Життя у прифронтовому місті, яке не закривається на тривогу

Нещодавно біля мого дому відкрився ще один ковбасний магазин. На відкритті традиційно були кульки, акції й розіграші. Я зайшла по яйця й молоко і виграла праску. Зраділа і подумала: “Заберу додому”. А потім згадала: мій дім – в окупації. І не факт, що я колись туди повернуся.

Фото: Яна Радченко

Вже багато років я вчуся будувати життя у Запоріжжі. Гарному, живому, але все ж прифронтовому місті. Місті, яке щодня прокидається й засинає під звуки вибухів.

Я вчуся стримано відповідати на запитання про окупацію і моє – хоч і зовсім недовге – перебування там, а також про родичів, що там залишилися. Вчуся не здригатися від обережної турботи: “А якщо що – ти ж виїдеш? Якщо буде зовсім-зовсім погано?”.

Вчуся подумки звертатися до вищих сил і донатами – до збройних. Щоб “зовсім-зовсім погано” не настало.

Я вже добре вмію збирати себе докупи після, а іноді й під час обстрілів. Працювати під гул “шахедів”. Гуляти під звуки артилерії, яка криє сусідні села. Планувати зустрічі, тренування, дедлайни між тривогами.

З цікавого – вже добре освоїла чорний гумор. Наприклад, під час робочих зумів іноді вимикаю камеру, коли починається обстріл. Кажу: якщо щось станеться, то хоча б не в прямому ефірі. Не дай боже, ще колеги отримають травму на все життя.

Коли я вперше озвучила цей жарт уголос, побачила, як швидко може змінюватися палітра кольорів на людському обличчі.

Кілька місяців тому я прокинулася о четвертій ранку від вибухів снарядів реактивної системи залпового вогню. Обстрілювали сусідній район, але спросоння здалося, що це десь зовсім поруч. Перша думка була про графік.

“Чому саме сьогодні? Зранку у мене ламінування вій. Потім двогодинне тренування. Далі – інтерв’ю для книги, де я маю говорити про свій досвід життя під час війни. Ще треба здати текст. А потім – повноцінна зміна на стрічці новин”.

О четвертій ранку я ледь не написала всім: якщо я не прийду – значить, померла. Не чекайте.

Все обійшлося. Я встигла всюди.

Про цю думку я розповіла журналістці, яка брала інтерв’ю для книги. Вона засміялася й сказала: “Ти як Герміона. Пам’ятаєш? “Ви могли померти. Або ще гірше – вас могли вигнати зі школи”.

І це дуже точно описує життя тут.

Запоріжжя – місто, де більшість закладів не зачиняються під час тривог. Бо якби зачинялися, працювали б хвилин тридцять на добу. Тут стабільно ходить транспорт, і запізнення “через повітряну тривогу” звучить, направду, як доволі слабке виправдання. В укриттях у підземках частіше ховаються від дощу, ніж від ракет.

Тут є величезна алея пам’яті загиблих військових.

І водночас – щовесни розквітають дерева. Влітку на ринку – гори черешні. Продавчиня дбайливо складає “синенькі” в кульок. На вихідних ми зустрічаємося з подругою у самому центрі міста, “на Україні” – і так, саме так це звучить тут, адже йдеться про торговий центр. Іноді ходимо з мамою в кіно “на Космос” – наш район дійсно у народі має таку гарну мелодійну назву.

Фото: Яна Радченко

Це місто, звідки постійно їдуть. І куди постійно приїжджають. Місто, де на свята неможливо знайти вільний столик – усе заброньовано далеко заздалегідь.

Життя тут не зупиняється, а дуже вперто триває.

Я впевнена, що те саме можна сказати про десятки прифронтових міст. Там люди не хочуть їхати не тому, що не розуміють ризиків. А тому, що це їхній дім.

Дім, який Росія вже четвертий рік намагається знищити.

Дім, який щодня втрачає своїх “жителів” – на фронті або під час обстрілів.

Дім, за який до болю сильно тримаєшся.

Фото: Яна Радченко

Іноді це схоже на сцену з фільму жахів, де тебе тягнуть за ноги, а ти хапаєшся за землю пальцями та нігтями, залишаючи подряпини на підлозі. Це страшно. Але відпустити й втратити частину себе – часом навіть страшніше.

Залишатися у прифронтовому місті чи виїжджати – це, звісно, не про героїзм і не про слабкість, а радше про особисту межу, рівень терпіння та витримки, своє уявлення того, під які життєві обставини можна підлаштуватися.

У кожного ці пункти свої.

Але я переконана, що в усіх нас є спільне бажання – хоча б один день прожити без плану евакуації в голові. Без внутрішнього калькулятора ризиків. Без цього постійного “а якщо”, “а раптом”, “а може”.

Просто жити.

Навіть якщо ти виграла праску і не знаєш, куди її забирати.