Як зробити культурну подію безбар’єрною
Дуже часто ми не робимо чогось важливого лише через те, що не знаємо про потреби. Так працює і з доступністю, адже подекуди, говорячи про це, ми в кращому разі думаємо про пандус. Про те, як крок за кроком рухатися до безбар’єрності під час культурних подій, розповім далі.
До повномасштабного вторгнення я багато їздила Україною. Здійснювала своєрідні краєзнавчі експедиції на вихідних, досліджувала своє. Ці мандрівки відібрала в мене Росія, яка напала на Україну.
Однак за роки війни мені довелося побувати з робочими візитами в низці країн ЄС – навіть трохи далі, ніж звична Польща (бо для людей з Волині ця країна майже не закордон). Ідучи вечірніми вуличками маленького іспанського містечка, я задумалася над тим, як багато тут людей з порушеннями опорно-рухового апарату. А головне – старшого віку. Вони активно користуються ходунцями, йдуть до бару, сидять на літніх терасах, попиваючи легке вино чи радлер. Мені стало неймовірно сумно, що в Україні люди здебільшого позбавлені такої можливості. Але причина, як виявилося, не лише у війні чи ментальності. Все набагато складніше. Згодом мені трапилася книга Кет Голмз “Невідповідність: як інклюзія формує дизайн”. І я усвідомила: часто ми щось не робимо не тому, що не хочемо, а тому, що просто не розуміємо потреби.
Про що думає більшість людей, коли йдеться про доступність? Найперше – про пандуси. І навіть це вже великий прогрес. Утім, ми ж не вважаємо, що людей з інвалідністю в Україні менше, ніж у Європі? Звісно, ні. Просто вони в нас невидимі.
Одна з причин – спадщина окупаційної держави. У Радянському Союзі всі мали бути “щасливими та безтурботними”. Тому простіше було створити такі умови, щоб люди з інвалідністю просто не могли повноцінно жити: багатоповерхівки без пандусів і з вузькими ліфтами, хрущовки без підіймачів, високі тротуари, магазини через прилавок, транспорт без пониження і багато іншого. Навіть не хочеться згадувати так звану операцію, коли з усіх великих міст вивозили “самоварів” – так у “совєтах” називали людей з ампутованими кінцівками, які пройшли Другу світову. Їх відправляли в “будинки інвалідів”, зокрема на острів Валаам, що став збірним поняттям таких закладів. І, звісно, не для реабілітації чи адаптації…
Україна стала незалежною, відкрилися кордони, але не завжди в наших головах. Першими в міста “зайшли” красиві кіоски, магазини, бруківка, кроновані дерева. Однак повномасштабне вторгнення підсвітило проблему доступності та безбар’єрності. Принаймні тепер усі знають, що таке пандус. А дехто – що він має бути нормативним. Але це лише один аспект. Бо цільових груп безбар’єрності набагато більше.
Як не дивно, це батьки з дітьми. Велика війна поклала ще більше обов’язків на мам. Багато з них виховують дітей самостійно, бо тати на фронті. Дехто був змушений переїхати, почати життя в новому місті без родичів і підтримки. Коли такі люди вирішують, чи йти на подію, то насамперед зважають на те, чи буде там комфортно з дитиною.
Окремо варто згадати батьків з малюками у візочках. Адже навіть похід до магазину може перетворитися на справжній кросфіт, коли спершу треба якось спустити візок сходами, а потім долати бордюри.
І, звісно, батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Часто вони соціально ізольовані через неможливість працювати чи проводити дозвілля.
Я вже згадувала, як мене захопило те, скільки людей старшого віку на вулицях Європи. Вони можуть вільно пересуватися від власного будинку до транспорту. Для них похід з подругою на келих вина не випробування, а легка фізична активність.
Кілька років тому ми багато говорили про дискримінацію жінок і їхню виключеність із суспільних процесів. Пам’ятаю, як вводилися гендерні квоти на виборах, як історії про співбесіди з питаннями “Коли в декрет?” заполоняли інтернет. Не скажу, що зараз усе кардинально змінилося. Але жінки взяли на себе багато соціальних ролей, які раніше вважалися чоловічими. Наша армія друга за чисельністю жінок після Ізраїлю. І все ж гендерні стереотипи досі існують.
І, звісно, люди, які постраждали від війни, – військові, цивільні, ті, хто пережив бойові дії чи був змушений покинути дім. Їм також потрібна включеність та інклюзія. Ми часто схильні до сегрегації: “нехай ВПО (не люблю цей термін) збираються окремо”, “ветерани – у своїх хабах”. Так, іноді це потрібно, щоб говорити у форматі “рівний – рівному”. Але всі події, які ми проводимо, мають бути про об’єднання та комфорт кожного й кожної.
Безбар’єрність – це передусім про гідність.
Саме про це ми багато говорили з командою Літературної платформи “Фронтера” у 2024 році, коли вирішили відновити однойменний міжнародний фестиваль. Ми розуміли, що зробити його повністю доступним неможливо, але все починається з маленьких кроків. І ми почали.
Спершу звернулися до організації “Доступно.UA”, яка допомогла провести аудит локації та надала рекомендації. Вони ж познайомили нас із ГО “Громадський рух “Соціальна єдність”, що здійснює супровід подій жестовою мовою. Ми дублювали чотири події програми, отримали багато позитивних відгуків і навіть стали першим безбар’єрним фестивалем у місті. Хоча до ідеалу ще далеко.
Ми попросили фідбек від аудиторії й виявили, що є потреба в дитячій локації. Цьогоріч спільно з Національним центром “Мала академія наук України” та порталом “БараБука” ми організували повноцінну дитячу сцену.
Крім того, вся команда й волонтери (понад сто людей) пройшли навчання з питань доступності: як коректно спілкуватися, на що звертати увагу і як допомагати людям.
Ми зрозуміли, що потребуємо експертної підтримки, і почали співпрацю з урбаністами та архітекторами з громадської організації “місто.ребут”. Вони розробили рекомендації щодо облаштування ярмаркових яток, фотозон, сімейних просторів. Це дало чудовий результат – на фестивалі було чимало родин з дітьми різного віку, людей різного віку та загалом ми бачили це різноманіття.
Працюючи з командою, ми усвідомили, що пройшли довгий шлях і створили практичний кейс, який може стати в пригоді іншим організаторам подій. Так з’явився довідник безбар’єрності, який на основі нашого досвіду розробили урбаністи.
“Доступність на практиці” – це не набір правил, а запрошення до змін. Порадник допоможе зробити перші кроки до інклюзивності – просто, зрозуміло й по суті. Документ містить практичні рішення для організаторів подій будь-якого масштабу – від фестивалів і концертів до освітніх програм чи воркшопів. Його структура побудована за логікою користувацького шляху: від знайомства з подією до моменту, коли відвідувач її залишає. Порадник охоплює п’ять напрямів: комунікація, шлях до події, простір, сервіс і команда.
Кожен розділ містить дві площини – мінімальні кроки, які можна реалізувати вже сьогодні, та покращені рішення, до яких варто рухатися поступово (знаєте, як зараз у вірусних відео про базовий мінімум та розкішний максимум?). Ми з партнерами врахували потреби маломобільних людей, ветеранів, старших відвідувачів, а також аспекти комфорту – шум, освітлення, черги й навантаження.
Переглянути посібник можна за посиланням.
Звісно, це не пігулка проти всіх проблем, але дуже помічний і дієвий інструмент для тих, хто не знає, з чого почати. Сподіваюся, що наша робота стане в пригоді всім, хто прагне зробити перші кроки до безбар’єрності подій.
Анна Єкименко-Поліщук, проєктна менеджерка літературної платформи “Фронтера”, амбасадорка безбар’єрності всеукраїнської кампанії соціальних змін “Безбар’єрність – це коли можеш”
Проєкт “V Міжнародний літературний фестиваль “Фронтера”: Спільність” підтриманий Європейським Союзом за програмою “Дім Європи” (House of Europe) та профінансований Британською Радою (British Council Ukraine) у межах програми “Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії”.
