“Я поруч”: найважливіші слова, які вона почула від лікарки, коли дізналася про завмерлу вагітність
Кожна четверта вагітність, за даними ВООЗ, завершується завмерлою вагітністю або викиднем, перинатальною або неонатальною смертю.
Я намагаюсь уявити ту тишу, в якій розчиняються крик, плач, тихий розпач жінок, які це переживають. І не можу…
Прокручую і прокручую в голові цю цифру – кожна четверта вагітність! Чи надали цим жінкам гідну медичну допомогу або ж вчасну психологічну підтримку? Як вони давали собі раду, дізнавшись про втрату?
Це ж непростий шлях: від усвідомлення, що щось не так, до спілкування з лікарями, а ще пройти процедури, сказати близьким. І чи не найважче – пробачити собі й попрощатися з ненародженою дитиною.
Зовсім небагато трапляється відвертих історій у ЗМІ. Хоча особисто знаю не менш ніж п’ять жінок, які з різних причин втрачали вагітність.
Я записала розмову жінки, яка зовсім недавно втратила вагітність, дуже бажану для неї. Вона не захотіла назвати своє ім’я, але їй важливо було поділитися своєю історією задля підтримки таких жінок, як і вона. Далі – розповідь жінки від першої особи.
“Це сталося вночі, 23 січня. Я прокинулася від тривоги. За два роки тривога стала нашою “нормою”, але цього разу було щось інше. Я почувалася погано, бракувало повітря.
…Я хотіла народити другу дитину. Попри всі пекельні обставини війни ми з чоловіком були впевнені, що впораємося. Нарешті очікувані дві смужки тесту на вагітність.
Вагітність давала мені сили витримувати обстріли України й трагічні новини після них. Одного разу після грудневого обстрілу Києва я відчула сильну напругу. Почала гладити свій живіт і говорити з “абрикоскою” – так зверталася до своєї крихітки. Говорила, як її люблю, що чекаю з нетерпінням на зустріч із нею, що я – її мама і неодмінно про неї подбаю. За якийсь час напруга в тілі зійшла.
…Але тієї ночі тривога була інакшою. Я пішла у вбиральню. І вперше за всю вагітність побачила на білизні кров. Зрозуміла, що відбувається щось погане. Але ще сподівалася: може, це в межах норми?
Розбудила чоловіка і тремтячими руками гортала рекомендації, що робити, якщо під час вагітності є кров’яні виділення. Усе великими літерами кричало – негайно викликати швидку.
І я набрала 103… А далі, як уві сні: коли ти бачиш, що відбувається, а вдіяти нічого не можеш. Швидка приїхала за кілька хвилин. Чула у висновку “загроза викидня” і не вірила.
У лікарні мені дали пелюшку: крові було багато, тож прокладка промокала за кілька хвилин.
УЗД показувала завмерлу вагітність. Лікарка пояснювала фізіологію вагітності, говорила, що вагітність завмерла давно і зараз настав час матці “вивільнитися”. Йшлося про потребу додаткової процедури.
Всюди витало тривожне очікування: попереджали про масований обстріл Києва, і треба було поспішати з рішенням – погоджуватися на додаткові процедури чи ні.
Я відчувала, що всі чекають моєї згоди. І я знову звернулася до лікарки: “Мені важливо розуміти, що зі мною відбуватиметься під час цієї процедури. Поясніть, будь ласка”.
І тоді в лікарці щось змінилося в ставленні до мене. Вона стишилася, перестала поспішати і терпляче пояснювала. Вона відчула, що я їй довіряю, просто хочу знати більше.
Я не плакала, але коли мені вводили анестезію, розповідала, як я чекала на цю вагітність і як я мріяла зустрітися з донечкою або синочком.
Тоді лікарка вперше взяла мене за руку і сказала: “Усе буде добре. Я поруч з вами”.
Мабуть, я відключилася, бо отямилася лише тоді, коли мені допомагали перелягти на ліжко-каталку, щоб везти в палату.
У палаті була я одна. І це було добре. Нікого не хотілося ні бачити, ні чути.
Мене здивувало те, що фізично не було боляче.
Але ця порожнеча… Хотілося кричати в цю порожнечу від суму. Подумки просила вибачення в “абрикоски”, що не змогла її народити.
Здається, минуло не більш ніж дві години, як постукали в палату: оголосили повітряну тривогу, і всіх пацієнток відводили до безпечнішого місця.
Я чула крізь стіни роботу ППО, мабуть вибухи від уламків, які падали. Але особистий біль втрати був таким сильним, що, здається, уперше за всю війну я не боялася.
Я переглядала новини, а потім наважилася пошукати групу підтримки для батьків, яких зачепила смерть дитини від зачаття до першого року життя, “Опіка Ангела”. Та, читаючи про цю групу, зрозуміла, що зараз це не для мене. Немає слів говорити. Почуттів, якими могла б поділитися.
Я просто хотіла тиші.
Наступного дня вже була дома. Мене зустріла родина, я могла повертатися до роботи. І, зрештою, далі жити.
Минув місяць із тієї страшної ночі. Відновилася менструація, фізично почуваюся в нормі.
І так само не хочу ні з ким ділитися про мою завмерлу вагітність. Це просто ще один біль у моєму житті, мій біль.
Але, пригадуючи, що зі мною сталося, чи не найбільше я вдячна за слова, які почула від лікарки: “Я поруч з вами”. Це було не за протоколом, але так важливо.
Що порадити жінкам, які так, як і я, втратили вагітність?
Ви – не одні. Ви не винні, що так сталося. І я не винна. Моя вагітність, очевидно, зірвалася під час ракетного обстрілу в грудні…
Я занурилася в роботу. Але коли мене не бачать і не чують, я плачу, і мені стає легше.
Не знаю, чи наважуся знову на вагітність, але вірю, якщо це відбудеться, це буде вчасно. І це мене тримає”.
Цю відверту та щемливу історію прокоментувала Крістіна Бут, голова громадської організації “Бути”, яка допомагає людям прожити втрату.
За її словами, важливо, коли стається така неочікувана втрата, щоб поруч була чутлива й емпатійна людина:
“Якщо взяти за приклад історію героїні, можна помітити, як кілька простих слів лікарки кардинально змінили ситуацію. Стривожена жінка, яка втратила вагітність, відчула, що вона не одна зі своїм горем і страхом. Ті слова підтримки фактично вивели жінку із заціпеніння.
Для українців та українок сьогодні чимало викликів. І один з них, я переконана, навчитись емпатійно реагувати на втрати, які стаються з нами чи не щодня. В умовах повномасштабної війни ми ніколи не можемо знати, скільки горя та болю проживає навіть та людина, яку ми добре знаємо. А тому найпростіші слова підтримки бажано знати всім, особливо людям, які працюють з людьми”.
Експертка розповідає, що мала дев’ять років, коли помер її батько, і ніхто з навколишніх дорослих не знав, що їй потрібно сказати і як її підтримати:
“Пригадую, що наступного дня я пішла до школи й там була навіть якась олімпіада. І після якихось слів співчуття вчителька спитала мене, чи я піду на олімпіаду… Бо ніхто з дорослих – ані родичі, ані вчителі – не знав, як стати для мене опорою. Тоді, двадцять років тому, ніхто цього не навчав, кожен рятувався і допомагав як знав”.
Сьогодні ж про чутливу підтримку людей у втраті почали нарешті говорити. І важливо розуміти: якщо ви лікарка, вчитель, соціальна працівниця, психолог чи волонтерка, – пошукайте інформацію, як обережно допомагати тим, з ким ви працюєте, радить Крістіна Бут.
Які це можуть бути слова підтримки?
Я поруч.
Я відчуваю твій біль.
Я можу тобі допомогти.
Якщо тобі треба, я можу зробити… і запропонуйте ваш варіант, чим саме ви можете зарадити.
Якщо треба вислухати, я буду з тобою.
Контакти організацій, де можуть отримати підтримку люди у втраті
Платформа “Бути”: супровід людей у втраті
Національний центр психологічної підтримки у скорботі
Міжнародна асоціація психологів по роботі з горем та тяжкою втратою
Психологічна допомога для онкопацієнтів та їхніх близьких: 5522 або +38 (093) 170 72 19
Гаряча лінія кризової підтримки для ветеранів, їхніх родин та постраждалих від наслідків війни: 0 800 33 20 29
“Опіка Ангела” (турботливий супровід тих, кого зачепила смерть дитини від зачаття до першого року життя)
Ірина Виртосу, журналістка, співзасновниця ГО “Бути”
Статтю підготовлено в межах реалізації проєкту HALLI 2.0 з ініціативи Мережі захисту національних інтересів “А Н Т С” та за фінансової підтримки NED
