На Київщині росіяни викрали та вивезли до Росії одразу чотирьох членів однієї родини

Дата: 11 Січня 2023
A+ A- Підписатися

Під час тимчасової окупації Київщини російські військові викрали чотирьох родичів. Так, 19 березня вони відвезли в невідомому напрямку братів Павленків – Тараса та Володимира, а також Олександра Кучая. За тиждень після цього також зникли й брати Ягодинські. Меншого з них вдалося повернути: оскільки він був неповнолітнім, мати змогла забрати його з білоруського інтернату.

Про це виданню ZMINA розповіла мама братів Тетяна Павленко.

Сім’я Павленків проживає в селищі Прибірськ Київської області. Війна застала синів Тетяни Павленко в Чорнобильській зоні відчуження. Тарас працював там дезактиваторником, а Володимир – водієм. Коли зранку надійшла їхня зміна, їм довелося повертатися додому обхідними стежками, щоб не потрапити під обстріл. Саме тоді на околицях їхнього селища точилися запеклі бої між підрозділами ЗСУ та російськими окупантами.

Дружина Тараса Яна тоді була на сьомому місяці вагітності. Зранку 24 лютого російська авіація постійно літала над селом, а вже пізно ввечері до нас зайшли їхні військові. Всі ми – я, чоловік, невістка та молодший син – змушені були перебратися до погреба, де й жили до кінця окупації. Ми винесли звідти картоплю, поклали там матраци та поставили буржуйку. Усі магазини в селі були пограбовані, тому їли те, що мали. Ми дуже переймалися тим, що Яна незабаром має народити, а ми не зможемо її відвезти до лікарні”, – розповідає мама.  

Тетяна пригадує, що під час окупації росіяни грабували порожні дачні будинки, виносячи звідти все, що бачили. А те, що не могли забрати, трощили та псували. Зазвичай російські солдати не чіпали місцеве населення. Вдень вони навіть дозволяли людям пересуватися селом, але водночас забороняли користуватися автівками та з’являтися ввечері на вулиці. Вони одразу всіх попередили, що якщо їхні умови не будуть виконані, то вони стрілятимуть без зайвих попереджень.  

“19 березня мої сини разом із трьома односельцями, серед яких був син нашого хрещеного Саша Кучай, поїхали на велосипедах до Хочевої. До цього ми дізналися від наших знайомих, що там ловить мобільний зв’язок, і вони зможуть повідомити нашим рідним у Києві про нас. Коли вони поверталися додому, то вирішили перепочити біля річки Хочева, яка протікає поблизу села”, – каже Тетяна.  

За її словами, того дня російський військовослужбовець їздив Хочевою та роздавав гуманітарну допомогу. Під час цього він помітив незнайомих чоловіків, які відпочивали біля річки, і одразу викликав інших солдат. Коли вони приїхали, всіх “закинули” до камаза і відвезли невідомо куди. Перед цим у хлопців позабирали телефони та одяг для немовляти, який їм передали родичі.

Наступного ранку ми пішли до російського штабу. До їхніх головних нас щоразу проводили солдати, оскільки самим там було ходити небезпечно. Могли й убити. Там нам відповіли, що Тараса та Вову відправили на допит і через два-три дні їх відпустять. Але ніхто з них додому так і не повернувся.

Коли ми знов туди прийшли, нам сказали, що моїх синів відправили до Чорнобиля розвантажувати вагони. Їхні слова дослівно: “Вот они поработают, мы наберем новых и их отпустим”. Це ми чули щоранку, коли туди приходили. Востаннє до них пішов мій чоловік, який почув, як один з російських офіцерів по рації запитав іншого про наших хлопців: “Ахмед, а где те пятеро, которых я задержал?” На що йому відповіли: “Я их лично переправил в Беларусь”. І тоді вони сказали, щоб ми більше до них не приходили“, – згадує вона.  

Фото із сімейного архіву: Тарас та Володимир Павленко

Через тиждень до Тетяни приїхали на велосипедах брати невістки – Олександр та В’ячеслав Ягодинські. Але після того, як вони побули в неї та поїхали додому, їх більше ніхто не бачив.

Менший брат Яни – Слава – на той момент був неповнолітній. Йому ще не було 18. Ми пізніше дізналися, що його теж переправили до Білорусі, де віддали до дитячого будинку в місто Мозир. Коли там почули, що він з України, то поставилися до нього дуже добре та привітно. Директор інколи телефонував мамі Слави та дозволяв їм спілкуватися онлайн. Після того як вона його забрала додому, він нам розповів, що в Білорусі їх із братом розлучили й він нічого не знає про його подальшу долю”, – розповідає жінка.

Фото із сімейного архіву: Олександр Ягодинський

Також Павленко розповіла, що коли братів привезли до Чорнобиля, то Олександра нещадно били. Навіть було чути, як у нього, за її словами, “тріщать кістки” та “ламаються ребра”.

Брати постійно сиділи з мішками на головах. Мішки зняли лише один раз, коли їх годували. Тоді ж Слава вперше побачив закривавленого Сашка. Росіяни навіть збиралися викликати до нього лікаря“, – додає Тетяна.

Після викрадення синів Тетяна та всі її родичі почали активно телефонувати та писати в усі можливі державні служби та міжнародні організації. Згодом вони отримали відповідь від Червоного Хреста, в якій ішлося про те, що Тарас та Володимир перебувають на території Росії. Також у ній зазначалося, що цю інформацію представники організації отримали від самих окупантів, які вважають братів військовополоненими.

Мої сини є цивільними, тож дивно, що росіяни їх зарахували до військових. Хресному теж те саме повідомили. Єдиний, кого росіяни не підтвердили, був Янин брат Сашко”, – каже жінка.

Згодом пані Тетяна отримала від синів два листи – один від Вови та один від Тараса. У них вони стисло написали про те, що перебувають у Новозібкові Брянської області. Схожі листи надійшли також від Олександра Ягодинського та Олександра Кучая. У вересні Тарас надіслав рідним великого листа, в якому повідомляв, що його перевезли до окупованого Севастополя, а Володимир залишився в Росії.

Він написав, що дуже хоче додому та сумує за нами. Що він дуже хвилюється за нас та свою дружину. І попросив передати іншим рідним, що всі хлопці живі та здорові. Потім я написала відповідь на його листа та передала його Червоному Хресту.

Пізніше, коли я їм зателефонувала, щоб дізнатися, чи отримав син мого листа, вони відповіли, що цього не знають, оскільки Тараса із Севастополя перевезли до іншого місця. На жаль, вони не знають куди. Куди б я не телефонувала, мені скрізь відповідають: “Чекайте”. Хресним теж надійшов коротенький лист (від Олександра Кучая), де було написано російською: “Жив, здоров, все хорошо”, – ділиться спогадами мама братів

Фото із сімейного архіву

Звільнені з полону українці розповіли Тетяні Павленко, що умови в СІЗО в Новозібкові є більш-менш нормальними. До ув’язнених не застосовують фізичної сили та тортур.

Ми дуже сподіваємося, що з них у Росії не знущаються. Принаймні хочемо в це вірити. Куди ми тільки не писали та не телефонували. Я вже навіть не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Ситуація жахлива. Чотирьох близьких людей тримають у російському полоні, і жодного з них досі не звільнили. У мого кума через це не витримало серце. Ми нещодавно його поховали. Він так і не дочекався повернення сина. Як ти не тримайся, але воно своє дає“, – підсумовує Тетяна.  

Нагадаємо, що в Україні від початку повномасштабного російського вторгнення і станом на кінець жовтня зниклими безвісти вважалися 248 дітей. Ще 9 441 дитину окупанти депортували до РФ.

Крім того, у листопаді директор Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Метью Голлідей заявив, що під час війни в Україні зникли безвісти понад 15 тисяч людей.


Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.  

Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі за або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.  

Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: