Які права людини порушила поліція, демонтуючи намети ФОП-Майдану?

У вівторок вітчизняний медійний простір сколихнула новина про розгін мирної демонстрації, так званого ФОП-Майдану. Підприємці вийшли на вулиці Києва протестувати проти карантинних обмежень для бізнесу і запровадження обов’язкових касових апаратів для ФОПів.

Після того як хода підприємців пройшла маршем до майдану Незалежності, Національна поліція повідомила, що “поліцейські проводять з учасниками акції превентивні заходи для відновлення правопорядку на майдані Незалежності”, а пізніше – що правоохоронці демонтували встановлені на майдані Незалежності намети. Демонтаж аргументували тим, що “в повідомленні про проведення акції організатори не вказували про встановлення наметів на майдані Незалежності в Києві”.

Також у поліції зауважили, що “в результаті виникла штовханина, а згодом група нетверезих чоловіків нанесла тілесні ушкодження трьом поліцейським”.

Водночас видання LB.UA повідомило, що правоохоронці намагалися розірвати живий ланцюг із жінок-протестувальниць і одна з них постраждала та потребує допомоги медиків.

Крім того, із середини дня Київська міська держадміністрація почала перекривати центральні станції метро нібито через повідомлення про їхнє замінування.

Зрештою поліція підсумувала, що “під час акції на майдані Незалежності постраждали близько 40 поліцейських”, зокрема “одного поліцейського вдарили по голові – і він втратив свідомість. Ще близько 40 – отримали хімічні опіки очей”.

Ситуація у викладі Нацполіції начебто виглядає доволі просто: у місті порушили громадський порядок, спробували встановити непередбачені МАФи, мирна демонстрація переросла в немирну, отже не може охоронятися за правилами, встановленими для мирних демонстрацій.

Чому ж тоді так багато людей обурилося діями поліції? Багато хто ділився фотографіями розгону протестувальників і порівнював їх з трагічними подіями кінця листопада 2013 року.

Хто ж у цій ситуації неправий і що держава мала б охороняти в цій ситуації: громадський порядок на Майдані чи стихійні намети мітингувальників?

Право на свободу мирних зібрань є одним з основоположних прав людини. Воно розглядається як одна з гарантій існування прямої демократії і демократії взагалі. Також право на свободу мирних зібрань нерозривно пов’язане з такими основоположними правами, як право на життя, право на вільне вираження поглядів, право на свободу об’єднань. Неспроможність держави забезпечити повагу, реалізацію та охорону цього права може свідчити про репресивний характер державної політики.

Право на свободу мирних зібрань не є подарунком держави своїм громадянам, це право є природним і захищається міжнародною спільнотою. Так, ще з другої половини минулого століття Україна приєдналася до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі – Пакт) і взяла на себе зобов’язання всебічно сприяти в реалізації прав, які були взяті під охорону цим Пактом. У статті 21 Пакту визнається право на мирні збори та зазначається, що користування цим правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших.

Тож Україна не має права обмежувати людей у користуванні цим правом, якщо зібрання є мирним і якщо воно не порушує положень інших законів у чітко визначених випадках.

А як визначити, чи мирною є демонстрація і де межа, коли вона перестає нею бути?

Нещодавно Комітет з прав людини ООН і (далі – Комітет) у своєму Загальному коментарі № 37 детально розтлумачив, що означає категорія “мирності” зібрань, а також у яких випадках і як держава може обмежувати користування цим правом.

Згідно з роз’ясненням, у міжнародному праві всі зібрання презюмуються мирними. Навіть “немирні” дії (наприклад, застосування сили) з боку окремих учасників не роблять усе зібрання немирним. Це є, власне, обов’язком держави, а не організаторів чи учасників акцій – вирізняти окремих її учасників, які не дотримуються критерію мирності, з-поміж усього мирного зібрання.

На переконання Комітету, перенесення учасниками предметів, які можуть розглядатися як зброя або захисне спорядження, наприклад протигази чи шоломи, не обов’язково є достатнім, щоб визнати поведінку цих учасників насильницькою. Так само спорудження тимчасових конструкцій під час протестів не може розглядатися владою як порушення критерію мирності.

Крім цього, неповідомлення органів влади про майбутнє зібрання не робить акт участі в ньому незаконним і не має саме по собі бути основою для розгону демонстрації, арешту учасників та організаторів або накладення невиправданих санкцій, таких як звинувачення учасників чи організаторів у кримінальних правопорушеннях. Відсутність повідомлення не звільняє владу від обов’язку сприяти зборам та захищати учасників у межах своїх можливостей.

Тож бажання встановлювати намети на Майдані, яке виникло в учасників акції, не може трактуватися владою як порушення критерію “мирності” зібрання. Ба більше, відсутність інформації про встановлення наметів під час демонстрації в первісному повідомленні про проведення заходу не мала бути підставою для демонтажу їх поліцією. Адже в цьому разі поліція порушила право на свободу мирних зібрань у частині забезпечення реалізації цього права.

Як також зазначає Комітет, насильство з боку влади або провладних провокаторів не робить зібрання немирним. Саме в момент, коли поліція почала розбирати намети, вона, за її ж власними словами, спровокувала, “словесні перепалки і штовханину” між учасниками акції та поліцейськими. Отже, не дії учасників стали каталізатором застосування сили, і це додатково підтверджує, що акція була мирною, а поліція поводилася некоректно.

Якщо поведінка учасників зборів є мирною, йдеться в роз’ясненнях Комітету, той факт, що певні національні законодавчі вимоги до проведення зібрань не були виконані його організаторами або учасниками, сам по собі не виводить учасників за межі охорони статті 21 Пакту. Стаття 21 може охоплювати колективні цивільні непокори або кампанії прямої дії за умови, що вони не є насильницькими.

З урахуванням досвіду Революції на граніті 1990 року, коли навіть репресивні комуністи не посміли підняти руку на намети студентів, що виступали проти дій тодішньої влади, Помаранчевої революції і Євромайдану з їхніми майже піврічними наметами в центрі міста, навряд чи чинна влада якось зможе виправдати демонтаж наметів підприємців у вівторок.

Проте хтось може припустити, що саме так поліцейські виконували обов’язок держави щодо охорони мирного зібрання, як це зазначено в Пакті.

Водночас із фотографій, зроблених журналістами в урядовому кварталі під час ходи й пізніше на Майдані, під час мітингу, видно кількість представників правоохоронних органів і військової техніки, залучених до охорони кварталу, і характер того, як охоронявся квартал: доступ до будівель Верховної Ради, Кабміну й Офісу президента був перекритий, учасники мали змогу пройти лише вузьким коридором із правоохоронців і броньованої техніки.

Комітет же у своєму коментарі вказує, що будь-які обмеження щодо зборів біля таких місць, як суди, парламенти чи інші офіційні будівлі, повинні бути спеціально виправдані.

Оскільки в Україні не існує закону про мирні зібрання (що вже протягом більш ніж 20 років стає приводом для зауважень усіх міжнародних моніторингових органів), складно зрозуміти, чим керувалися правоохоронці, блокуючи доступ мітингувальників до всіх адміністративних будівель в урядовому кварталі. Тож це також має розглядатись як порушення права на свободу мирних зібрань з боку влади.

Крім цього, факт закриття майже на пів дня станцій метро, які давали доступ до місця проведення демонстрації, під приводом замінування додає сумнівів щодо характеру “охорони” мирного зібрання і потенційно може розглядатися як спроба перешкоджання демонстрації або навмисне “охолодження” духу демонстрантів, що також є порушенням права на мирні зібрання.

Останнім моментом, на який я хотіла б звернути увагу, є повідомлення поліції про ураження очей, яких зазнали поліцейські. Адже жодна фотографія з місця подій не містить зображень мітингувальників із балончиками сльозогінного газу. Водночас таке спорядження є обов’язковим елементом амуніції поліції, яка покликана охороняти мирні зібрання. У зв’язку з цим залишається незрозумілим, хто і як застосовував хімічні речовини під час акції. Проте, якщо раптом виявиться, що це робила поліція щодо мітингувальників, в умовах подій вівторка це може потенційно розглядатися як перевищення меж застосування сили поліцією і порушення державою права на охорону мирного зібрання.

Тож попри те, що в контексті подій вівторка є багато незрозумілих речей, які варто дослідити детальніше, вже зараз можемо говорити про ймовірні порушення міжнародних стандартів охорони мирних зібрань принаймні у двох епізодах: блокування військовими й поліцією доступу до урядових будівель в урядовому кварталі та демонтаж наметів мирних демонстрантів з боку поліції на Майдані.

І лише залишається сподіватися, що ці порушення знайдуть адекватну реакцію і оцінку всередині держави, інакше Україна має всі шанси знову фігурувати у звітах міжнародних моніторингових органів як країна – порушник права на свободу мирних зібрань.