Український офіцер розповів про жахіття полону у донських казаків

Командир підрозділу 13-го батальйону “Чернігів-1” В’ячеслав Швирьов пробув у полоні п’ять місяців. Казаки “Всевеликого війська Донського” тримали полонених у підвалі, майже щодня били, катували, піддавали психологічним тортурам та принижували.

Про це йдеться у публікації правозахисної коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”.

Наприкінці лютого 2015 року Швирьов потрапив у полон під Дебальцевим. Він виходив із дебальцевського котла з групою інших військових, коли в темряві наштовхнувся на блокпост сепаратистів. Щоб відвернути увагу від своєї групи, він вирішив вийти до противників сам. Як він дізнався згодом, завдяки цьому група дійсно змогла врятуватися.

Швирьов потрапив в полон до казаків “Всевеликого війська Донського”, які привезли його в Шахтарськ.

У Шахтарську Швирьова допитав полковник ФСБ Росії, який, не приховуючи, показав посвідчення. Його цікавив моральний стан хлопців, взаємини між підрозділами, між добробатами й армійцями. Вони шукали цю слабку ланку.

Потім Швирьова привезли до Донецька, на базу донських казаків, яка розташовувалася в колишньому відділенні “Нової пошти”, за адресою Травнева, 66.

В’ячеслава кинули “на підвал” – в імпровізовану камеру, яка раніше була душовою. Тут вже перебувало 10 чоловіків, всі – українські військові, захоплені в районі Дебальцева.

У підвалі не було ані вікон, ані меблів. Тільки піддони, на яких лежали полонені, і відро для того, щоб справляти потреби. Світло не вимикалося (Швирьов згадує, що вийшовши на свободу, він довгий час не міг спати без світла). Трохи повітря надходило через щілини в стінах, в тих місцях, де були забиті двері та забитий вентиляційний люк. Місяцями в’язнів нікуди не виводили, і весь їхній життєвий простір зводився до цих чотирьох стін. Тричі на день приносили їжу – просто кидали в куток камери мішок із кашею. Над вхідними дверима висіла камера спостереження. Суворо заборонялося перетинати межу – підходити до вхідних дверей. За це погрожували розстрілом на місці.

“Всі веселощі у них починалися після 12 ночі. Ми були як у зоопарку. До нас ходили всі. Я був два місяці в цьому донецькому підвалі, до 21 квітня, – і за цей час побачив всю географію, хто у них там воює. Заходили і батальйон “Восток”, і “Призрак”, і росіяни, і чеченці, і осетини, і “Оплот”. І кожен вважав своїм обов’язком просто бити. Ось ми вставали, і вони за годинниковою стрілкою ходили і прикладом починали працювати”, – розказує Швирьов.

За спогадами полоненого, найважчими були перші п’ять-сім днів, коли в “ополченців” зберігалася цікавість до нової іграшки. За час полону в казаків йому переламали сім ребер і вибили ключицю, не рахуючи численних гематом і саден. Найважчим, як згадує Швирьов, була казацька нагайка. Нагайка була з “секретом” – два середні батоги закінчувалися важкою свинцевою кулькою. Більше п’яти ударів ніхто не витримував. В’ячеслав непритомнів на п’ятому ударі, попри те, що били через куртку.

Найчастіше полонених били прикладами по обличчю, били піддонами, кололи ножами. Бувало, що заходили і починали стріляти в приміщенні: “вцілить – не вцілить”.

22 лютого Швирьова разом з кількома іншими полоненими вивели на розстріл. Такі тортури, як імітація розстрілу, часто обмежуються простим залякуванням (вивели і завели назад), але казаки ставили до стіни і випускали автоматну чергу поверх голів.

Серед інших тортур були такі, як притоплення в басейні і “тапіки” – підключення дротів армійського телефону до геніталій. Також казаки проводили “уроки фізкультури” – могли прийти вночі і змусити віджиматися. Полонені, з травмованими спинами, з переламаними кістками, були змушені це робити під дулом автомата. Після таких вправ лежали пластом.

На 8 березня казаки вирішили розважитися тим, що переодягли в’язнів у жіночі сукні і, погрожуючи зброєю, змусили танцювати. Втім, це припинив командир, який зайшов до камери.

В середині квітня до військовополонених кинули подружню пару – жінку родом з Донецька і її чоловіка-іспанця. Їх затримали під час комендантської години, забрали автомобіль. Коли жінка ходила на відро, чоловіки намагалися відвертатися. Також її виводили на допити, і, судячи з усього, не били. Але вона поверталася в сльозах і нічого не розповідала.

Поступово психологічний стан полонених погіршувався. Щоб відволіктися, вони могли з ентузіазмом обговорювати кулінарні рецепти.

За сприяння луганського Союзу ветеранів Афганістану Швирьова перевели з Донецька до військової комендатури Луганська, де він пробув з 21 квітня по 10 липня.

Підвал комендатури, згідно зі свідченнями інших людей, опитаних коаліцією “Справедливість заради миру на Донбасі”, був малопридатним для існування місцем, проте після полону в козаків здавався Швирьову значним поліпшенням умов. Принаймні тут до ув’язнених не застосовували фізичного насильства. Військовий комендант Сергій Грачов, будучи переконаним сепаратистом, не схвалював ставлення до військовополонених як до худоби.

10 липня В’ячеслава Швирьова з іншими полоненими вивезли на обмін під Щастям.

Уже вдома Швирьов прочитав в інтернеті про спецоперацію, проведену 7 травня головою “ЛНР” Плотницьким. База “Всевеликого війська Донського” на вулиці Травневій була “зачищена” і, ймовірно, частину казаків вбили або заарештували. Однак доля деяких полонених, які перебували в тому підвалі, досі невідома.

Після звільнення колишньому військовополоненому не надали ні медичної, ні психологічної допомоги – він ходив до лікарів сам. Також місяцями вибивав зарплату, яку йому заморозили за п’ять місяців полону.