Заборона мирних зібрань під час Євромайдану: чому судді залишилися без покарання?
Закон “Про відновлення довіри до судової влади в Україні” дав можливість провести перевірку дотримання присяги суддями, які ухвалювали свавільні рішення під час Євромайдану, зокрема й про заборону мирних зібрань.
Загалом, за цей період часу в різних регіонах України було винесено понад 50 таких рішень. Нерідко судові заборони демонстрацій приймалися без належної аргументації на дуже великий проміжок часу – до 4 місяців.
Відтоді минуло вже два з половиною роки, проте жодного суддю, який забороняв мирні зібрання, так і не було притягнуто до відповідальності. Чому так сталося?
Наслідки судових заборон
Для цього спершу наведемо хронологію розвитку подій Євромадану. Протести, викликані призупиненням процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, розпочалися 21 листопада 2013 року.
Вночі 30 листопада, коли на Майдані залишалося близько 400 протестувальників, переважно студентів, відбувся наступ співробітників “Беркуту”, у результаті якого постраждали щонайменше 79 осіб.
Реакція суспільства на побиття студентів виявилася бурхливою. Вже наступного дня на вулиці Києва вийшли тисячі людей. Ще більший мітинг планувався на вихідний день – 1 грудня.
Очевидно, для того, щоби не допустити масових акцій протесту громадян, влада вдалася до спроби заборонити мирні зібрання у центрі столиці. Тому у хід пішли судові механізми.
30 листопада 2013 року о 23:55 суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Богдан Санін на вимогу Київської міської державної адміністрації заборонивпроведення будь-яких акцій у центральній частині столиці через поширені в мережі Інернет заклики до революції.
Крім того, він обґрунтував своє рішення тим, що організатори акцій порушили “обов’язковий” десятиденний термін завчасного повідомлення про мирне зібрання.
На додаток, суддя Санін послався на практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яку виклав у своїй інтерпретації, про що розповімо пізніше.
Цікаво, що спочатку судова заборона на мирні зібрання у центральній частині міста діяла до 7 грудня. Однак згодом суддя “виправив описку” у судовому рішенні і заборонив мирні зібрання до 7 січня 2014 року.
Українське суспільство таке рішення суду сприйняло як вияв сваволі, адже вже наступного після судової заборони дня на Майдан вийшло до півмільйона учасників.
Така кількість людей на мирному зібранні стала стримуючим фактором від спроб забезпечити виконання судового рішення у силовий спосіб.
Однак саме постанова судді Саніна стала формальною підставою для подальших спроб “Беркуту” очистити Майдан і навколишні території від протестувальників.
Намагання громадськості оскаржити таке рішення суду в апеляційній інстанції зазнали поразки.
Попри те, що третя суддя судової колегії Київського апеляційного адміністративного суду Києва Вікторія Мацедонська побачила у постанові судді Саніна порушення норм матеріального права, виклавши свою позицію щодо цього в окремій думці, двоє її колег Ігор Лічевецький та Володимир Мельничук вирішили залишити її в силі.
На їхню думку, наявність у справі інформації щодо поширення невідомими особами через мережу Інтернет закликів до революції та зміни влади насильницьким шляхом були достатньою підставою для заборони мирних зібрань.
Невдовзі після перемоги Революції Гідності у цій справі Вищий адміністративний суд України поставив крапку, скасувавши попередні рішення.
На думку суддів касаційної інстанції, суддя Санін, забороняючи масові демонстрації в Києві, не врахував той факт, що рішення органу місцевого самоврядування про встановлення порядку організації і проведення мирних зібрань суперечить Конституції України.
А апеляційний суд не скасував вказані помилкові висновки суду першої інстанції, хоча визнав, що заборона мирних зібрань не заснована на законі.
Згодом постало питання про притягнення до відповідальності усіх суддів, які забороняли демонстрації під час Євромайдану не лише в Києві, а й в інших регіонах України. І ось, як це відбувалося.
Маніпулятивне рішення ВРЮ
Спершу Тимчасова спеціальна комісія з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (ТСК), створена на вимогу закону “Про відновлення довіри до судової влади в Україні”, рекомендувала 24 вересня 2014 року Вищій раді юстиції (ВРЮ) звільнити з посади за порушення присяги суддів Саніна, Лічевецького та Мельничука.
Але у зв’язку з тим, що закон припинив повноваження членів ВРЮ часів Януковича, а формування нового складу цього органу тривалий час блокувалося, розгляд цієї справи розпочався лише через рік.
Дисциплінарна секція ВРЮ 26 січня 2016-го погодилася із висновком ТСК. Проте 14 квітня того ж року її не підтримала більшість членів цього Ради.
Аргументація ВРЮ зводилася до того, що, мовляв, судді просто помилилися і їхні рішення не можна трактувати як свавілля чи грубу недбалість.
Лише троє членів Ради – науковці Андрій Бойко, Анатолій Мірошніченко та суддя Верховного Суду України Микола Гусак не погодилися з доводами своїх колег, тому й висловили окрему думку.
На їхню думку, обмеження права на мирне зібрання, згідно зі статтею 29 Конституції України, статтею 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, має бути жорстко обґрунтовано як з точки зору правових підстав, так і доведення фактичних обставин, що слугують підставами для встановлення обмеження.
Але цього немає у постанові судді Саніна. Вона не містить “жодних посилань на конкретні докази, які б свідчили про наявність реальної небезпеки заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей при проведенні заходів, про які повідомлялось відповідачами…
Таким чином, судове рішення йшло врозріз із уявленням людей про справедливість і позбавляло їх віри у те, що в тогочасній суспільно-політичній ситуації можна досягти реалізації своїх прав ненасильницькими методами”, –зазначають в окремій думці члени ВРЮ.
Повністю необґрунтованим, маніпулятивним та цинічним назвали вони й посилання судді Саніна на практику ЄСПЛ, а саме, на рішення “Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії”, яке не дає жодних підстав для встановлення подібної заборони реалізації права на мирні зібрання.
Адже у ньому йдеться про розгляд скарг заявника на недостатність захисту демонстрантів поліцією під час проведення демонстрацій, а не їхню повну заборону.
До речі, у самому рішенні ВРЮ щодо цих суддів також містяться певні маніпуляції. Так, у ньому йдеться про те, що застосування місцевого положення щодо проведення мирних зібрань узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, висловленою у справі “Вєрєнцов проти України”.
Але насправді щодо можливості використання акту органу місцевого самоврядування ЄСПЛ висловився так: “57. …Процедури, запроваджені місцевими органами влади для регулювання організації та проведення демонстрацій у їхніх конкретних регіонах, здається, так само не забезпечують достатніх правових підстав з тієї ж причини – відсутності загального акту парламенту, на основі якого можна було б розробляти документи місцевих органів влади”.
Разом з тим факт відсутності закону про мирні зібрання, який став підставою для виправдання суддів Саніна, Лічевецького та Мельничука, на думку експерта Центру політико-правових реформ (ЦППР) Максима Середи, не мав би бути визначальним у цій справі.
“Адже у тих суддів, які ухвалювали свавільні рішення щодо заборони Євромайдану, було достатньо правових механізмів, зокрема й через використання практики ЄСПЛ, щоби не забороняти мирні зібрання. Але вони ними не скористалися”, – зазначає він.
В об’єктивності рішення щодо судді Саніна сумнівається і член ТСК Маркіян Галабала, який підтримав рекомендацію щодо зняття його з посади за порушення присяги.
“ВРЮ мотивувала свою відмову притягати до відповідальності суддю Саніна тим, що немає закону про мирні зібрання. Як видається, від його відсутності мають страждати обидві сторони судового спору.
Неврегульованість суспільних відносин не є проблемою громадянина, бо він робить усе, що не заборонено законом. То чому страждають від відсутності закону громадяни, а не органи місцевого самоврядування, що звертаються з позовами до суду про заборону зібрань?”, – задає він цілком логічне запитання.
А експерт ЦППР Максим Середа додає, що вже сьогодні, виходячи з практики ВРЮ, можна спрогнозувати, що жоден суддя, який ухвалював рішення про заборону мирних зібрань під час Революції Гідності, не буде притягнений до відповідальності.
За таких умов відповідне положення закону “Про відновлення довіри до судової влади”, покликане надати гідну оцінку свавільним заборонам мирних зібрань, залишиться мертвим.
