“В Україні людей з інвалідністю немає, а медалі – є”, – активістка
Основна відмінність між політикою соціального захисту людей з інвалідністю в розвинених країнах і Україні не так у грошах, як у ставленні. На Заході людина з інвалідністю – це людина з рівними правами і практично рівними можливостями. Чим пристойніша і розвинутіша країна, тим більше людей з інвалідністю на вулицях.
Про це пише в колонці на “Українській правді. Життя” громадська активістка, глава атестаційної комісії Національної поліції України Києва Анастасія Леухіна.
“Я підозрюю, що для багатьох в Україні існування паралімпійської збірної стало новиною, як втім і те, що в Україні є люди з інвалідністю. Тому що цих людей не побачиш на вулицях українських міст. Для них там просто немає місця. Вони не мають можливості ні пересуватися по місту, ні вчитися, ні працювати”, – пише Леухіна.
За її словами, в Україні до таких людей ставляться як до відбраковування, ніби суспільство наше – еталонне в комплектації і технічних параметрах людської істоти.
“Лікарі, ніби боги, вважають нормальним вмовляти батьків зробити аборт при підозрі на “нестандартність плода” або залишити дітей із вродженими вадами в дитбудинку”, – зазначає Леухіна.
За її словами, в нашій країні, на відміну від західних країн, мізерно мало робиться для того, щоб міські простору, установи, освіта і дозвілля були доступними для людей з різними формами інвалідності.
“Найбільше запам’ятався випадок у Вашингтоні. Ми прогулювалися з сім’єю в центральному районі округу Дюпонт, а назустріч нам їхав чоловік. У нього практично були відсутні кінцівки. Пересувався він на спеціальному візку з електромотором в положенні лежачи. Він їхав по місту абсолютно один, і посміхався перехожим. Місто подбало про те, щоб він самостійно міг пересуватися. В Україні я людей з таким ступенем інвалідності не бачила ніколи”, – говорить Марина.
За її словами, вся система транспорту й інфраструктура в США і Європі забезпечена спеціальними пристосуваннями, низькими порогами, пологими з’їздами, пандусами і ліфтами для зручного пересування людей з різною мобільністю. Ну і ще однієї дрібницею – туалетами, що дозволяють людині заїхати на візку і самостійно справити нужду.
“Якщо ми серйозно хочемо віддячити нашим паралімпійцям – за чудовий результат на Паралімпіаді і неймовірний промоушн нашої бідної, нещасної і втомленою від війни і корупції країни… – ми повинні перестати видавати накази про містичні пільги, давати подачки у вигляді субсидій або прострочених продуктових наборів. Є багато простих речей, які часто не варті грошей, але дають людям з інвалідністю можливість відчувати рівне ставлення до себе, досягати успіхів, жити повноцінним життям і викликати захоплення. Нам важливо щодня, під час усіх реконструкцій доріг, будівництв і ремонтів створювати простір, доступний для людей з різними можливостями і потребами”, – пише Леухіна.
Вона також підкреслює, що на відміну від інфраструктури, повага не вимірюється в грошах. Ідеться про рівність – прав і можливостей. Із дитинства в садках і школах діти з інвалідністю та без вчаться разом. В університетах люди з інвалідністю та без навчаються разом. На роботі створені умови для різних людей.
