Як Зайчик з інвалідністю став одним з улюблених казкових героїв українських дітей

Дата: 03 Грудня 2021 Автор: Оксана Драчковська
A+ A- Підписатися

“Кому це цікаво?” – казав головний редактор і забраковував на редакційних планерках мої ідеї публікацій про людей з інвалідністю. Зокрема, я періодично пропонувала такий собі “репортаж на візку”: сісти на крісло колісне і спробувати прогулятися містом. Або хоча би пройтися разом із людиною, яка на візку пересувається постійно.

Це було ще до 2009 року. У мене тоді ще не народився Назарчик, а Україна ще не ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю. Символічно, що обидві події сталися в один рік. Не знаю, як би тепер на планерках сприймалися мої інклюзивні ідеї, бо, як люблю жартувати, пішла в декрет і не повернулася.

З 2009 року моя основна робота – догляд дитини з важкою інвалідністю, а моя основна діяльність – захист його права на повноцінне життя. Звісно ж, не тільки його, а й десятків мільйонів маломобільних людей в Україні, яким потрібні доступні будівлі, вулиці і транспорт, яким потрібне інклюзивне суспільство.

Коли ми з Назарчиком прийшли записуватися до школи, потрапити туди було нелегко, не було навіть пандуса (зараз уже є). Позаяк він у жодній школі ще не бував, то захотів оглянути бодай перший поверх (на вищі не потрапиш, бо ліфта немає). І ось, коли ми йшли коридором у напрямку бібліотеки, пролунав дзвоник на перерву, і з найближчого кабінету висипалися діти, другокласники. Спершу вони хотіли звичним штибом кудись мчати, але раптом побачили Назарчика.

Це був просто якийсь ефект гелікоптера в джунглях. З хвилину вони зачудовано його розглядали, а потім почали ставити запитання: чи може він вставати, чи може говорити, чи вилікується він, чому в нього такі руки, чому такі ноги, чи він заразний… У мене ця маленька імпровізована прес-конференція не викликала жодних негативних емоцій. Як і у Назара. Але якоїсь миті я втомилась відповідати і вигукнула: “Діти, ви що, ніколи не бачили такої дитини?!” “Ні!” – дружно крикнули вони.

Отже, підсумуємо: ХХІ століття, Європа, 300-тисячне місто, семирічні діти ніколи не бачили дитини на інвалідному візку. З того дня мені не було спокою. Я думала, як можна ось цю ситуацію виправити. Може, розробити щось на кшталт методички для виховної години. Скажімо, у запитаннях і відповідях, щоб було простіше. Чи якийсь такий підручник толерантності… Так і не вигадавши нічого путнього для освітнього процесу, я раптом згадала, що є письменницею, і написала казку.

Ілюстрація з книжки “Зайчик-нестрибайчик подорожує”

Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама” вистрелив дуже успішно: номінації на книгу року в ВВС та “Барабуці” і нарешті головна нагорода Львівського форуму видавців Best Book Award-2020 у дитячій номінації. Звісно, це спростовує скепсис мого колишнього головного редактора, бо ця тема таки виявилась комусь цікавою. Ба більше: саме читачі повсякчас заохочували мене написати продовження. І воно вже є. “Зайчик-нестрибайчик подорожує” – це продовження історії  маленького героя, який пересувається на візку. Він підріс (як і наші перші читачі), багато чого навчився і вирушає у свою першу подорож.

На відміну від першої казки, яка хоч і є соціально важливою, однак просто розповіддю, друга вже дає багато корисної просвітницької інформації. Яким має бути правильний пандус, що таке універсальний дизайн, який транспорт можна вважати доступним?.. Таку “таємничу” для українських чиновників інформацію зможуть легко пізнати і, сподіваюся, засвоїти діти. Чи буде їм цікаво? Впевнена, що так. Адже діти взагалі допитливі. Інакше вони б не обступили і не “допитували” нас тоді, шість років тому, в шкільному коридорі.  

Оксана Драчковська, письменниця, правозахисниця

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: