Ми існуємо, або Чому активіст-трансґендер не може отримати притулок в Україні

Ми вже не раз писали про те, як Україна відмовляє у притулку біженцям з країн із авторитарними режимами. Це були журналісти, активісти, представники ЛГБТ-спільноти та навіть учасники АТО на Донбасі.

Через позицію та активізм на батьківщині їм загрожують переслідування та знущання, а також існує реальна небезпека для життя та здоров’я.

Це історія транс-людини, активіста та правозахисника Сольдаду Ковалісіді. Він, як і інші, повірив в українську демократію, панування цінностей та свобод і приїхав сюди у пошуках безпеки та можливості повноцінної реалізації.

Нацстратегією з прав людини задекларовані заходи, спрямовані на вдосконалення процедури визнання біженцем людей, яким на батьківщині загрожує небезпека, а також на протидію дискримінації трансґендерних людей. Однак попри це Сольдаду досі не може отримати притулок в Україні, а також стикається із різними видами дискримінації через свій статус.

Зараз Сольдаду – трансґендерний чоловік, у паспорті якого прописана жіноча стать, мусульманин, який намагається отримати статус біженця в Україні і якому загрожує депортація. У нього є дружина, однак для Державної міграційної служби це не може стати аргументом, оскільки право на укладання шлюбу в Україні мають лише люди різної статі, а Сольдаду та його партнерка у паспорті визначені як жінки.

Згідно з Сімейним кодексом України, шлюб – це союз між чоловіком та жінкою. Однак реалізація Національної стратегії з прав людини передбачає розробку законопроекту, який дозволить реєстрацію стосунків для партнерів однієї статі. Цей пункт, як і багато інших з Національної стратегії – не виконується. Вже кілька років відповідальність за реалізацію цього кроку “наче гаряча картоплина” перекидається від Міністерства юстиції до Міністерства соціальної політики і навпаки, результатом чого стає бездіяльність уряду стосовно цього питання. 

ЧОМУ СОЛЬДАДУ ДОВЕЛОСЬ ЗАЛИШИТИ РОСІЮ

Квітень 2016. В російському аеропорті “Домодєдово” Сольдаду підписує документ, який зобов’язує його повернутись в Російську Федерацію після відрядження. Спершу він намагався уникнути цього, але працівники ФСБ були непоступливими. Він розуміє, що можливо вже ніколи не повернеться назад в Росію – країну свого громадянства, країну де у нього є постійна робота та друзі – адже це може коштувати йому свободи або навіть життя.

2014 рік Сольдаду навчається на 4-му курсі факультету міжнародних відносин державного університету імені Федора Достоєвського в Омську і поступово починає розуміти, він – бісексуалка. Розуміння давалося не легко, оскільки традиційне виховання у Казахстані, де він провів своє дитинство, вказувало — це неправильно. Але з часом він переборов цей внутрішній конфлікт і розповів про себе матері. Після цього вони перестали спілкуватися – мати повністю обірвала з ним зв’язок, перебуваючи на той момент у Німеччині. Пізніше у них були спроби відновити спілкування, але на сьогодні вони лише зрідка переписуються електронною поштою. 

Це лесбійка, бий сильніше

Сольдаду переживає економічні труднощі – у російському Омську до дівчини з коротким волоссям ставляться упереджено, часто її автоматично асоціюють з лесбійкою. Сольдаду добре знає німецьку та іспанську, у нього є досвід синхронного перекладу з німецької, він один з найкращих в університеті, але попри це його не беруть на роботу у мовну школу, де жоден працівник не має такої кваліфікації чи мовної практики. Сольдаду вважає, що причиною була зовнішність – надто андрогінна для традиційного Омська. Цим він також пояснює інші відмови роботодавців. Зрештою, в Омську залишилось два місця, де були готові взяти на роботу коротковолосу дівчину – це кав’ярня, де шукали офіціантів/ток та компанія, якій були потрібні вантажники/ці для будматеріалів. У цей час Сольдаду змушений жити у знайомих.

Вперше його побили поблизу університету, коли він йшов до перукарні.

“Вони просто кричали: це лесбійка, давай ще сильніше! За цим усім спостерігав поліцейський. Відділок поліції був поблизу, і я пішов писати заяву, але її не прийняли, сказавши: “Будь ласка, знайди собі чоловіка, і в тебе все буде добре”.

Потім я спробував піти у прокуратуру, вона була теж поблизу, там мене запитали:

 — А чому вас побили?

 — Вони кричали, що я лесбійка.

 — А, лесбійка… виходь.

 — Чому?

 — Виходь, ми не будемо брати вашу заяву!

Після всього цього я почувався жахливо, і не було ресурсу, сил чи надії на те, що щось зміниться. І потім я перестав скаржитися в поліцію. Я працював зі злочинами на ґрунті ненависті по Сибіру, і знав дуже багато кейсів, коли трансґендерних людей ґвалтували поліцейські. Мене це дуже лякало, тому я уже навіть не думав про те, що можу подати кудись заяву. Це не має значення – нас били, всі про це знали, і це було ок”, — розповідає Сольдаду.

Згодом Сольдаду починає працювати в Омській ЛГБТ-організації “Сибальт”. Через професійну діяльність для нього стає доступною інформація про транс-людей, і він починає займатися саме цим напрямком. Згодом розуміє, що він – небінарна людина. Сольдаду починає говорити про себе в чоловічому роді, але зовсім не втручається у своє тіло – його лякає прийом гормонів, окрім того, йому не хочеться виглядати ще більш андрогінно, адже і без цього до його зовнішності виникає багато питань.

Терпіти, як чоловік

Якось в Омсьску у Сольдаду піднялась температура вище 40 градусів. Він викликав швидку. Лікарі поглянули на його паспорт і на нього. “Вот с этим мы не будем работать”, — вийшли, і зачинили двері. Після цього Сольдаду знову телефонував, але йому повідомили, що не будуть допомагати.

У Санкт-Петербурзі Сольдаду захворів на ангіну та стоматит. Його госпіталізували. Процедура лікування вимагала надрізу у яснах, аби виймати гній. Для цього зазвичай дають знеболювальне, але два чергових лікарі вирішили, що Сольдаду воно непотрібне.

“Коли приходили гомофобні лікарі, вони не ставили крапельницю, і все робили без знеболювання. Вони говорили: “Ты вот так выглядишь подозрительно, как лесбиянка, и получай аналогично”. Це тривало майже два тижні, і в мене не було майже ніякого шансу отримати іншу допомогу. Інша допомога – коштувала дуже багато грошей, яких на той момент не було. Вони просто по моїй зовнішності робили висновок, а я не міг навіть говорити. Перший раз, коли вони це зробили, там було дуже багато крові, все стікало, і вони нічого не давали, ніякої серветки, я витирав кров своїм одягом, це був якийсь жах”, —  згадує Сольдаду.

В Омську Сольдаду організовував футбол “No-hate movement” — перший футбольний турнір для трансґендерних людей. Він не був професійним футболістом і в результаті гри пошкодив великі пальці ніг: вставши вранці, зауважив, що нігті на пальцях почорніли. Сольдаду вирішив піти у приватну клініку.

“Я пішов до приватного лікаря, бо подумав, що після всього того я краще заплачу багато грошей, але він буде адекватним. Він запитав:

 —  А чому в тебе зламані пальці?

 — Я грав футбол.

 — У чоловічу гру граєш і виглядаєш як чоловік, мабуть, ти хочеш бути чоловіком. Угу. Нігті треба вирвати, щоб накласти гіпс. Нігті ми вирвемо ось так, без знеболювального”.

За час проживання в Омську на Сольдаду напали п’ять разів. Це були представники групи “Окупай-педофиляй”. Ці люди погрожували його життю та здоров’ю, намагались “пояснити”, як має виглядати “нормальна” дівчина.

“Вони приходили до мене. Знали, де я живу, і намагалися вибити двері або виключати пробки – світло в під’їзді, щоб я вийшов, і вони мене знову побили”, — розповідає Сольдаду.

Наслідки побоїв  — посттравматичний синдром — він лікує досі. Це безсоння, флешбеки, підвищена тривожність, проблеми з пам’яттю, уповільнена мова.

Попри побиття Сольдаду продовжував бути ЛГБТ-активістом, а також організовував поетичні вечори, на яких читали вірші про Сибір. Тоді його вперше почали запрошувати на інтерв’ю до ФСБ — у цій структурі виникло питання, чи не поширюються на таких зустрічах ідеї сепаратизму.

Кожного квітня Сольдаду організовував місяць проти гомофобії та трансфобії. Через це представники групи “Окупай-педофіляй” побили його у 2015, напередодні квітня 2016 ці самі люди почали погрожувати.

“Вони казали: якщо я організую цей тиждень і цього року, то вони мене вб’ють. Це були погрози, вони приходили до мене додому, і це стало тригером, що треба на певний час залишити країну, а потім повернутися. Але те, як принизливо  ФСБ зі мною спілкувалося в аеропорті, і цей документ, який я підписав… Це був той час, коли в Росії намагалися прийняти “пакет Ярової”, пакет про екстремізм. Майже все, про що йшлося в цьому законопроекті, можна було казати і про правозахисну діяльність, мою діяльність. На це натякали ФСБшники в аеропорту. І я думав почекати в іншій країні – можливо “пакет Ярової” не приймуть. Але його таки прийняли. Так я залишився в Україні”, — пояснює Сольдаду.

В УКРАЇНІ СОЛЬДАДУ ЗНАЙШОВ КОХАННЯ, АЛЕ ПОКИ НЕ ЗНАЙШОВ ЗАХИСТУ

Сольдаду сподівався отримати посвідку на тимчасове проживання в Україні, але юридично це було неможливо – для цього потрібно було взяти документи з російських державних органів, на кшталт довідки про відсутність судимості, чи документу з податкової. Це було неможливо для нього, адже повернення назад у Росію означало високу ймовірність катувань чи ув’язнення у зв’язку з його правозахисною діяльністю, або трансфобією. У цей час Сольдаду знайомиться з Нін – своєю майбутньою партнеркою.

Нін навчалась в коледжі естрадного та циркового мистецтва, потім – на бакалавраті культурології у Києво-Могилянській академії, вивчала дослідження перформансу в Гельсінкі та в Уоріку. Була викладачкою акторської майстерності, пантоміми, паралельно працювала журналісткою, мімшею та ведучою на різних святах і презентаціях, є ініціаторкою команди ТК-14, яка створювала документальні перформанси та вистави. На момент знайомства з Сольдаду Нін займалась форум-театром – документальним театром, у якому беруть участь вразливі суспільні групи.

“Ми зібралися – я, Сольдаду і ще декілька активістів, і говорили про те, як можна було б зробити театр про трансґендерних людей, трансґендерність, трансґендерність і фемінізм. Ми зрозуміли, що я і Сольдаду весь час розмовляємо, а вони сидять, і не знають, чому вони тут. І я вирішив, що треба якось окремо зустрітися. От я його і запросила на побачення. Побачення дуже добре пройшло – хоча я мерзляк, але ми гуляли взимку з 13-ї дня до 10-ї вечора по Києву, декілька разів заходили до кав’ярень, а решту часу гуляли вулицею і говорили. Потім почали зустрічатися, жити разом”, – розповідає Нін.

Нін – квір-людина. Вона говорить про себе і в жіночому, і в чоловічому роді, для неї не важливо, як до неї звертатимуться.

“У мене є якісь риси, які в суспільстві називають “жіночими”. Але при тому у мене багато поведінкових “чоловічих” стратегій – це як мене зчитує суспільство. Я вирішив, що можу відображати в мові те, що практично відображається в моїй поведінці, в моєму зовнішньому вигляді. Люди зчитували мене не як жінку, і не як чоловіка, а щось таке… чому б не відображати це в мові?

Раніше от всім дівчатам роблять компліменти: таке гарне волосся, така кофтинка у тебе в рюшики, ти така мила, така чарівна…  а мені не скажеш, що я мила і чарівна, бо я не милий і не чарівний, я сміливий, винахідливий, можу полагодити електрику, але я точно не милий і не чарівний, ніколи не був. Людей це ставило в тупик, адже якщо сказати дівчинці, що вона мужня, смілива і голосна – це ж як образа виходить, і люди не знали як мені це казати. А коли я став сам давати їм цей словник – що можна казати вона і він, і вони тоді співвідносять, що чули слово андрогінність, і кажуть: така андрогінна краса у тебе… У них з’являється словник, як будувати спілкування зі мною”, – розповідає Нін.

Наче ракова пухлина

Стосунки Нін і Сольдаду стали важливими для них обох. Однак для сім’ї Нін той факт, що їхня дочка/онука зустрічається з транс-людиною досі є критичним:

“Ми спілкуємось. Але за відчуттями це так, наче у мене величезна ракова пухлина в голові. Я сиджу за столом, а всі бояться тої пухлини і не знають, як про неї говорити. Все одно всі про неї знають, але навіть не запитують, як в мене справи, тому що, а раптом я почну про пухлину говорити… І давайте про це ще поговоримо, стіна цікава, ось там дядя Вася на вулиці такі цікаві речі розповідає, а інший дядя Вася такий поганий… Це дуже дивно. Для мене це є показником гомофобії, трансфобії, взагалі, всього незвичного фобії, адже навіть бабуся, з якою у мене був такий тісний контакт, з родини – це була мені найближча людина, фактично припинила спілкуватися зі мною. Якщо щось не є звичним, це не означає, що це погано. Погано – це те, що завдає шкоди. А моя квірність чи трансгендерність Сольдаду, чи те, що я не оплачую вбивство тварин – не розумію, як це завдає шкоди”, — розповідає Нін.

У безпеці?

У Росії Сольдаду не приймав гормонів  аби неминучі зміни, які приносить гормонотерапія, не посилили хвилю насильства щодо нього. Але він вирішив розпочати прийом гормонів там, де вважав це буде безпечним — в Україні.

На початку 2017 він звертається до Державної міграційної служби України, щоб отримати статус біженця. У лютому з ним проводять першу співбесіду.

“Коли я подав свою заяву про біженство – перше питання було:

 — А чому ви вважаєте, що ви трансґендерна людина, ви зробили операцію?

 — Ні.

 — Ага, тобто ви жінка.

 — Ні!

 — А операції у вас є?

 — Ні.

 — Ага, тобто жінка. Зараз ми відмітимо: жінка. Так що, пані Світлано, чому ви у нас, в Україні?”, — розказує активіст.

Згідно з законодавством України, для зміни громадянської статі наявність однієї операції – необхідна. Однак світова практика, зокрема рекомендації ВООЗ, тяжіють до того, щоб відійти від патологізації трансґендерності, а саме – не утотожнювати трансперехід лише з хірургічним втручанням та робити його наявність обов’язковою. 

Сам Сольдаду у майбутньому планує зробити операцію.

Перше інтерв’ю Сольдаду у ДМС тривало кілька годин. На ньому розпитували про права людини в Росії і трансґендерність:

“Я це називаю безкоштовний тренінг. Скільки там було годин? Чотири? Чотири години безкоштовної тренінгової сесії. Що таке трансґендерність, що таке права людини, що таке права людини у Росії, і чому я тут”, — іронізує Сольдаду.

Його рідна мова – казахська. Він вільно розмовляє російською, німецькою та іспанською, зараз активно вивчає українську. Але під час співбесід у міграційній службі він виправляв помилки у конспекті працівників ДМС, а також допомагав англійською іншим людям, що прийшли на співбесіду до міграційної служби, й не знали ні російської, ні української.

Адвокаційна координаторка організації “Право на захист” Дарина Толкач пояснює, що така ситуація виникає через відсутність коштів.

“Якщо звернутися до наших служб, то там мало хто розмовляє англійською, не кажучи вже про інші мови. Тому проведення інтерв’ю часом є неможливим. Залучення перекладачів передбачене законодавством, проте воно недофінансоване, немає єдиної бази даних, через яку б ДМС могла обрати кваліфікованого перекладача з певної мови і за кошт держави залучити його в роботу”, – пояснила Дарина Толкач.

Під час другого інтерв’ю у ДМС Сольдаду запитували про іслам. Сольдаду – мусульманин, який поєднує свою віру з трансґендерністю. Це не завжди просто для нього, але він працює над цим:

“Я розповідав, що таке іслам, що я знаю про іслам, чому я мусульманин, і далі було питання, що дуже дискусійне для активізму, наприклад: як це може бути, що трансґендерна людина і мусульманин? А питання побудоване так: а ви знаєте, що іслам не приймає трансґендерних людей? Справді?”, – іронізує він.

На подив самого Сольдаду, йому призначили третє інтерв’ю, на якому вперше розпитували про факти реальної загрози під час перебування в Росії: побої групи “Окупай-педофіляй”, конкретні погрози життю та рішення переїхати в Україну.

Зараз в Україні Сольдаду ходить на бокс, сальсу та англійську, є активістом правозахисної організації “Amnesty international”, де займається тренінговим напрямком, є волонтером громадської організації “Adamant”. Він та Нін створили сім’ю. Але ці факти його життя та соціалізації в Україні не зацікавили ДМС.

“Єдиний факт, про який мене питали – це участь в конференції ОБСЄ. У мене була доповідь про становище трансґендерних людей на пострадянському просторі. І вони сказали: “Вау, ОБСЄ. Можете, будь ласка, принести нам докази того, що ви там брали участь”. Це єдиний факт з моєї розповіді, який їх зацікавив і про докази якого мене запитали. А я їм розповідав про різні організації, у мене є листи підтримки, контакти. Я казав: ви можете зв’язатись з усіма цими організаціями, це не тільки з Росії, а також з Америки, Нідерландів, і вони всі скажуть, що я трансґендер, активіст, і що мене в Росії били, і погрожували моєму життю. Потім я перепитував у цих організацій – ніхто не запитував інформацію”, — розповів Сольдаду.

КВІР-ВЕСІЛЛЯ

Восени 2017 Сольдаду і Нін вирішили одружитися. На початку листопада минулого року у них було весілля. Україна не може визнати та зареєструвати цей шлюб, оскільки за паспортними даними Сольдаду і Нін – жінки, а в Україні одружитись можуть лише люди чоловічої та жіночої громадянської статі. Для Нін –  це проблема, оскільки офіційно зареєстрований шлюб – перш за все є захистом.

“Я сплачую податки у цій державі. Чому я не можу скористатися державним захистом сім’ї так, як можуть скористатися нормативні гетеросексуальні люди? Я не розумію. Я сплачую так само, як вони, моя зарплата вища за середню… Де мій захист сім’ї, за що я плачу податки? Коли з’являються тривалі стосунки, то я бачу, що в державі це поважають, держава дає певний захист – всілякі наслідування, лікарня – хто за кого приймає рішення, якщо інший/ша недієздатний/на. Мені буде дивно, якщо за мене буде приймати рішення мама, з якою я рідко бачуся, а не Сольдаду, з яким я живу. Тому так, я б хотів мати можливість, нічого особливого — ту саму, як і більш звичні пари”, — пояснює Нін.

У плані виконання Національної стратегії з прав людини, яку Україна прийняла у 2015 році, є наступний пункт “Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар з урахуванням майнових і немайнових прав, зокрема володіння та наслідування майна, утримання одного партнера іншим у разі непрацездатності, конституційного права несвідчення проти свого партнера”.  Це означає розробку і прийняття закону, який би дозволяв реєструвати шлюб не лише гетеросексуальним партнерам.

Центр інформації про права людини запитав у Кабміну, на якому етапі наразі виконання цього заходу. Спершу запит перенаправили до Міністерства юстиції, а через 30 днів там відповіли лише те, що відповідальним за виконання цього заходу є Міністерство соціальної політики.

У Міністерстві соцполітики взагалі не дали відповіді на питання. Лише зазначили, що захист сім’ї є важливою функцією держави, але зараз закони України не дозволяють реєструвати одностатеві партнерства.

За словами виконавчого директора громадської організації “Точка опори” Тимура Левчука, ситуація, коли одне міністерство скидає відповідальність на інше, триває вже кілька років. Існує два законопроекти, які розробили ЛГБТ-активісти, але поки за них ніхто не береться.

“Навіть якщо кілька депутатів внесуть цей законопроект у порядок денний — за нього не проголосують. Адже ми всі бачили, як голосували за Стамбульську конвенцію. Таке “перекидання” притаманне не тільки цьому питанню. А це “цивільне партнерство” — воно їм 200 років непотрібне. Це настільки проблемна тема, що вони не хочуть за неї братися, адже вона нічого під собою не несе. Плюс якщо якесь міністерство розробить законопроект і оприлюднить його — це потрапить у медіа, і міністерство завалять гнівними листами про те, що вони руйнують Україну і так далі. Міністерству це просто непотрібно”, — каже Тимур Левчук.

Для Сольдаду окрім офіційного визнання шлюбу державою важливий також обряд ніках – мусульманського весілля.

“Для мене родина – це щось дуже важливе. Особливо офіційний стан. Якщо ми захочемо мати дітей, всиновити дітей… У мене завжди була мрія всиновити дітей. Однак в Україні я не маю на це права, тому що я – трансґендер, а також, тому що я – біженець, і так далі”, – каже Сольдаду.

Надання права на усиновлення дітей транс-людьми також є частиною Національної стратегії з прав людини. Зокрема: “Внесення до наказу МОЗ від 20 серпня 2008 р. № 479 змін стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансґендерними людьми”. Однак станом на сьогодні Наказ “Про затвердження Переліку захворювань, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем” залишається без змін, і трансґендерність вважається “Розладом  особистості та поведінки у зрілому віці”.

Весілля Нін і Сольдаду – це була квір-вечірка, на яку запрошували всіх охочих, хто хоча б якось знайомий з подружжям. Гостей чекала веганська їжа, музика та конкурси. Максимально вільна атмосфера, за бажанням кожен міг приносити свою їжу. Одним з принципів вечірки було те, що кожен на ній є важливим і може виявити ініціативу для якихось дій – конкурсів, танців, спілкування. Кожен гість за бажанням ставав свідком їхнього шлюбу: у присутності гостей молодята казали одне одному, чому для них важливий цей день, цей обряд, цей статус. Усі присутні могли привітати їх та поставити свій підпис під посвідченням про весілля, яке напередодні підготувала пара.

“Це як такий ритуал переходу з однієї суспільної ролі в іншу. Це був момент, аби самому для себе усвідомити, що я в тривалих стосунках, що це певна відповідальність, певна можливість, рівень довіри і так далі. У цьому ритуалі проживаються певні уявлення, я сама собі створюю уявлення про те, як я хочу будувати своє життя, як я хочу будувати стосунки, і всі ці люди, які це спостерігають, додають масштабності цьому уявленню”, – каже Нін про їхнє весілля.

“Для мене це як відчуття контролю над власним життям. Тобто що я можу щось сам вирішувати, а не хтось там. Якщо я хочу, щоб в мене було весілля – ми його зробимо. У нас немає якогось офіційного документу, але для мене воно офіційно, і тільки зараз я використовую слова-маркери, що в мене дружина чи чоловік. Інколи люди думають, що це різні люди. Для когось я гей, для когось  –  гетеросексуальна людина. Для мене це контроль над життям. І це показово – що ми існуємо, і можемо зробити весілля, незважаючи на те, що ми не маємо на це можливості”, – пояснює Сольдаду. 

Мати Сольдаду знає, що він збирався одружитись. Але з цією подією вона не привітала його.

На весіллі Нін і Сольдаду була присутня мати Нін. Але вона досі не знайома з Сольдаду. Під час святкування вони не познайомились особисто – лише могли спостерігати один одного. 

ВІДМОВА МІГРАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ

Після трьох співбесід міграційна служба відмовила Сольдаду у наданні статусу біженця. Він подав позов до суду. Перше судове засідання по суті відбудеться 17 січня цього року в Окружному адміністративному суді Києва. У разі, якщо суд теж вважатиме, що немає підстав для надання статусу біженця чи додаткового захисту – його чекає або пропозиція залишити Україну, або примусова депортація, або дислокація до третьої країни. Ще один варіант – це поміщення у притулок для біженців та очікування, поки Україна знайде гроші для депортації.

Якби шлюб Нін і Сольдаду був визнаний державою – це б давало більше можливостей для легалізації перебування Сольдаду в Україні. Але на сьогодні цим правом можуть скористатися лише гетеросексуальні партнери. Попри те, що розробка законопроекту про реєстрацію одностатевих партнерств є частиною Національної стратегії з прав людини, уряд ніяким чином не працює над цим питанням.

Нін та Сольдаду створили петицію, підписання якої означає незгоду з рішенням Державної міграціної служби у випадку Сольдаду, а також незгоду з міграційною політикою, яка існує в Україні.

P.S. 17 січня стало відомо, що засідання Окружного адміністративного суду Києва по справі Сольдаду перенесли на 10 годину 19 березня. Засідання не відбулось через те, що представник ДМС не надав суду документи про відмову Сольдаду у статусі біженця.