існує підозра в незаконному утриманні та катуванні людей. Силовики аргументували це тим, що у цих місцях тримається зброя, і сторонні люди не повинні перебувати на військових об’єктах.
Що таке “військова необхідність” на власному досвіді відчув журналіст Артем Чапай, коли поїхав у Ізюм (Харківська область), щоб подивитися, які настрої панують в регіоні неподалік зони конфлікту.
“У червні 2014 року мене затримали в Харківській області, де я працював репортером, і завезли у штаб АТО, де, вочевидь, за наказом командування, мене допитували з застосуванням засобів фізичного впливу та значно гірших моральних тортур, зокрема, з пострілами над вухом та погрозами стратою. Тоді допитувачі виправдовували це воєнною необхідністю. Зокрема, на мій вигук “ви ж представники держави Україна, а порушуєте закони”, головний допитувач саркастично відповів: “Які закони? Тут гинуть мої хлопці”. Розслідування Міноборони так і завершилося нічим: воно заявляло, що то могли бути не його представники, а люди з СБУ або МВС. Оскільки в штабі АТО перебували люди з усіх трьох організацій, відомо лише, що то були офіційні представники держави, байдуже, якої зі структур”, – пригадує журналіст.
Загалом в Україні майже 5 тисяч офіційних місць несвободи – закладів та установ, які люди не можуть залишити за власним бажанням. З 2012 року умови перебування в них перевіряє Національний превентивний механізм (НПМ), створений на виконання вимог Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Представники омбудсмена спільно з громадськими моніторами фіксують факти катувань, а також жорстокого та такого, що принижує гідність, поводження.
“Коли говорять про катування, найчастіше думають, передовсім, про фізичне насильство; щодо ж місць несвободи – про тюрми та колонії. Однак робота моніторів НПМ відкриває інші виміри “катувань” – нелюдське і принизливе поводження. Тривале утримання без нормального освітлення, достатнього доступу повітря, питної води чи дотримання основних вимог гігієни не лише приводять до погіршення самопочуття, хвороб та психологічних проблем – вони є видами жорстокого поводження, часто не менш принизливими та руйнівними для особистості, ніж свідоме завдання фізичного болю. І попереджати та не допускати їх – обов’язок держави”, – наголошує монітор НПМ, голова правління ГО “Без кордонів” Максим Буткевич.
Прокуратура нерідко закриває справи про катування через відсутність слідів на тілі – адже не всі тортури їх залишають. Позбавлення сну, погрози членам сім’ї, імітація страти часто залишають більше травм, аніж фізичне насильство, проте правоохоронці не хочуть брати на себе тягар доведення таких випадків.
Адвокат Геннадій Токарєв допомагає українцям, які не домоглися ефективного розслідування, шукати справедливості у Євросуді. Він наголошує, що найпростіші катування – найрозповсюдженіші.
“Найчастіше зустрічаються кайданки та викручування рук, електрострум, побиття. Душіння пластиковим пакетом та протигазом – це взагалі стандартний набір. Зараз часто використовують пластикову пляшку з водою – якщо людину бити нею по голові, то можна довести і до струсу мозку, і до смерті. Іноді зустрічаються екзотичні способи – людину закручують на стільці, але, на щастя, не кожен правоохоронець так уміє. Усі ці способи, як правило, не залишають видимих слідів на тілі”, – каже він.
Розслідування катувань силами прокуратури – неефективний механізм, особливо, коли йдеться про тортури в поліції, вважає голова правління ГО “Експертний центр з прав людини” Юрій Бєлоусов. Причина – у конфлікті інтересів: з одного боку прокурор контролює розслідування справ та підтримує обвинувачення в суді, а з іншого – зобов’язаний реагувати на скарги про катування. Судді також часто сприймають такі скарги як спосіб уникнути покарання. Як результат – люди, які зазнали тортур, залишаються без справедливості і без допомоги.
“Тортури небезпечні не стільки фізичними наслідками для організму людини, скільки можливими ускладненнями для психіки. За однією зі справ був затриманий хлопець, якого в райвідділі били пластиковою пляшкою з водою по голові. Причиною затримання став дзвінок із вкраденого телефону. Мені довелося спілкуватися з ним через рік після цього: він боявся вийти на вулицю, боявся темряви, навіть коли перебував у квартирі. У свої 22 роки він практично був інвалідом. Він явно потребував комплексної психіатричної реабілітації, яка в Україні відсутня. Тобто жертви тортур залишаються сам на сам зі своїми проблемами”, – розповідає Бєлоусов.
Подолати конфлікт інтересів зможе новий незалежний орган, який отримає повноваження розслідувати злочини катувань. Таким органом може стати Державне бюро розслідувань, вважає президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню Микола Гнатовський.
“Тема боротьби з безкарністю співробітників правоохоронних органів, винних у неналежному поводженні із затриманими особами, є однією з ключових у діалозі між Європейським комітетом із запобігання катуванням та урядом України. У низці доповідей ЄКЗК ставив під сумнів ефективність розслідувань тверджень про катування та інші види неналежного поводження в Україні. Невиконання Україною зобов’язань щодо проведення ефективного розслідування можливих порушень статті 3 Європейської конвенції про права людини неодноразово встановлювалося Європейським судом з прав людини. Тому створення та належне функціонування незалежного органу розслідувань злочинів, у яких обвинувачуються правоохоронці, є життєво необхідним. Важливо, щоб таким органом стало Державне бюро розслідувань”, – наголошує він.
Із ним погоджується виконавча директорка Amnesty International в Україні Оксана Покальчук. На її думку, саме Державне бюро розслідувань зможе побороти безкарність та припинити ганебну практику застосування тортур.
“Державне бюро розслідувань має потенціал стати реальним інструментом, який дозволить подолати практику застосування тортур правоохоронними органами. З одного боку, ДБР допоможе зсунути з мертвої точки традиційне нерозслідування скарг на тортури та неналежне поводження. З іншого, як наслідок, ми розраховуємо, що ефективна діяльність цього органу дозволить подолати уже традиційну безкарність та в перспективі викорінити застосування тортур як абсолютно неприйнятної практики”, – наголошує вона.
Правозахисники підкреслюють: ратифікувавши міжнародні документи Україна взяла на себе позитивний обов’язок – попереджати та розслідувати подібні випадки. Без цього неможливо говорити про повне дотримання державою заборони катувань.
