“Замість води давали горілку”: священник про викрадення і катування окупантами у Херсоні 

Душили, били, намагалися зґвалтувати, а замість води давали горілку. Так розповідає про викрадення окупантами та подальше катування Сергій Чудинович, настоятель Свято-Покровського храму православної церкви України у Херсоні, військовий капелан та волонтер. Чоловік три дні провів у російському полоні, а потім зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Тепер він проводить богослужіння у Кропивницькому та закликає людей зробити висновки із випробування, яке нині переживає наша держава. Його монолог для ZMINA записала журналістка Лілія Кочерга. 

Сергій Чудинович / Фото надане героєм матеріалу

Я родом з Кіровоградщини. За радянських часів мого батька – теж священника – відправили служити до Баштанки Миколаївської області. Тоді за державною політикою не можна було, аби священник служив на одному місці понад рік. Так робили, щоб церковнослужителі “не пускали коріння” та не спілкувалися з місцевими людьми. Тепер я думаю, що радянський режим відібрав у мене дитинство, адже сім’я щоразу мусила переїжджати разом із батьком. 

На Миколаївщині я закінчив школу. Потім навчався в академії у Львові, а згодом розпочав службу в Херсоні. У місті між пустелею і морем мене з сім’єю заскочила повномасштабна війна. Але російська агресія несподіванкою не стала. Я навіть здивувався, що це все так пізно почалося. Думав, що велика війна почнеться ще у 2015–2016 роках.

Коли я зрозумів, що до міста підбираються росіяни, вивіз дружину із дітьми в сусідню область до своєї сестри. Сам повернувся до Херсона наступного дня і ще місяць їздив за ліками у Миколаїв на старому пікапі.

Перші зустрічі з окупантами відбувалися на блокпостах. Поводилися вони звичайно. Загострення починалися поступово, тому в березні, якщо розумно підійти, то можна було їздити куди завгодно. На блокпостах стояли й представники особливого відділу – підрозділу військової контррозвідки РФ, і деенерівці. Зазвичай вони перевіряли паспорт, бачили, що священник, і одразу пропускали. Одного разу лише подивилися водійське посвідчення. 

Потім росіяни почали по одному, по двоє виловлювати людей, шукали тих, хто перейде на їхній бік. Також “висмикували” людей із принциповою проукраїнською позицією, щоб позбутися ймовірних “заколотників”. Через місяць після окупації Херсона просто біля церкви мене схопили люди в масках. Припускаю, що це були ефесбівці. Були серед них і росіяни, і буряти. 

Я прийшов до церкви, вже збирався телефонувати сторожу, щоб він відчинив двері. Аж раптом відчув чийсь погляд, повертаюся, а позаду мене стоїть чоловік у масці. Я одразу підняв руки, він мені сказав їх опустити. Мене завели в церкву, оглянули приміщення, а потім посадили в машину.

Не знаю, куди мене привезли, бо був у шапці на обличчі, нічого не бачив. Але як водій за рухом машини зрозумів, що мене привезли в Головне управління Національної поліції. Там зі мною “працювали”, поки не вибили підписку про співпрацю. 

Я переконаний, що у поле зору окупантів потрапив невипадково. Від початку російської агресії у 2014 році як капелан почав їздити на передову, де проводив богослужіння для українських захисників. Під моїм керівництвом у Херсоні працював соціальний центр, який, окрім допомоги нужденним, допомагав українській армії. Небайдужі зносили сюди допомогу військовим. Усе місто знало про мої проукраїнську та активну громадянську позиції.

Спочатку у мене перевірили документи та запитали про склад сім’ї. Поводилися доволі м’яко і намагалися вмовлянням схилити на свій бік. Пропонували роздавати гуманітарну допомогу біля церкви від їхнього імені. Їм потрібні були прибічники серед людей, яким довіряє населення, адже російську допомогу ніхто не хотів брати. Спочатку на мене особливо не тиснули, а просто пропонували. Наприклад, записати якесь відео, аби закликати людей приймати цю допомогу. Все це відбувалося в одному з кабінетів.  

Потім окупанти стали поводитися жорсткіше і перевели мене у підвальне приміщення. Мені зав’язали очі, завели в камеру і сказали: “Все. Твоя жизнь закончилась”. Води не давали, до туалету не водили, тримали в темряві і холоді. У підвалі взяли у мене відбитки пальців, зразок ДНК, сфотографували. 

Коли мені відкривали очі, я бачив двох людей середнього віку. Вони мене вивели, зв’язали руки, повели кудись нагору до кімнати й почали там розряджати пістолет. Сказали, що зараз мене будуть розбирати по частинах. Вимагали, аби я розповідав про діяльність у місті ДРГ. Роздягнули, намагалися засунути кийок в анальний отвір. Душили, били, сильно били по колінах, тепер треба робити операцію. Коли я просив води, давали горілку. Потім все ж таки вони вибили з мене згоду на співпрацю. Коли я підписав документ, випустили й сказали робити те, що й робив раніше. 

У полоні я пробув близько трьох днів. Але точно сказати, скільки тривали катування, не можу, адже більшість часу був із зав’язаними очима. Тож не розрізняв, де день, де ніч. 6 квітня я поїхав з Херсона. Тільки-но з’явилася можливість, одразу повідомив українським спецслужбам про згоду на співпрацю, яку мене змусили підписати окупанти. 

Тепер я віддалено керую церковною парафією у Херсоні, а в Кропивницькому проводжу богослужіння у Центрі реабілітації, де мешкає багато переселенців. Щоразу під час зустрічей я закликаю українців переходити на рідну мову й назавжди відректися від усього російського. Бог не карає. Подіями та обставинами він вчить людей. Війна теж належить до таких уроків. Тож українці мають нарешті цей урок вивчити й засвоїти:

Україна має бути українською, а не малоросійською. Ми маємо врешті зробити висновки і відмовитися від усього, що нас пов’язує із агресорами.