Побиття, ізоляція та тортури: що відомо про верхнєуральську колонію, де утримують українців

Нині Верхнєуральська в’язниця входить до семи російських колоній особливого режиму, куди після вироків етапують українських військовополонених. Після початку повномасштабного вторгнення Росія також утримує там засуджених цивільних бранців. Правозахисники повідомляють, що в цій установі до громадян України застосовують особливо жорстоке поводження.

Про це повідомляє Медійна ініціатива за права людини.

Верхнєуральська вʼязниця. Василь Дмитрюк. Олександр Євдокименко

Верхнєуральська вʼязниця в Челябінській області, розташована приблизно за 2 тисячі кілометрів від України, існує ще з часів Російської імперії. За радянської влади тут утримували політичних в’язнів, зокрема українців – Катерину Зарицьку (Монету), Галину Дидик та Юрія Шухевича, яких звинуватили у зв’язках з підпіллям ОУН-УПА та антирадянській діяльності.

Шухевич згадував: “Спочатку мене привезли до Челябінська, потім у Верхнєуральськ – містечко забуте, така фортеця. Залізниця – за 50 кілометрів. Ніякої промисловості, але була в’язниця”. Юрій також писав, що майже всі, кого утримували в цій тюрмі, були політичними в’язнями.

У 2017 році до верхнєуральської колонії перевезли незаконно ув’язненого в Росії Станіслава Клиха, засудженого до 22 з половиною років позбавлення волі. У 2019 році його повернули до України під час обміну. Його мати розповідала про холод у камерах і нестерпні умови утримання.

За відкритими даними, щонайменше з 2019 року Верхнєуральську вʼязницю очолює полковник внутрішньої служби Сергій Леонтьєв, хоча в червні 2026 року тимчасовим виконувачем обов’язків начальника був указаний Денис Буркін.

Серед тих, хто, ймовірно, опинився у Верхнєуральській вʼязниці, – група українських військовослужбовців, зв’язок з якою зник у серпні 2024 року, після початку наступальної операції ЗСУ в Курській області. На прохання родин їхні імена та підрозділ не розголошуються.

За словами сестри одного з бійців Надії, коли її брат перестав виходити на зв’язок, командування запевняло, що військовослужбовці перебувають на позиціях. Однак за кілька днів жінка побачила на російському телеграм-каналі відео з полоненими, серед яких упізнала брата. Запис вона надіслала до військової частини, але їй відповіли: “Не може бути”.

Згодом родина дізналася, що група, ймовірно, втратила орієнтування та потрапила в полон.

“Російська сторона публікувала нові кадри. Спочатку – допиту в польових умовах, потім – загальне відео з полоненими, згодом був сюжет російського телебачення. Всі ці матеріали ми передали КШ, СБУ та МКЧХ“, – розповідає Надія.

У лютому 2025 року з’явилося ще одне відео – з російського суду над чотирма українськими військовополоненими.

“Усіх військових, захоплених на Курщині, судять або по двоє, або по четверо. Хлопців було важко впізнати. Вони дуже змінилися: худі, змарнілі“, – каже Надія.

За даними правозахисників, у лютому 2025 року Другий західний окружний військовий суд РФ засудив цих чотирьох військовополонених до 15 років позбавлення волі за звинуваченнями в незаконному перетині кордону, вторгненні до Курської області та тероризмі. Поки тривав судовий процес, їх утримували в СІЗО № 2 Старого Осколу.

“І мій брат був у Старому Осколі. Ми знаємо про це зі слів звільненого військовополоненого“, – говорить Надія.

Після того як вироки набрали чинності, українських військовополонених, захоплених у Курській області, почали етапувати до російських колоній. Жінка безрезультатно зверталася до російських органів влади, однак ті відповідали, що не надають інформації “громадянам держави-агресора”. П’ять із семи російських колоній офіційно відмовили їй у наданні інформації, а адміністрації Верхнєуральської та Мінусинської колоній узагалі не відповіли.

Від лютого 2026 року брат Надії не виходив на зв’язок. Їй надходила інформація про побиття українських полонених.

Інший військовополонений 48 окремого штурмового батальйону Олександр Євдокименко перебуває у Верхнєуральській в’язниці щонайменше з кінця березня або початку квітня 2026 року. За словами його брата Артема, захисник потрапив у полон 2 січня 2025 року поблизу села Сторожеве на Донеччині після того, як його група опинилася в оточенні. Згодом стало відомо, що його утримують у Донецькому СІЗО.

Пізніше Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив його до 14 років позбавлення волі.

Підрозділ Олександра, який неофіційно має ім’я Номана Челебіджихана, російська влада, як і “Азов” та “Айдар”, визнала “терористичною організацією”. Через це його бійців судять за терористичними статтями.

“Ми знали, що його “судять”. Із листів брата було зрозуміло, що призначений йому безоплатний захисник фактично нічого не робив і навіть не спілкувався з ним. Олександру винесли вирок за тероризм. Брат хотів подати апеляцію, тому до справи долучився інший адвокат”, – розповідає Артем.

12 березня 2026 року родина отримала листа із СІЗО в Челябінській області, у якому повідомлялося, що Олександра вже етапували до Верхнєуральської в’язниці. Після цього листування припинилося.

На початку червня адміністрація тюрми не допустила до нього адвоката. 25 червня касаційний розгляд фактично зірвався через несправний звук під час відеозв’язку з в’язниці. Артему вдалось отримати лише знімок екрана.

“Мені видно, що у брата є гематома з правого боку голови, синці під очима, погляд скляний. Якщо порівняти це фото з тюрми з попередніми, коли він був у СІЗО, різниця очевидна. Тут людина виснажена, пригнічена”, – каже він.

13 липня касаційний розгляд відбувся, однак Євдокименка на засідання не вивели. В установі заявили, що він нібито сам відмовився від участі.

Також у Верхнєуральській в’язниці утримується 42-річний айдарівець Андрій Рибак. Південний окружний військовий суд РФ призначив йому 13 років ув’язнення. До Челябінської області його перевели на початку травня 2026 року. За словами його сестри Тетяни, відтоді родина не отримала жодної звістки від Андрія, а адвоката до нього також не допустили. Найближчим часом Верховний суд РФ має розглянути касаційну скаргу в його справі.

У Верхнєуральській в’язниці також майже два роки утримують 48-річного морського прикордонника Василя Дмитрюка, якому окупаційний суд у Криму ухвалив вирок – 17 років колонії.

За інформацією МІПЛ, українських військовополонених у Верхнєуральській в’язниці б’ють, змушують співати гімн Росії та вітати російську владу зі святами. Режим утримання постійно посилюють: на водні процедури відводять до п’яти хвилин, а всі дії полонених контролюють озброєні спецпризначенці.

Родини українських військовополонених закликають публічно говорити про те, що Росія приховує військовополонених під час міжнародного збройного конфлікту, чинить на них тиск і застосовує тортури.

Нагадаємо, що станом на 23 лютого 2026 року в Україні статус зниклих безвісти за особливих обставин мали понад 90 тисяч людей. Ідеться як про військових, так і про цивільних, серед яких дорослі та навіть діти.

Посадовці уточнюють, що під військовими мають на увазі службовців ЗСУ, Нацгвардії, Нацполіції, Держприкордонслужби, СБУ та розвідувальних органів.