Юрій Бєлоусов: Як Україна забирає в’язнів із непідконтрольних територій

Юрій Бєлоусов в Офісі Омбудсмана керує департаментом з питань реалізації Національного превентивного механізму (НПМ).

Уже три роки, від початку роботи НПМ в Україні, співробітники цього департаменту разом із громадськими активістами без попередження відвідують місця несвободи – заклади, де люди утримуються під контролем держави. Це СІЗО, колонії, психоневрологічні інтернати, дитячі будинки, заклади для людей з інвалідністю й багато інших.

Всього в Україні близько шести тисяч місць несвободи. Однак найскладніша ситуація – у тих, які опинилися на окупованій території в Криму і на Донбасі.

Що відбувається в місцях несвободи на непідконтрольній території та у прифронтовій зоні і як вдається забирати звідти людей – про це Юрій Бєлоусов розповів в інтерв’ю для “Української правди”.

ДОНБАС: З НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ ТЕРИТОРІЙ ПОЧАЛИ ПЕРЕДАВАТИ В’ЯЗНІВ

– Нещодавно розпочався процес передачі засуджених, які відбувають покарання в колоніях на окупований території Донбасу. Як це вдалося зробити?

– Питання передачі засуджених з непідконтрольної території давно піднімали правозахисники. Як відомо, в листопаді минулого року був відповідний указ президента, який прямо вказував, що Міністерство юстиції має вжити негайних заходів для передачі засуджених осіб з непідконтрольної уряду території.

На жаль, з того часу минуло півроку, однак проблема не вирішилася. Було декілька спроб: наприклад, близько 20 осіб було вивезено адміністрацією Єнакіївської колонії. Також влітку минулого року вдалося евакуювати жіночу колонію в Луганську. Всіх жінок перевезли на підконтрольну територію, до Качанівської виправної колонії Харківської області.

Але на тому і все.

На свій страх і ризик Уповноважений ВР з прав людини Валерія Лутковська вирішила активізувати цей процес. Ми звернулись до Моніторингової місії ООН в Україні, щоб вони виступили посередниками і з’ясували, чи є зараз бажання у представників так званої ДНР передавати засуджених осіб Україні.

Представники місії ООН поїхали до Донецька й Луганська, де зустрілися з керівниками цих “республік”. З’ясувалося, що вони готові передати засуджених.

Зійшлися на тому, що першу групу становитимуть негромадяни України, які мають бути екстрадовані за межі нашої держави, в рамках виконання Україною міжнародних зобов’язань. Їх і вдалося забрати на початку липня.

– З яких країн були ці засуджені?

– Це громадяни Узбекистану, Молдови, а також Росії. Ми вирішили, що це досить-таки нейтральна група, на прикладі якої можна відпрацювати механізм передачі осіб з непідконтрольної території.

До процесу передачі було залучене керівництво Державної пенітенціарної служби України і СБУ.

Була визначена точка передачі – нейтральна територія на лінії розмежування, на трасі між населеними пунктами Оленівка і Новотроїцьке. Оленівка фактично перебуває під контролем “ДНР”, а Новотроїцьке – це останній блокпост, який контролюється урядом України.

Передача групи засуджених з непідконтрольної території, липень 2015 року. Фото з ФБ Yuriy Byelousov

– Що розповідали засуджені? Що з ними відбувалося за цей рік?

– На жаль, поспілкуватися з ними не вдалося. Вони були дуже втомлені, замучені. Троє з цих осіб були хворі на туберкульоз. Нашим завданням було доставити їх максимально швидко до Маріупольського СІЗО, де вони отримали необхідну медичну допомогу.

– На днях вдалося забрати другу партію в’язнів. Хто вони?

– Так, 5 серпня нам вдалося забрати ще 20 осіб – 19 чоловіків та одну жінку, усі вони утримувалися у Донецькому СІЗО.

Частина в’язнів була свого часу доставлена до слідчого ізолятора для проведення судово-психіатричної експертизи, частина слідувала через цей слідчий ізолятор транзитом до інших пенітенціарних закладів, решта ж перебувала у зв’язку із скасуванням апеляційним судом вироку суду першої інстанції та направленням справи на новий судовий розгляд. Лише одна особа була вже фактично засуджена, проте Вищий спеціалізований суд України скасував рішення апеляційного суду й повернув справу на новий судовий розгляд.

– Хто наступний у черзі на вивезення?

– Зараз ми визначаємо з Державною пенітенціарною службою, які саме заклади або категорії засуджених мають бути евакуйовані наступними. Очевидно, це будуть тяжко хворі, яким потрібна негайна медична допомога, або заклади, де є загроза для життя засуджених – наприклад, напівзруйновані колонії.

Зараз фактично обидві сторони складають списки категорій, які бажано було б вивезти наступними. До речі, ми також запросили представників місії Червоного хреста в Україні допомогти із складанням таких списків, зокрема й шляхом опитування засуджених щодо їх бажання бути перевезеними.

– Указ Петра Порошенка про евакуацію засуджених, які перебувають в місцях позбавлення волі на непідконтрольній території, був тільки в листопаді. Вам не здається, що було вже пізно? Чому евакуація не проводилася в травні, червні?

– Погоджуюсь. Вперше питання евакуації омбудсман підняла ще в червні минулого року. Було відповідне доручення прем’єра щодо евакуації всіх закладів: не тільки пенітенціарних, але й інших – дитячих закладів, соціального захисту, системи освіти.

На жаль, органи державної влади зайняли пасивну позицію, держава не усвідомлювала відповідальність за наших громадян, які опинилися в “місцях несвободи” на непідконтрольній території.

З іншого боку, на той час на Донбасі діяло багато різноманітних угруповань, які не взаємодіяли між собою і не були підконтрольні один одному. Там панував хаос і анархія. Домовитися з ними було дуже важко. Одні погоджувалися давати коридор для вивезення, інші – ні.

Зараз ситуація змінилася. На жаль для України, там відбувається певна структуризація так званої “влади” – але, з іншого боку, стало простіше вести з ними перемовини.

– Скільки ще людей лишається в закладах пенітенціарної системи на непідконтрольній території?

– За нашими даними, близько 13 тисяч. Але точних цифр ніхто не має.

– В якому становищі перебувають ці люди?

– Наскільки нам відомо, ситуація дуже складна, централізованого постачання немає. Взагалі нічого. Основний тягар по забезпеченню цих закладів взяли на себе гуманітарні організації – міжнародні й місцеві, – які доставляють туди харчі.

Ліки теж забезпечують наші неурядові організації, а також “Лікарі без кордонів”, Червоний хрест.

Але харчів і ліків не вистачає. Люди наражаються на безпеку. Дехто недоїдає.

– В ЗМІ свого часу потрапила інформація про трагедію із Чорнухинською колонією. Вам відомо, що саме там відбулося?

– Ця трагедія сталася через халатність. Ворушитися і вивозити цей заклад треба було раніше.

Заклад потрапив у зону бойових дій і щоденно підпадав під обстріли. Колонія частково була розбомблена. З якось моменту наш конвой спробував їх евакуювати, але був обстріляний і повернуся назад.

Після цього залишки персоналу, мабуть, втратили надію на евакуацію і просто відпустили близько 380 засуджених. Просто відкрили ворота і сказали: “Хлопці, йдіть, куди зможете, ховайтесь“.

Хтось пішов в “ЛНР”, хтось – полями, на підконтрольну Україні територію. Хтось потрапив на розтяжку, хтось на мінне поле. Назад повернулося 89 осіб. Зараз частина з них перебуває в Перевальській колонії на території “ЛНР”. 23 особи дійшли до нашого блокпосту і були направлені в Артемівський СІЗО.

Де решта – невідомо. Думаю, що багато людей загинуло, мабуть, не одна сотня.

– Якщо засуджений таким чином потрапляє на територію України, що з ним відбувається далі?

– На законодавчому рівні це питання не врегульовано. Коли така особа приходить на блокпост, то вона має з собою довідку звільнення, в кращому випадку, з печатками “ДНР”, які ми не визнаємо. Крім того, у засуджених часто немає паспортів, тому наш блокпост для них – це непрохідний бар’єр.

Перша спроба вирішити цю проблему – це спільний наказ правоохоронних відомств на рівні Донецької області, який був підписаний 14 липня обласним прокурором, начальниками Головного управління МВС в Донецькій області, Управління служби безпеки, управління Державної пенітенціарної служби, Головного управління міграційної служби та Донецького прикордонного загону. Наказ саме й передбачає чітку координацію дій силовиків у таких випадках.

Наразі, наскільки мені відомо, це будуть запроваджувати й на Луганщині.

Керівник Державної пенітенціарної служби Володимир Палагнюк вважає, що якщо засуджений самостійно прийшов на український блокпост з непідконтрольної території, то він заслуговує на умови дострокового звільнення, бо своїми діями продемонстрував патріотизм і прихильність до української влади. Усім таким особам треба готувати, після їхньої перевірки, матеріали до суду щодо їх дострокового звільнення.

Це наразі ніде не закріплено, але такою є позиція керівника Державної пенітенціарної служби. І вона вселяє надію, що дійсно є розуміння.

– Скільки засуджених прийшло на наші блокпости з непідконтрольної території?

– За нашими даними, таких осіб близько 100. Прийшли з різних причин: або їх звільнили, або розбомбили колонію, і вони вимушені були її залишати…

Але тут треба розуміти: якщо ми дамо неправильний сигнал, то решта просто не прийде. Тому треба сказати: якщо ви звільняєтесь, то можете не боятися і йти на нашу територію.

Бойовики вдруге передали в’язнів українській стороні. Фото з ФБ Центр інформації про права людини

Валерія Лутковська каже, що важко пояснити, чому проросійські бойовики почали передавати в’язнів на контрольовану Україною територію.

ІНТЕРНАТИ “ДНР/ЛНР”: ДІТИ, ВАЖКОХВОРІ, ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ КИНУТІ НАПРИЗВОЛЯЩЕ

– На непідконтрольній частині Донбасу лишилося ще багато інших закладів, які їхні підопічні не можуть покинути самостійно. Наприклад, психоневрологічні інтернати, заклади для дітей, для людей з інвалідністю, для людей похилого віку. Скільки людей взагалі залишилося в таких закладах і що з ними відбувається?

– На непідконтрольній території залишилося 39 закладів соціального захисту, з них 21 – інтернат, 18 – територіальних центрів соціального обслуговування, це переважно для людей похилого віку, які самостійно не можуть обслуговуватися себе і у яких немає родичів.

Загальна кількість осіб, які там перебували, – близько 4500 осіб, з них 1700 – це хворі, які не можуть за собою доглядати. Скільки зараз їх залишилося, взагалі відсутні дані. Кілька тижнів тому ми намагалися туди зателефонувати і з’ясувати, які у них потреби, але ніхто не відповідав.

Наскільки ми знаємо, у 18-ти територіальних центрах соціального обслуговування людей практично не залишилося, їх пороздавали в громаду, села. Більшість із них не має родичів, тому нам невідомо, хто за ними доглядає.

Інший приклад, про який нам відомо: в Горлівському інтернаті для людей з інвалідністю частину підопічних евакуювали, але близько 20-ти таких лежачих хворих не встигли вивезти. З них 19 осіб уже померло. Ось приклад того, як зараз там здійснюється забезпечення.

Серед інтернатних закладів найважча ситуація в Краснодоні і Ровеньках Луганської області. Там психоневрологічні інтернати, де перебувають важкохворі діти. Ми постійно про них говоримо і хочемо їх забрати, але поки що не виходить.

– Скільки там дітей?

– Близько 150-200. Це діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

Проблема в тому, що їм потрібні психотропні препарати, які не можна просто купити в лікарні або в аптеці. Забезпечення цих закладів здійснюється за рахунок міжнародних і неурядових організацій. Але це несистемно.

– Адміністрація цих установ взагалі не йде з вами на діалог?

– Іноді вони повідомляють, що їм треба. Основна потреба була в ліках, памперсах, наприклад, для лежачих хворих. Там є, наскільки ми знаємо, свої заборони щодо спілкування з представниками української влади під страхом покарання.

– Ви почали вивозити звідти засуджених. А що стосується клієнтів, пацієнтів таких закладів – у вас є якісь плани?

– Ми будемо обов’язково піднімати це питання, але є проблема. Більшість з таких осіб мають родичів або опікунів. По законодавству ми не можемо їх вивозити без згоди опікунів. Але з іншого боку, має бути баланс між загрозою для життя для людини і рішенням опікуна залишати її на непідконтрольній території.

Я думаю, що держава в будь-якому разі буде діяти в інтересах людей. Особливо, якщо людина дієздатна і може приймати рішення самостійно.

– Чому так вийшло, що частина соціальних закладів були евакуйовані, а інші лишилися на непідконтрольній території? Від кого це залежало?

– Окремі керівники самі вивозили людей на власний страх і ризик. Але на той момент було повне нерозуміння саме центральних органів влади, з їхнього боку не було підтримки. Вони мали б чітко зазначити, в яких закладах і у яких областях є вільні місця, куди можна було б вивезти ту чи іншу категорію людей.

Цього не було зроблено. Керівники інтернатів були кинуті напризволяще, вони самі визначили, кого і куди везти.

Багато що залежало від місцевої влади. Проблема була в тому, що лінія фронту постійно змінювалася – і люди, які вже були евакуйовані в інші міста Донецької і Луганської областей, наступного дня знову потрапляли під обстріл, але місцева влада не могла вивезти їх за межі цих областей.

Це було пов’язано з проблемою фінансів і підпорядкування: частина цих закладів підпорядковувалися не центральним, а місцевим органам влади і фінансувалася за рахунок місцевого чи обласного бюджету. Тому вони могли їх перевозити тільки в межах області.

– Чому це не можна було вирішити на рівні країни, змінивши їхнє порядкування?

– Це було зроблено лише в січні цього року, після чергового подання Уповноваженого з прав людини. Коли вже було доручення від Арсенія Яценюка про перерозподіл бюджетних коштів за місцем фактичного знаходження інтернату.

Але це треба було зробити раніше, однозначно.

– Люди в місцях несвободи “ДНР/ЛНР” стали заручниками в квадраті. Мало того, що вони на окупованій території, так ще й не можуть покинути заклади, в яких перебувають. Як ми вже знаємо, частина з тих людей померли через відсутність їжі, медикаментів або через потрапляння снарядів. Частина змогли вийти, але підірвалися на мінних полях. Хтось повинен за все це відповісти?

– Складне питання. Кожен випадок треба оцінювати окремо.

Можна оцінити цю ситуацію з точки зору Європейського суду з прав людини. Чи була в конкретній ситуації у держави можливість забезпечити життя та здоров’я конкретної особи?

Наприклад, якщо було раптове захоплення території, держава просто фізично не змогла відреагувати. Якщо ж це був тривалий час, але люди евакуйовані не були, тоді представники місцевої влади або відповідні профільні керівники центральних органів повинні відповідати за халатність, службову недбалість: вони не вжили відповідних заходів.

Наприклад, якщо заклад перебував у підпорядкуванні органів місцевої влади, то безпосередньо відповідальні – місцеві керівники: або мер міста, або голова обласної державної адміністрації. Вони мають відповідати за несвоєчасне прийняття рішень.

Не треба все на війну списувати. Думаю, що багато закладів можна було евакуювати. Був час на це.

Юрій Бєлоусов (ліворуч) в Норвегії під час поїздки по вивченню досвіду роботи тюремної системи

КРИМ: ПРОБЛЕМА ПЕРЕДАЧІ ЗАСУДЖЕНИХ УКРАЇНІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ

– Перейдемо до Криму. Що відбувається там?

– Я маю інформацію тільки по пенітенціарних закладах. Вони дуже швидко втратили з нами зв’язок і бажання спілкуватися.

В чотирьох пенітенціарних закладах Криму на момент захоплення було близько 3100 осіб. Одна із проблем була в тому, що вони майже всі автоматично прийняли громадянство Російської Федерації. Миттєво були переглянуті вироки суду на основі законодавства Російської Федерації. Багато з них були звільнені взагалі по амністії, по умовно-достроковому звільненню, але за законами РФ – тому зараз ми не маємо жодної інформації, скільки осіб там залишилося.

Тривалий час ми ведемо перемовини щодо вивезення цих осіб, принаймні тих, хто хоче, щоб їх вивезли. Намагалися зробити це за участю міжнародних спостерігачів, зокрема, Верховного комісара Ради Європи з прав людини Нілса Муйжнієкса, який виступив посередником.

Він зміг потрапити до Криму, після чого написав досить критичний звіт. Зараз його там не раді бачити.

– Скільки кримських в’язнів хочуть повернутися до України?

– За інформацією російської сторони, 22 особи з трьох тисяч хочуть, щоб їх передали Україні.

Ми зараз відпрацьовуємо ad hoc механізм: є проект меморандуму, який передбачає, що омбудсмани України і РФ мають виступити посередниками і відповідальними особами з організації і передачі цих засуджених. Меморандум уже погоджений з нашими органами державної влади і наразі відправлений в Москву на погодження.

Тут складність у тому, що в нас і в російської сторони відрізняється бачення правових підстав для передачі цих засуджених. РФ пропонувала здійснити цей обмін в межах Європейської конвенції про обмін засудженими особами. Ця конвенція передбачає, що обмін відбувається між двома державами.

Однак ми не визнаємо Крим територією Російської Федерації – тому, на нашу думку, згадана конвенція тут не діє.

– Що відбувається з тими засудженими, які були звільнені з кримських колоній відповідно до російського законодавства, якщо вони потрапляють на територію України?

– Тут приблизно така ж проблема, як із тими, хто звільняється з колоній на території так званих “ДНР” і “ЛНР”.

Вони стають на облік в кримінально-виконавчий інспекції як особи, які звільнилися з місць позбавлення волі. Переважно матеріали по їхніх справах залишилися на території Криму, і досить часто виникають проблеми щодо перегляду вироку або вирішення інших правових питань, бо в України немає жодних документів по цих особах.

Ніякого правового вирішення цієї проблеми наразі немає, бо ми не визнаємо документи, видані окупаційною владою. Хоча є намагання в окремих судах переглянути вироки. Але головна проблема – відсутність документів.

Фактично зараз всі проблеми вирішуються на рівні двох омбудсманів. Жодних контактів між органами влади з того чи іншого боку немає. Усі посилаються на формальні відписки, на відсутність механізму…

“Творчого підходу” для вирішення цих проблем зараз немає.

– Ще одна проблема стосується тих засуджених, які мали би вийти за українською амністією, але вони досі сидять у кримських тюрмах…

– Нам теж на це складно впливати. Росія не визнає закони України на території Криму, так само як ми не визнаємо амністію росіян на території Криму.

Ми намагаємося діяти на рівні двох омбудсманів: в рамках гуманітарної, а не політичної площини.

Якщо нам вдасться зараз забрати 22 засуджених із Криму, по яких уже йдуть переговори – то далі будемо думати, як забрати решту. Наприклад, поїхати туди, запитати, скільки людей хоче, щоб їх забрали звідти.

– Ви готові поїхати в Крим?

– Так, звісно. Якщо нас туди впустять. І не тільки в Крим.

“СІРА ЗОНА”: ЛЮДИ НЕ ХОЧУТЬ, ЩОБ ЇХ ЕВАКУЮВАЛИ ІЗ ПРИФРОНТОВИХ ЗАКЛАДІВ

– Що відбувається у місцях несвободи прифронтової зони? Чи безпечно знаходитися людям в місцях позбавлення волі, у закладах соціальної сфери на лінії, де досі тривають обстріли?

– Це однозначно небезпечно. Ми їздили в дві найближчі прифронтові колонії – Селідівську і Дзержинську колонії Донецької області. В них разом перебувають приблизно 1500 осіб.

Коли ми поспілкувалися із засудженими, я особисто був вражений. Вони в один голос просили їх не чіпати: кажуть, будь ласка, не забирайте нас, тут наші діти, батьки, дружини за парканом мешкають і наражаються на не меншу небезпеку, ніж ми тут.

Але окремі засуджені підходили і просили, щоб їх забрали, бо, наприклад, їхні близькі переїхали подалі від війни в мирні міста на території України. Вони просили перевести їх в колонії поблизу. Ми звернулися з офіційним листом до Міністерства юстиції, щоб вони, по-перше, припинили завозити нових засуджених в ці колонії на Донеччині – бо такі факти були; по-друге, вивезти тих засуджених, які бажають.

– Добре, дорослі можуть прийняти самостійно рішення, хочуть вони їхати чи ні. А діти? Чи можна сказати, що зараз всі інтернатівські діти з цієї небезпечної зони вивезені?

– Зараз літо і трохи простіше, бо майже всі діти з інтернатних закладів відпочивають в різних таборах. А от восени, коли їх почнуть повертати назад в “сіру зону”, будуть питання. Але якщо в цих дітей є батьки, рішення приймають вони.

Інша ситуація з дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. За них стовідсоткову відповідальність несе держава. І тут теж є проблеми.

Приведу вам один приклад. В Маріупольському центрі опіки перебуває 50 таких дітей. Варто зазначити, що директор цього центру дійсно розуміє, куди вивозити дітей у разі військових дій. Але зараз вони не вважають потрібним їх евакуювати.

Втім, наша позиція в тому, що цих дітей треба вивозити.

– Я була в лютому в Артемівському психоневрологічному інтернаті, який спокійнісінько продовжував працювати в той час, як поруч розривалися снаряди. Ви вважаєте, це нормальна ситуація?

– Абсолютно ненормальна. Наприклад, ми були в Дзержинську, де в центрі міста є пансіонат для людей похилого віку. Багато з них відповідали, що нічого не треба, будь ласка, у нас все добре.

Ми спілкувалися с директором цього закладу і, чесно кажучи, приємно вражені рівнем забезпечення. Там було все: ліки, харчування, поруч лікарня. Все працювало, як налагоджений годинник. Але, вибачте, якщо там вночі одна-дві санітарки на сто осіб, немає навіть ліфту, щоб перенести людей – їх у разі загрози не встигнуть евакуювати.

– Місця несвободи різних типів підпорядковані 11-ти міністерствам і відомствам. Є такі, що підпорядковані місцевій владі. Чи є на рівні держави якесь розуміння, що робити у разі, якщо ситуація різко погіршиться?

– Мені не відомо про якісь координовані дії держави або план дій щодо забезпечення прав цих осіб, щодо евакуації цих осіб.

Розмовляла Тетяна Печончик, спеціально для УП