Номери замість імен, побиття та нелюдські умови тримання: три священники та лікар розповіли про російський полон

Три священники різних конфесій, капелани Олександр Чоков, Леонід Болгаров, Василь Вирозуб, та дитячий лікар Іван Тарасенко разом потрапили до російського полону біля острова Зміїний. Невдовзі їх вивезли до окупованого Криму, а потім до Росії, де незаконно тримали, катували та принижували. 

Їхні історії розповіли в Медійній ініціативі за права людини. 

Лікар Іван Тарасенко та священники Леонід Болгаров, Василь Вирозуб, Олександр Чоков. Фото: МІПЛ

Усі полонені були на судні “Сапфір”, що мало забрати тіла загиблих на острові. 26 лютого вони рушили на Зміїний, де, за попередньою інформацією, перебували тіла 13 українських прикордонників, які нібито загинули після масштабного обстрілу острова російськими військовими першого дня повномасштабного вторгнення. Однак про те, що на острові також перебувають близько 80 морських піхотинців, на той момент не повідомляли. 

Увечері того ж дня “Сапфір” вийшов з морського порту Одеси за наданими російською стороною координатами, став на якір, і російські військові зайшли на судно для перевірки.

“Сказали сидіти в каютах. Я був разом з Чоковим. У каюту зайшли люди у формі, наказали скласти руки за головою. Вивели нас під дулами автоматів на палубу, поставили на коліна. Так простояли десь пів години. Потім відвели на корму. Нам дозволили сфотографуватися. Ми навіть острів Зміїний сфотографували. Заборонили знімати лише їхні судна. Далі – зібрали всі особисті речі. Дві години ми пробули на палубі, потім нас завели в кают-компанію, де тримали до вечора”, – пригадує Леонід Болгаров.

Проте невдовзі росіяни заявили, що на Зміїному всі живі, й Чоков, Болгаров, Вирозуб та Тарасенко потрапили в полон.

27 лютого священників та лікаря посадили на невеликий катер і переправили на російський морський буксир “Шахтар”, а потім до окупованого Севастополя. 

“Привезли на гауптвахту. Весь наступний день були допити. Їхні журналісти брали в нас “інтерв’ю”. Серед них була дівчина, представилася блогером з Херсона, розмовляла дуже гарною українською, але було зрозуміло, на чиєму вона боці”, – розповідає Болгаров. 

Острів Зміїний. Фото: вікіпедія

12 березня з аеродрому в Сімферополі на літаку екіпаж “Сапфіра”, священників та лікаря відвезли до російського міста Курськ. На борту, як пригадує Болгаров, були також цивільні з Херсона, яких викрали росіяни, – загалом було близько 200 людей. 

Невдовзі чоловіки опинились у наметовому містечку в місті Шебекіно Бєлгородської області, розташованому за 7 км від кордону з Україною, яке, вочевидь, побудували росіяни для “біженців” з України. 

Колишні бранці кажуть, що якщо російські військові на “Сапфірі” та в Криму ставилися до них більш-менш нормально, то в таборі для військовополонених їх прийняли дуже жорстко.

“Всіх поставили на коліна, побили. Уявіть собі, стояли дві години на морозі за температури –22 °С. Коли я вже не міг стояти й підвівся – російський солдат мене сильно вдарив. Я йому кажу: “За що ти священника б’єш?” Він тоді немов впав у ступор. Тоді дав мені руку, провів у намет, де всіх фотографували й брали відбитки пальців. “Як вас звати?” – запитав. Я відповів: “Чоков Олександр Венедиктович”. – “Тепер твій номер 27”. Тоді я зрозумів, що потрапив у ГУЛАГ ХХІ століття”, – говорить капелан Чоков. 

У таборі до полонених зверталися лише за номерами: Болгарову дали 139-й номер, Тарасенку – 140-й.

Тримали людей у наметах по 20–25 осіб у кожному, цивільних разом з військовими, у холоді та антисанітарії. 

Уже після цього українці опинилися в СІЗО №2 в Старому Осколі Бєлгородської області.

“Це була триповерхова будівля з підвалом та карцером у ньому. Нас виводили на прогулянку на 5–10 хвилин. Але вони не стільки хотіли, щоб ми погуляли, скільки  познущатися з нас. Для прогулянки потрібно було підніматися на останній поверх СІЗО, там були приміщення без стелі, але з ґратами на горі. Аби дістатися туди, доводилося бігти стрімкими сходами. Якщо хтось рухався повільно, конвоїри застосовували силу. На військових спускали собак заради забави”, – згадує пережите Тарасенко.

У кожній камері був відеонагляд, а за дверима – наглядачі. Сидіти на ліжках не дозволяли, годували жахливо, медичної допомоги майже не було, водночас весь час змушували слухати російські патріотичні пісні чи російське радіо. 

“Під час звучання гімну РФ ми всі мали стояти струнко. Я співав тихенько гімн України, а отець Василь молився. Він хрестився, поклонявся. Йому зробили кілька зауважень, а 31 березня його від нас забрали. Усі сподівалися, що, можливо, його відпустили. Але я чомусь думав, що забрали в одиночку. Відтоді ми його не бачили”, – каже Болгаров. 

Полонених весь час допитували, обшукували їхні камери та погрожували запроторити за ґрати на 15 років нібито за вбивство мирних мешканців на Донбасі. 

У квітні Тарасенка, Болгарова та Чокова звільнили: вони провели в російському полоні 43 дні. Отця Василія Вирозуба протримали в полоні 68 днів й обміняли 6 травня.