Маніпуляції та захист бізнес-інтересів – це не правозахисна журналістика
Маніпуляція відбувається тоді, коли є половина правди. Це завжди неприємно. І вдвічі неприємніше, коли під тим, що ти разом із колегами так ревно створювала впродовж тривалого часу, дуже легко підписуються журналісти із сумнівною репутацією.
Проект журналістських розслідувань “Стоп корупції” нещодавно виключили із Глобальної мережі журналістів розслідувачів GIJN через непрофесіоналізм і конфлікт інтересів. GIJN об’єднує журналістів 76 країн, і керівництво двічі розглядало питання про виключення “Стоп корупції”.
Про це написав у своїй статті для “Детектора медіа” Олександр Курбатов “Стоп корупції”: спадкова хвороба”. Згодом він отримав відповідь від керівництва “Стоп корупції” на свій інформаційний запит і статтю. У відповіді, зокрема, зазначалося, що діяльність “Стоп корупції” – це адвокаційна журналістика.
Від такої заяви мене пересмикнуло. Поясню чому.
Коли у 2012 році (епоха до Майдану) я починала писати статті про права людини, відверто кажучи, це була маргінальна тема. Доводилося ледь не анекдоти ставити на початку статті, щоб зачепити редактора якогось ЗМІ, аби він пропустив матеріал у світ. І звісно, щоб достукатися до читача. Готуючи статті про свободу вираження, право на захист персональних даних або ж заборону катування, спочатку до дірок вивчала Конвенцію про захист прав людини, а щоб написати про осіб з інвалідністю, сама сідала в інвалідний візок…
Пригадую, як я пропонувала чергову статтю про людей з інвалідністю для одного масового видання, а редакторка й рада була б її взяти, але бідкалася, “скільки ж можна, було ж недавно”. Я тоді обурювалася: що значить “недавно” – про людей з інвалідністю пишуть як про безпомічних чи об’єкти благодійності. Треба мільйон статей на цю тему, допоки перестануть людей називати “інвалідами”!
Зовсім скоро в Україні розгорнулися бойові дії й за кілька місяців кількість людей з інвалідністю зросла. Уже сама редакторка зверталася до нас із проханням написати статтю на цю тему, коментуючи, “звідки ви знали…”. Натепер відбулися зміни навіть у законодавстві, а говорити про інклюзію (врахування голосів різних людей) стало ледь не модним трендом.
Тоді ж Центр інформації про права людини (тепер – Центр прав людини ZMINA) згуртував навколо себе медійників, які писали про права людини, в журналістську мережу, й ми спільно готували матеріали для різних ЗМІ про дискримінацію, мову ворожнечі, катування в місцях несвободи, насильство в сім’ях тощо. Для цього ми дуже тісно співпрацювали з різними громадськими організаціями й експертами, щоби популярно розповідати про складні теми. Я неодноразово жартувала, що на акціях протесту частіше впізнаю і краще знаю правозахисників, аніж колег по журналістському цеху.
У 2013 році ми разом зі Світланою Бацюковою за підтримки Луганської правозахисної організації “Поступ” чи не вперше в Україні спробували описати сутність правозахисної (ширше – адвокаційної) журналістики в книжці: “Адвокаційна журналістика: світовий та український досвід”. Нам довелося потрудитися, щоб відшукати вітчизняних журналістів, а тим більше – редакції, які працювали за принципами правозахисної журналістики. Що значить – прагнули у своїх матеріалах не тільки розголосу, а й змін, виступали адвокатами прав людини.
Я й уявити не могла, що буквально за рік, після Майдану та початку війни, тема прав людини стане номером один для багатьох класних журналістів, ба цілі редакції виступатимуть активними поборниками прав людини: “Радіо Свобода”, “Крим.Реалії”, Громадське радіо, Громадське ТБ, “Українська правда”, “Остров”, “Вгору”… Із маргінальної тема прав людини почала звучати професійно, різноманітно тематично, чутливо до людини.
Зрештою правозахисна журналістика як спеціалізація зайшла в академічну освіту. Так, в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка відкривається відповідний курс, а згодом і магістратура за напрямом “Соціально-правозахисна журналістика”. Також представники понад 20 кафедр журналістики з різних вищих навчальних закладів України пройшли Академію з прав людини для журналістів та журналісток, яку ініціювали Центр інформації про права людини й Інститут журналістики за підтримки ПРООН і посольства Данії.
Я недарма так розлого розказую, який проходить шлях правозахисна журналістика в Україні, щоби ствердитися як напрям, як фахова тема, як спеціалізація й ширше – як журналістика на цінностях прав людини. І знаю, про що пишу, тому що останні сім років є свідком цих трансформацій. Почасти – болючих дискусій про сильні і слабкі сторони правозахисної журналістики. І дуже круто, що такі фахові обговорення відбуваються в колі колег-журналістів, науковців, громадських активістів…
У своїй відповіді “Стоп корупції” заявляє, що займається адвокаційною діяльністю, правозахисною журналістикою. Навіть… посилається на мої слова. Однак те, що ми з колегами день за днем вибудовували, шукали форми й формати, сумнівалися, сперечалися, пропонували свою модель якісної журналістики на цінностях прав людини, – не має нічого спільного з роботою “Стоп корупції”, але під чим вона так легко підписується.
Якось у книжці Ніка Дейвіса “Новини пласкої землі” я для себе відкрила дуже неприємну річ сучасної журналістики. Великі корпорації, політичні партії, країни задля досягнення власних цілей запускають свої адвокаційні кампанії, в яких нерідко беруть участь журналісти, навіть не здогадуючись, що їх використовують. Причому адвокаційні кампанії завуальовують істинну суть благими намірами. Наприклад, в адвокації за збереження сотні робочих місць на заводі зручно замовчується, що власники заводу плюють на екологію регіону. Тож у медійну картинку потрапляє не проблема вирубування лісів чи, скажімо, хімічне забруднення повітря, а злиденність робітників, які вимушені виживати, і цей завод – їхній шанс не померти з голоду.
Нік Дейвіс згадує про медійників, які – читайте буквально, – беручи участь в адвокаційній кампанії, по суті, захищають чиїсь інтереси, що не має нічого спільного із соціальною значущістю.
Коли дізналася про це, мене якийсь час крило від масштабів і нашарувань проблем. У сучасній журналістиці й так занадто багато випробувань, а тут ще й хитроскладеність: під маскою захисту прав людини відбуваються злочини проти людини.
Я глибоко переконана, правозахисна журналістика – це зміст, це сутність, це віра в те, що конкретна людина може змінити державу. І саме сутність, а не форма (наприклад, використання інструментів адвокації задля захисту бізнес-інтересів) визначає правозахисну журналістику. У першому випадку завжди йдеться про захист суспільних інтересів, тоді як сурогат зацікавлений у збільшенні прибутків корпорацій, наданні або розширенні привілеїв, цькуванні неугодних тощо.
Ще дещо з матчастини правозахисної журналістики (більше – у книжці “Адвокаційна журналістика”, а також у статті “Не лише про меншини” й посібнику для журналістів “Права людини та мас-медіа в Україні”).
Адвокаційна журналістика (advocacy journalism) починає активно розвиватися наприкінці XX століття у Сполучених Штатах і в Західній Європі. Її особливість у тому, що журналіст багато в чому зосереджувався на соціальній функції, виконуючи запит або очікування аудиторії. Журналіст не лишається стороннім спостерігачем (як у випадку так званих традиційних медіа), а бере активну участь у зміні ситуації, вирішенні якогось соціального конфлікту. Причому в усіх сферах життя – соціальній, економічній, політичній, культурній тощо.
Журналісту вже недостатньо просто зробити сюжет чи підготувати статтю. Однозначно треба розібратися в темі, знайти тих, хто відповідає за цю ситуацію, бажано знайти рішення цієї ситуації, тобто залучити експертів до свого журналістського сюжету. Але якщо після виходу матеріалу нічого не змінилося, слід діяти поза межами ефіру чи свого видання. Залежно від історії, звернутися до тих осіб, які здатні вплинути на ситуацію.
Жорстка авторська позиція – це те, що відрізняє адвокаційного журналіста від “традиційного”. Очевидно, що автора можуть звинуватити в суб’єктивності, й це є однією зі слабких сторін адвокаційної журналістики. Однак не вадою чи порушенням стандартів, якщо в матеріалі є чітке розмежування фактів від суджень.
Ключове – висловлення думки як такої не викличе змін. Зміни можливі, якщо відбудеться згуртування громадян навколо певної ідеї і з’явиться готовність рухати ці зміни. Через публікації, радіо- та телеінтерв’ю, програми тощо кожен має почути щось таке, що його не просто схвилює, а змусить долучитися до публічного обговорення, виступити проти обставин чи, навпаки, підтримати ідею, на якій сфокусована адвокаційна кампанія.
Важливо, що адвокаційна чи правозахисна журналістика не замінює традиційної, а заповнює ту нішу, яку не може зайняти традиційна журналістика через різні причини. Наприклад, через тиск із боку власників медіа або через низьке зацікавлення соціальними темами, невміння їх фахово й “рейтингово” висвітлювати.
Отже, адвокаційна журналістика – це журналістика змін. Журналіст чи журналістка розділяють цінності прав людини, тільки в цьому вони “упереджені”. Й обов’язково вся правозахисна журналістика – це насамперед дотримання стандартів та етики. А це баланс думок і точок зору, оперативність, достовірність, повнота представлення інформації, відокремлення фактів від коментарів, точність подання інформації.
І в жодному разі – не замовчування фактів, не підміна понять, не викривлення, не захист бізнес-інтересів, не маніпуляції… Перелік не вичерпний.
Очевидно, із розвитком фахової дискусії – якою має бути сучасна журналістика, зокрема розвиток адвокаційної журналістики в Україні, – виринатимуть проекти на кшталт “Стоп корупції” (добре фінансовані й із розгалуженою мережею власних кореспондентів). Але, даруйте, котлети окремо, а мухи окремо.
Ірина Виртосу, Центр прав людини “Зміна”, для Detector Media
