Чого не вистачає для повноцінного запуску інклюзивної освіти? Коментарі експертів
Дата:
07 Листопада 2017
Для повноцінного впровадження інклюзивної освіти в Україні не вистачає фахівців, також потрібно вдосконалити порядок реалізації освітніх послуг.
Такі думки висловили експерти 2 листопада під час круглого столу, присвяченого проблемам законодавчого урегулювання освіти для дітей з інвалідністю, передає кореспондент Центру інформації про права людини.
Як відомо, ухвалена президентом Нацстратегія з прав людини зобов’язує уряд створити систему надання соціальних послуг, у тому числі із забезпечення соціального супроводу та підтриманого проживання людей з інвалідністю.
Окрім цього, уряд відповідальний за забезпечення відповідності мережі дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів потребам територіальних громад та за впровадження інклюзивного навчання для дітей з інвалідністю.
Присутній на круглому столі заступник голови Комітету Верховної Ради з питань сім’ї, молодіжної політики Денис Силантьєв нагадав, що освітня реформа стала можливою з прийняттям закону про освіту.
“Парламент разом з урядом запустив освітню реформу, яка стимулюватиме впровадження європейських стандартів в інклюзивній освіті, інновації, забезпечення якості та доступності, мотивацію вчителів, науково-педагогічних працівників для організацій інклюзивного середовища дітям з особливими потребами”, — вважає він.
“Положення ст. 6 закону, окрім закріплення заборони дискримінації незалежно від раси та кольору шкіри, доповнює словами “особливостями інтелектуального, соціального та фізичного розвитку особистості”. Такі зміни до закону встановлюють право дітям з особливими освітніми потребами, які навчаються у спеціальних й інклюзивних класах загальноосвітніх шкіл, забезпечення безоплатним гарячим харчуванням протягом усього періоду навчання. Також встановлюється організація посади асистента вчителя інклюзивних класів загальноосвітніх шкіл”, — додав він.
Тетяна Симоненко із Міносвіти повідомила, що міністерство цьогоріч удосконалило порядок організації інклюзивного навчання.
“Вивчаючи проблеми, ми ввели для дітей соціального працівника, аби він надавав соціальний супровід дитині, яка має складні порушення розвитку. Адже школа не має такої посади, але такі функції є у соціальних працівників”, — повідомила начальниця відділу освіти дітей з особливими потребами департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Тетяна Симоненко.
Окрім цього, вона повідомила, що в державному бюджеті вже передбачена постійна субвенція з державного бюджету для місцевих бюджетів на підтримку інклюзивної освіти.
“Це не одноразова допомога. Кошти виділяються на придбання технічних засобів для навчання таких дітей, на пристосування різного обладнання, на оплату спеціальних педагогічних працівників, які будуть забезпечувати корекційно-розвиткову роботу. Якщо посадити дитину з порушенням розвитку просто в школі, не забезпечивши їй відповідних додаткових послуг, вона буде просто присутньою. Але не зможе себе реалізувати”, — каже вона.
Однак, за словами експертів, впровадження інклюзивної освіти почалося з низки проблем.
За словами доктора юридичних наук Лесі Миськів, у регіонах не вистачає фахівців, які надають додаткові освітні послуги — логопедів, психологів, ортопедагогів.
“Не в кожному регіоні призначають асистента вчителя. А якщо й призначають, то на півставки. Це 4 проведених в класі з дитиною годин. А таких дітей може бути три і більше”, — каже вона.
“Така ситуація, бо норма в постанові Кабміну виписана так, що її можна розуміти двояко”, — пояснює вона.
Разом з тим вона повідомила, що хоч постанова Кабміну №78 і дає право використовувати кошти на додаткові освітні послуги та 20% на інші технічні заходи, але школи все одно не використовують цю субвенцію. За її словами, порядок цих коштів потребує детальнішого роз’яснення для них.
У більшості регіонів також не виплачуюються асистентам вчителів та педагогам інклюзивних класів 25% доплати.
Професор НаУКМА Віктор Костюк вважає, що ухвалені 5 вересня новели та новації закону про освіту “потребують посилення інтересів та потреб кожної дитини з інвалідністю”.
“Коли ми говоримо про таку дитину, то маємо на увазі, що у кожної дитини потреби індивідуальні і ми маємо говорити про забезпечення індивідуального підходу у цій царині”, — каже він.
Він виступає за створення окремого закону, який має забезпечити потреби та інтереси дитини.
Центральне місце у цьому законі, на його думку, мають займати положення, які стосуються індивідуальних потреб, дітей з інвалідністю.
“Він має також консолідувати інтереси батьків, вчителів стосовно надання індивідуальних освітніх послуг, забезпечення адекватних механізмів охорони здоров’я, реабілітації, попередження інвалідизації, забезпечення державного та громадського супроводу. Тому що сьогодні, коли розвивається інклюзивна освіта, на практиці постає питання, а як школа може надати медичну допомогу для діток з інвалідністю, забезпечити механізми реабілітації”?, — каже він.
“Трапилась ситуація: у дитинки напад. Хто може надати допомогу? Медсестра каже, що не може надати такої допомоги. Викликали швидку, а вона застрягла у пробці. Що робити у такій ситуації? Сьогодні деякі експерти вважають, що потрібно навчати вчителів першої медичної допомоги. Це важливо, але коли йдеться про певні нозології, то вчитель не зможе допомогти. І перекладати відповідальність за здоров’я дитини на вчителя — це велика проблема. Бо завдання вчителя — це навчання, створення індивідуального підходу, а очевидно у тих школах, де є системна інклюзивна освіта, мають бути підрозділи, які будуть займатись цими питання”, – пояснює Віктор Костюк.
Про це також говорить й Леся Миськів, яка констатує, що закон про освіту та інші нормативні акти розкриває лише інклюзію в освітніх послугах.
“Про медичні і соціальні в міксі мова не йде. Сьогодні потрібно збиратись і уточнювати перелік окремо освітніх, окремо медичних, окремо соціальних напрямків. А потім розробити механізм реалізації цих трьох напрямків”, — каже вона.
Марія Лубська, експертка Головного експертно-наукового управління апарату Верховної Ради наголошує, що такий закон має бути без декларацій і має містити конкретні механізми реалізації.
“З декларативних норм дуже важко знаходити рішення”, — коментує вона.
