Універсальна юрисдикція на практиці: з якими законодавчими бар’єрами стикаються країни

Центр громадянських свобод (ЦГС) дослідив законодавство 26 країн, щоб з’ясувати, де та за яких умов можна притягати до відповідальності громадян Росії за воєнні злочини, зокрема насильницькі зникнення. У більшості проаналізованих держав підозрюваний має перебувати на їхній території, а в частині країн потерпілим може бути лише їхній громадянин. 

Про це під час презентації дослідження “Насильницькі зникнення та принцип універсальної юрисдикції: можливості кримінального переслідування громадян РФ” розповів член експертної ради ЦГС, доктор юридичних наук та ветеран російсько-української війни Олег Мартиненко, передає “Укрінформ”. 

Олег Мартиненко. Фото: ЦГС

За його словами, якщо людина, причетна до насильницьких зникнень, намагатиметься знайти притулок за кордоном, найімовірніше, вона може обрати країну, де є російська громада.

Для дослідження активісти обрали 26 країн і розділили їх на три групи. До першої увійшли держави, які мають спільний кордон із Росією – від Фінляндії та країн Балтії до Монголії та Китаю. До другої – країни, які відвідує найбільше російських туристів, зокрема Таїланд, Об’єднані Арабські Емірати, Туреччина, Іспанія, Італія та Франція. Третю групу склали держави, де проживає найбільша кількість росіян.

У цих країнах дослідники проаналізували законодавство щодо можливості застосування принципу універсальної юрисдикції.

Виявилося, що у 10 із 26 держав універсальна юрисдикція може застосовуватися лише тоді, коли потерпілим є громадянин відповідної країни. Ще у 20 із 26 держав обов’язковою умовою є перебування підозрюваного або обвинуваченого на території цієї країни.

“Тобто країна, яка підписала Конвенцію, не може порушити кримінальне провадження проти особи, яка не перетинала її кордони. І таким чином правосуддя не буде здійснюватися“, – пояснив Мартиненко.

Дослідники також вивчали, які міжнародні організації можуть допомогти Україні розшукувати підозрюваних у воєнних злочинах і забезпечити потерпілим доступ до правосуддя. Мартиненко зазначив, що одним із можливих інструментів розглядали Інтерпол. Із 2025 року організація дозволила державам подавати червоні оповіщення щодо людей, яких підозрюють у воєнних злочинах. Однак для цього необхідне погодження з державою, громадянином якої є підозрюваний або обвинувачений.

“Інтерпол з цієї точки зору відпав як надійний інструмент здійснення правосуддя“, – зазначив він.

Частково допомогти з розшуком можуть Європол і Євроюст. Водночас Фронтекс – європейська агенція з прикордонної та берегової охорони – допомагає та координує роботу національних правоохоронних і прикордонних структур.

Окремо правозахисники розглянули можливості Шенгенської інформаційної системи. У ній зберігаються так звані попереджувальні сигнали, які правоохоронці та прикордонники використовують, зокрема, для розшуку зниклих безвісти людей або встановлення негласного нагляду за певними особами. Однак вносити інформацію до цієї системи можуть лише держави-члени ЄС.

“Тоді виникає питання, хто має подати інформацію від України. Чи сама Україна має ініціювати і попросити Євросоюз або конкретну країну виставити це, або Євросоюз чи країна ЄС звернеться до України з пропозицією допомогти в розшуку підозрюваних, обвинувачених осіб тощо“, – сказав Мартиненко.

Для налагодження співпраці українських правоохоронців із закордонними структурами правозахисники запропонували створити тимчасову робочу групу. До неї мають увійти представники Офісу генерального прокурора, СБУ, Міністерства внутрішніх справ та інших організацій, залучених до розслідування воєнних злочинів.

Раніше ZMINA пояснювала, чому Україна йшла до ратифікації Римського статуту і відповідно до повноцінної співпраці з МКС понад 20 років, як відбувався процес ратифікації, як змінилося українське законодавство у сфері розслідування міжнародних злочинів та які ще кроки має зробити наша держава, щоб встановити справедливість щодо жертв російської агресії.

Фото обкладинки: ZMINA