Вимушено одинока мати

Копенгаген. Данія. На станцію метро забігає дівчинка чотирирічного віку зі своїм татом. Вони сідають поруч зі мною і моєю донькою.

Дівчинці стільки ж, як і моїй дочці Владі.

Тато її обіймає, щось шепоче на вухо, потім цілує. Дівча заливається сміхом на весь вагон.

…Я вся напружилася. Подивилася на Владу. 

Вона щось мені весело щебетала та, подивившись на тата з дочкою, замовкла. Вона начебто поменшала, зіщулилася. А потім тихо-тихо сказала: “Я сумую за татом…” 

Я її обійняла, почала цілувати й сказала щось на кшталт “скоро зустрінемося”. А сама, якби могла, кричала б на весь світ від болю за неї.

Дочка грає в різні ігри. І часто в них вся її родина. Якось вона мене покликала до купки пластикових пляшок і сказала:

“Ось тато (2-літрова пластикова пузата пляшка з шипучого напою. – Авт.), ось мама (трохи менше. – Авт.), ось я (півлітрова пляшечка. – Авт.). А це – бабуся Наталя, дідусь Гриша і ще одна бабуся Лариса. Але вона вже померла…” 

Я нічого не можу їй в ці моменти сказати, окрім як її дуже люблю.

Я не можу дивитися в її очі й обіцяти щоразу, що скоро побачимося з татом. Тому що я не знаю, як скоро це відбудеться.

Тому що з початком повномасштабного нападу на Україну, від 24 лютого 2022 року, окрім руйнації міст та сіл, окрім геноциду українського народу російська агресія принесла розлуку. Не просто розлуку, а розрив родин. 

У моєму випадку я була вимушена залишити чоловіка і з дитиною наприкінці лютого перетнути кордон. Відтоді я розв’язую всі питання сама.

Три тижні тому я отримала дозвіл на проживання в Данії. І якщо попередній місяць у Копенгагені я жила в режимі очікування, то останні три тижні були максимально насиченими.

За цей короткий час мені потрібно було організувати все своє життя, на що в Україні я мала майже 20 років, відтоді як поїхала з батьківської хати.

Я отримала “місцевий паспорт” і стала майже громадянкою Данії, що дозволяє мені офіційно працювати, отримувати зарплату, сплачувати податки, подорожувати країною та ЄС, їхати додому й повертатися з України безперешкодно. А ще претендувати на місце в дитячому садку або школі, користуватися медичними послугами.

Мені комуна, за якою я закріплена, надала квартиру. Ми з татом три дні її відмивали й щоразу змінювали жовту від нікотину воду, але ніщо не могло вбити запах сигарет.

Тож я знову звернулася до комуни й місцевого ЖЕКу, щоб мені або допомогли з ремонтом квартири або замінили житло. Зрештою мені дали нове чисте помешкання.

Європейська практика – здавати житло порожнім. Пощастить, якщо кухня всім обладнана. Тож довелося шукати у фейсбук-групах, магазинах секонд-хенду та інших ресурсах стіл, стільчики, шафки для одягу. І досі це питання не закрито.

Оскільки тут, де живу, поки немає повноцінного садка для дочки, зазвичай всі питання з комуною я розв’язую разом з нею. Допоки я не переїхала в нове житло й проживаю в тимчасово іншій квартирі (яку так само довелося шукати), то майже щодня долаю 30 кілометрів в один бік, користуючись трьома видами транспорту.

Тут дуже допомагає те, що Данія – доступна країна. Я майже одразу взяла візок для своєї чотирирічки, і це було одне з найкращих рішень. У ньому дочка досипає, коли мені треба о 7-й ранку виїжджати до адміністрації комуни, щоб вчасно потрапити на 9-ту ранку. У візочку Влада снідає, обідає, а часом і вечеряє. Кілька разів у ньому просто засинала в ніч.

До мене приїхав тато, який в останній момент вирвався з окупованої Херсонщини. Тепер по другому колу проходжу процедуру оформлення документів для нього.

І все це англійською мовою, яка прогресує шаленими темпами. Бо що краще ти знаєш англійську, то переконливіше ти зможеш розповісти про свої потреби.

Данія – ввічлива й відкрита країна і робить більше зусиль, однак тут потрібно запастися терпінням і розвинути нову навичку “чекати”.

Окрім нагальних побутових справ, постійно налагоджуєш контакти: знайомишся з потенційними роботодавцями, освоюєш місцеві магазини й ціни, шукаєш поблизу піцерію та перукарню, підтримуєш зв’язки одразу у двох країнах – Україні й Данії.

І… ще намагаєшся працювати. Здебільшого я вночі пишу своїм колегам листи, тексти або й “прошуся на ручки”.

Коли вище писала “сама”, я мала на увазі, що доводиться самостійно ухвалювати рішення, шукати людей, які могли б мені допомогти, менеджерити життя родини. Без чоловіка, без тата Влади. Емоційно ми підтримуємо одне одного, наскільки можемо, але розлука в понад три місяці й більше – занадто довго, тим більше якщо не знаєш, коли зустрінешся.

Звісно, в Данії в мене з’явилося багато нових друзів, які допомагають, часом навіть без мене. Пригадую доволі кумедний випадок, коли я прийшла в комуну зі своїм данським другом, який з моїм данським куратором вирішували мої данські справи данською мовою. Я просто в ці 15 хвилин відімкнула мозок.

Тому я радію за кожну українську родину, яку зустрічаю за кордоном, коли бачу, що поруч з дитиною є тато і мама. Бо я розумію, як це до біса складно вигрібати самій.

Закордоння для одинокої мами зараз значить, що вона мусить дбати та ухвалювати рішення одразу за все: житло, їжу, одяг, реєстрацію в країні перебування, влаштування дитини до садка чи школи. А також – шукати роботу та гроші.

Одинока мама для своєї дитини і тато, і психологиня, і подружка / друг. А ще має готувати їсти, прибрати іграшки, розповісти на ніч казку про машинки, почитати всоте одну й ту саму книжку, яка нагадує про дім.

Бо, маючи освіту й професійний досвід, більшість мам, які виїхали, не можуть навіть і в половину бути корисними для України, бо вони одні й спочатку мають розв’язувати побутові питання, а потім – рятувати країну. На це сил лишається не так багато.

Оформлюючи в комуні чергові папери, я прочитала, що в соціальній програмі значуся саме як одинока мати, і перепитала працівницю, чи не помилка, бо ж я одружена. На що вона відповіла:

“Для Данії ви одинока мама”.

І побачивши в моїх очах сльози, одразу додала:

“Вибачте…”

Ірина Виртосу, журналістка, експертка з питань недискримінації