Дорослі та підлітки годували немовлят і змінювали їм підгузки навпомацки: як евакуювалися вихованці дитбудинку з Харкова

24 лютого працівники дитбудинку “Гармонія” в Харкові прийшли на роботу, як і завжди. Для вихованців закладу це мав бути звичайний день: вони планували вчитись у школі, готувати їжу, гуляти надворі й дивитися відео. Та вже о 5-й ранку в Харкові пролунали вибухи, тому діти зрозуміли, що щось не так. Далі шлях до порятунку від обстрілів тривав декілька місяців: дітей приймали в Полтаві, Львові, Івано-Франківську і, зрештою, у Чернівецькій області. 

Про це розповіла директорка дитячого центру Алла Трохименко в інтервʼю “Українській правді. Життя”.

Фото: Dobrodeearium

До війни в Харківському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей “Гармонія” проживали 53 дитини. Наймолодшій дівчинці було два місяці, а найстаршій – 17 років. Деякі з вихованців тільки вчилися говорити, інші – ходили до школи, хтось – планував вступ до університету. Однак їхні плани перервала війна.

“Наш заклад розташований на Салтівці, ми були очевидцями цього всього. Та в другій половині дня всі зрозуміли, що почалася повномасштабна війна, хоч і повірити в це було страшно”, – каже директорка.

Жінка думала, що все скінчиться за кілька днів. Та обстріли не лише не припинилися, а й почастішали. Дітям доводилося ховатися в необладнаний підвал.

“У нас немає сховища, ми почали ховатись у підвалі, де проходить опалення, електричні комунікації, по яких тече вода. Ми боялися, що якщо буде влучання в нашу будівлю, ми там просто згоримо”, – говорить вона.

У якийсь момент педагоги з дітьми вибрали глухий коридор, де немає вікон, але є дві стіни, і перебралися туди. Щоб було не холодно спати, підлогу з плитки застеляли ковдрами.

Небезпека для дітей зростала, тому жінка звернулася до адміністрації та колег щодо евакуації, однак їй сказали, що поки що немає такого наказу. 

“У Харкові вже була повномасштабна війна, усі були задіяні й ніхто не знав, що робити. Я почала просити в соцмережах, щоб хтось із волонтерів звернув на нас увагу. Можна було їхати потягом, але на вокзалі було страшне – стати ніде. Ніхто не мав можливості везти дітей. На переїзд погодилися п’ять працівників. А в нас 53 дитини – ми не знали, що робити”, – пригадує Алла.

Відгукнулися волонтери з Полтави й Харкова: вони запропонували перевезти дітей шкільним автобусом та пообіцяли знайти їм прихисток. 

3 березня почалась евакуація. Вихованці та працівники “Гармонії” добиралися до Полтави годин п’ять. Переселенців зустріла полтавська держадміністрація, і всіх заселили до приміщення інтернату для дітей з порушеннями слуху. Вихованців цього інтернату раніше забрали батьки, тому будівля була пуста, але опалення не було.

Їжу для немовлят брали із собою, дітям варили каші. Також з харчуванням допомагали волонтери: годували і дорослих, і дітей. Однак довго залишатись у Полтаві було неможливо – сирени лунали дедалі частіше.

4 березня дітей вивезли на вокзал автобусом. Провідники просили повністю вимкнути світло, навіть не вмикати ліхтарики на телефони. Дорослі та підлітки годували немовлят і змінювали їм підгузки навпомацки – лише інколи присвічували телефоном. Наступного дня діти прибули до Львова, де їх поселили в інтернат для людей з порушеннями зору, але на цьому подорож не скінчилася. 

За декілька днів 53 дитини і сім дорослих переїхали до Івано-Франківська, де певний час жили в монастирі при церкві. А наприкінці квітня рушили до Чернівецької області, де грузинський посадовець Георгій Арваладзе разом зі своєю дружиною облаштував будинок для вихованців “Гармонії”. 

На роботу в дитячий центр також найняли працівників, серед них 55 – місцеві мешканці.

Коли діти жили в Івано-Франківську, то вчилися дистанційно, а в Чернівцях почали навчатись у місцевій школі очно. Четверо підлітків вступили до чернівецьких закладів вищої освіти.

Утім, діти все одно з найбільшим теплом згадують Харків. Приміщення дитбудинку на Салтівці вціліло. Є декілька пошкоджень на вікнах, потріскалися шибки, але кілька працівників чергують там і підтримують будівлю в нормальному стані. І діти, і персонал дитячого центру не полишають надії повернутися до рідного міста.

Нагадаємо, що родина Сербіних, яка виховує 17 дітей, також переїхала зі Святогірська на Донеччині на Дніпропетровщину. Наймолодшій дитині – рік. Першу в житті весну дівчинка Софія не побачила, адже родина змушена була сидіти в підвалі. Після темного, без вікон, підвального життя, коли вона разом з родиною сіла в евакуаційний автобус, побачила сонце і не могла зрозуміти, що це.