Від “доросла не за роками” до “пора заспокоїтися”: як вік стає ярликом для жінок
Вік для жінок часто працює як невидимий штамп: цифри, на перший погляд нейтральні, швидко перетворюються на ярлики, що визначають, який жінка “повинна” мати вигляд, як працювати, любити, народжувати чи відпочивати. Суспільство постійно підсуває вам списки правил: коли одружуватися, ставати мамою, будувати кар’єру і коли врешті “жити для себе”. Але ці ярлики зрідка відповідають реальному життю – вони існують, щоб обмежувати, а не надихати чи підтримувати. І що цікаво, ті самі цифри в іншій історії можуть стати початком чогось нового, а не сигналом “пізно”.
У 17 років мені здавалося компліментом, коли дорослі казали: “Ти доросла не за роками”. Я тоді навіть пишалася цим. Та згодом, ставши старшою, я почала дивитися на цю фразу інакше. Особливо коли чула, як дорослі чоловіки говорять це зовсім юним, ще неповнолітнім дівчатам. І тоді я побачила в цих словах не невинне захоплення, а приховану маніпуляцію: “ти не така, як інші, ти краща”. Це часто виявлялося способом завоювати дитячу довіру. Я не можу уявити, щоб доросла, самореалізована жінка сказала щось подібне хлопцеві-підлітку – ще й з натяком на стосунки.
Водночас є й інший бік. Деякі дівчата справді видаються і поводяться дорослішими, ніж ми звикли уявляти підлітків. Причини цього різні: від природного розвитку поколінь та впливу цифрових технологій до набагато складніших і болісніших – домашнє насильство, булінг, досвід війни. Усе це змушує людину швидше “дорослішати”.
Усі ці думки про раннє дорослішання підштовхнули мене до спостережень у реальному житті: як сьогодні різні люди реагують на питання віку. Нещодавно я була на тренінгу з розвитку молодіжних ініціатив у своєму місті. Там була справжня молодь-молодь – школярі старших класів, студенти коледжів, першокурсники вишів. Під час знайомства одна 16-річна дівчина запитала мене: “А скільки тобі років? Де ти навчаєшся?” Я відповіла, що мені 25, я вже працюю журналісткою. Вона миттєво перейшла на “ви” й вигукнула: “Ого, як добре ви збереглися!” Я розсміялася й досі усміхаюся, коли згадую ці слова, бо в її уявленні 25 років, ймовірно, сприймалися до цього як “глибока старість”.
Образ “правильної” 25-річної дівчини довго формувався суспільством. Варто згадати жахливі терміни “старородяща” чи “вікова”, якими гінекологи колись позначали жінок, що вперше народжували в цьому віці. Або стереотип: до 25 ти вже “повинна” мати чоловіка, дитину (а то й двох-трьох), стабільну роботу й облаштований побут. Сьогодні ж молодь має право на різні плани. Комусь близька “традиційніша” модель, комусь – зовсім інша. Головне, що тепер є вибір.
Але суспільство однаково намагається ставити рамки в кожному віці. Пам’ятаю, як знайома розповідала про свою колегу, якій 45. Вона нарешті наважилася зайнятися танцями, бо все життя мріяла про це, але через роботу й сімейні обов’язки не мала часу. І що ж? Декілька людей з оточення сказали їй: “Ну навіщо? Тобі вже пізно”. Пізно для чого? Для відчуття радості у власному тілі? Для того щоб бути здоровою чи просто щасливою? Це “пізно” завжди більше говорить про страхи інших, ніж про реальні можливості людини.
Ще якось на феміністичній школі я почула розмову інших учасниць між собою: вони жалілися, що стає дедалі менше “канонічних бабусь” – із пиріжками, в’язаними шкарпетками й вечорами з онуками. А я подумала: “Слава феміністкам, які цьому посприяли”. Бо вони подарували жінкам свободу вирішувати – якою бабусею бути. І чи бути нею взагалі.
Сучасні жінки старшого віку все частіше ламають шаблони. Вони подорожують, запускають бізнеси, починають малювати чи танцювати, хоча десятки років працювали “на стабільності”. Стають волонтерками, політикинями, блогерками або ж присвячують час саморозвитку – від психотерапії до марафонів. А хтось, навпаки, із задоволенням обирає роль бабусі зі смаколиками й теплими ковдрами. У цьому й полягає свобода: у можливості бути різною, а не вписуватися в єдиний сценарій “правильного життя”.
У 17 дівчатам кажуть: “Ти доросла не за роками”, у 25 – “уже час”. У 40 жінки часто чують, що їм уже щось “запізно”, у 60 – “пора заспокоїтися”. Але справжня дорослість – не про відповідність цим шаблонам. Вона про здатність чути власний голос і вибирати життя самостійно.
Яна Радченко, журналістка і редакторка стрічки новин у Центрі прав людини ZMINA