“Ми стояли на кладовищі під “градами”, навіть труну ніде було взяти”: на Запоріжжі окупанти вбили чоловіка, який пішов годувати собак
Вікторія Хассай з чоловіком Михайлом жила в Розівці, що на Запоріжжі. До 24 лютого подружжя розвивало власний бізнес – займалися перевезеннями. У вільний час гуляли з дітьми та онукою. Однак у березні все змінилося, адже селище опинилося під окупацією. Михайла вбили під час боїв у Розівці, а Вікторії довелося ховати тіло чоловіка в саморобній труні та самостійно рятуватися від окупації.
Про це жінка розповіла журналістам видання “Bihus.Іnfo”.
Фото: Вікторія Хассай“Почалося все з обіду, були обстріли. “Градами” били по Розівці. Було дуже страшно, летіло всюди. У сусідів через один дім “відірвало” половину будинку. Нівечило дахи. Поряд з моєю вулицею порозбивало будинки, у городах людей були вирви. Я все чула. Я сиділа вдома, і дім “підскакував” у прямому сенсі. Потім закінчилося бомбардування, всі перелякані повиходили на вулицю. Окупанти захопили Розівку. Було 3 березня”, – розповідає Вікторія.
Жінка зазначає, що з перших днів окупації військові РФ почали робити страшні речі. Так, наприклад, у місцевій лікарні окупанти розстріляли українських військових, яких туди доправили з Донецької області.
“У лікарні громади до 3-го числа був госпіталь, там були солдати з Волновахи. Тих, хто там залишився на момент захоплення Розівки, всіх розстріляли. Просто убивали солдатів, які були в госпіталі”, – каже жінка.
День, коли Вікторія бачила свого чоловіка востаннє, вона запамʼятала дуже добре.
Тоді Михайло Іванович вийшов з дому в обід. Він переживав за собак, яких вже довго не годував, але обіцяв повернутися якнайшвидше. Але більше додому він так і не прийшов. На ранок наступного дня жінка дізналася, що вбитого чоловіка знайшли на порозі їхнього гаража.
Гаражі, де стояли потрібні для бізнесу автобуси, знаходилися на іншому боці селища. Дізнавшись про те, що трапилося, Вікторія просила знайомих відвезти її туди, але ті відмовляли, казали сидіти вдома. Врешті жінці таки вдалося добратися до гаражів із зятем.
“Ми під’їхали до блокпоста, попросилися проїхати до гаражів. Я ще не вірила, що мого чоловіка немає в живих, що він убитий. Військові на блокпості нас пропустили. Тоді, 4 березня, я вперше побачила тих, хто нас захопив. Переважно це були деенерівці. Обличчя я не запам’ятала, але уважно розгледіла їхню форму”, – згадує Вікторія.
Наступне, що побачила жінка, – “швидка” на перехресті та тіло чоловіка. Медики не погодилися забирати Михайла.
На тілі чоловіка, як зазначає Вікторія, було вогнепальне поранення, а на голові – слід від удару. Сумнівів в тому, що чоловіка вбили – не лишалося. Але Вікторії довелося йти до тих, хто найімовірніше це вбивство і скоїв, домовлятися про те, щоб забрати й поховати тіло, треба було з окупантами, які чергували на блокпості.
“Солдати забрали його і викинули на кладовищі на землю. Я не знала, що робити далі, але прийшли водії, які раніше працювали у нас. Почали копати яму, а в цей час почалися знов обстріли. Ми стояли на кладовищі під “градами”, все скінчилось – ми знов стали копати. Навіть труну ніде було взяти, хлопці збили піддони дерев’яні, поклали мого Мішу, накрили покривалом, і так ми його поховали”, – розповідає вона.
Вікторія довго себе картала за те, що у неї не було можливості забрати чоловіка додому та знайти труну. Однак, як пригадує жінка, там також були тіла вбитих, які просто лежали на землі, тому вона вирішила, що краще поховати чоловіка так, ніж у братській могилі.
Нагадаємо, що під час російської окупації Харківщини солдати РФ вбили 10-річну Катерину Ківшар. У день смерті в дівчинку стріляли двічі, а смертельне поранення в голову вона отримала, коли їхала до лікарні, щоб їй допомогли з пораненням у живіт.
