“В ізоляції”, або Чому книгу викраденого в “ДНР” журналіста Асєєва обов’язково мають прочитати правоохоронці?
Цього тижня в Києві у переміщеному з окупованого Донецька арт-центрі “Ізоляція” представили книгу журналіста Станіслава Асєєва. Він уже рік перебуває в полоні бойовиків “ДНР”. У книгу увійшли есе та блоги Станіслава, які він протягом двох років надсилав з окупованого Донбасу для видань “Український тиждень”, “Дзеркало тижня” та “Радіо Свобода”.
– Алло. Егор, это мама Стаса Асеева. Он сейчас не с тобой? Ты знаешь, где он?
– Нет, я с ним не разговаривал. Что-то случилось?
– Он не отвечает на телефон и не приехал домой, как обещал.
Цю розмову переповідає колишній народний депутат Єгор Фірсов, який вчився на факультеті філософії Донецького університету інформатики та штучного інтелекту разом із Станіславом Асєєвим.
Саме з цього діалогу на початку червня 2017 року почався пошук інформації про місцезнаходження журналіста. Друзі, рідні та редактори видань, яким Станіслав відправляв свої роботи, постали перед тяжким вибором: чи розкривати, хто криється за псевдонімом “Станіслав Васін”.
Друг Станіслава Денис Каплунов розповів, що Стас не брав слухавку, а його друзі запитували тоді в його Facebook-сторінці, де він знаходиться.
“Декому він писав, що захворів, не може говорити й перебуває в лікарні. На питання, чому ти нам пишеш у Facebook, а матері, яка вже в сльозах та істериці, не зателефонуєш, то Стас чи та людина, яка писала за нього, не відповідав”, – розповідає Денис Каплунов.
Занепокоєні рідні, друзі та колеги Станіслава все ж таки погодились на публічну заяву про його зникнення. Вони знали, що Станіслав листувався та зустрічався з українськими патріотами, які проживали на окупованому Донбасі. Вони боялися, що від імені Станіслава у Facebook з проукраїнськими громадянами могли спілкуватися представники незаконного збройного формування. Мовчання могло збільшити кількість полонених.
У сусідній зі Стасом камері знаходився колишній полонений Віктор, який попросив не називати його прізвища. Його вдалося звільнити в грудні 2017 року під час обміну заручниками. Чоловік розповів, що Станіслава Асєєва бойовики захопили не 2 червня, а 10 травня і спостерігали за його роботою. Редактор програми “Донбас.Реалії” “Радіо Свобода” Андрій Діхтяренко під час презентації книги зачитав свідчення Віктора.
“З ним поруч я був з 10 травня 2017-го, з того дня, коли його взяли. Сиділи в сусідніх камерах. Обличчя його я не бачив, тільки ноги та зі спини – коли водили в туалет або купатися. Коли не закривали двері в камеру, залишали тільки решітки, то ми могли розмовляти з ним. Він розповів, що журналіст. Він увесь час боявся, що ніхто не дізнається, де він знаходиться. Мене та інших тримали під своїми іменами. Його – під вигаданим.
Його спіймали 10 травня 2017 року на площі Леніна. Кілька разів його возили на його зйомну квартиру і він писав під їх контролем, до того моменту, коли вирішили зімітувати пограбування його квартири. Для сюжету про Ясинувату його вже возили в наручниках.
Його катували струмом, підключаючи до вух. Стас говорив, коли пропускали струм, то аж очі вилазили, причому пускали на рівні 30 одиниць, і пообіцяли довести до 100, це, напевно, вольти. Били так, що вся нижня частина тіла чорна була.
Але у свій час йому дозволили писати. Дали ручку та папір. Він писав замітки. У той час, коли нам давали можливість поговорити, він зачитував те, що писав. Писав про те, як перебував у камері.
Перші три дні Стас їсти не міг. Він ділився своєю їжею. Хліб передавав. Потім я порадив сушити хліб, який залишався. Їжу нам давали три рази на добу. Приносили в одноразових судочках і вкрай мало. Стас відмовлявся їсти прокисле. Я йому казав, що дарма. Краще з’їсти таке, ніж з голоду здохнути тут.
Його опери з його “Приват24” зняли 10 тисяч. Сказали, що на його утримання, на бензин та машину, щоб його до Ясинуватої возити. Два рази бургер йому купили. Півкіло цукру дали. Блістер валідолу.
2 червня 2017 МГБ вже його офіційно засвітило, коли вони не наважилися його показати матері, хоча він їй по телефону пообіцяв зустрітися (з їхньої згоди). Вона просила, щоб Стас до неї приїхав. Він подивився на них – і вони кивнули, що можна. А потім дали задній хід. Його опер говорив, що їздив до Москви, спеціально заради нього, щоб включити його в списки на обмін”.
Станіслав Асєєв був студентом звільненого з дворічного полону релігієзнавця Ігоря Козловського. Той повідомив, що бойовики утримують Станіслава в приміщенні колишнього арт-центру “Ізоляція” в Донецьку, де незаконне збройне формування Донеччини облаштувало в’язницю. Ігор Козловський згадує, що представники незаконних збройних формувань шукали Стаса з півтора року.
Викладачу в полоні вдалося дізнатися про затримання свого студента з газети “Дзеркало тижня”, яку йому за ґрати передали його студенти. Тоді він зрозумів, Стаса будуть тримати довго.
“Вони будуть його знесилювати. Стасу зараз важко, бо концтабір “Ізоляція” – одне з найскладніших місць для перебування. Та водночас я знаю, що він витримає, бо відчуває, що ми за нього боремося й любимо його”, – розповідає вчений-релігієзнавець.
“Через півроку мого перебування у в’язниці до мене прийшли люди з “МГБ ДНР” і спитали, чи хтось із моїх учнів залишився в Донецьку. Я сказав, що всі виїхали. Мене спитали, хто такий Стас Васін, а я відповів, що не знаю, але думаю, що це колектив авторів. Та вони звернули увагу на те, що Васін після повідомлення про моє затримання написав, щоб усі учні Козловського виїжджали на підконтрольні території“, – згадує викладач.
Він вважає, що бойовики могли вирахувати Станіслава, бо, описуючи життя окупованого Донбасу, у своїх роботах той поступово розкривав про себе деталі. Представники “МГБ ДНР” сказали Ігорю Козловському, що в них є аудіозапис його голосу, вони знають, у що він одягається і що він живе неподалік формування “Кальміус”.
Чому Станіслав лишився в окупованому Донецьку? Редактор журналу “Український тиждень” Дмитро Крапивенко припускає, що він відчував, що його матеріали важливі.
“Станіслав час від часу звідти виїжджав: до Дніпра, Києва, в інші області. Він писав про “велику Україну” (це його вислів) як позитивні спостереження, так і критичні зауваження. І від цих компліментів хотілося стрибати, а від зауважень – червоніти, бо це писала людина, яка змушена жити в неймовірно важких умовах. Я не наважився спитати його, чому він залишився. Думаю, йому не дозволила поїхати совість, бо він розумів, що ці його дописи звідти дуже потрібні”, – вважає Дмитро Крапивенко.
27-річний хлопець любить джаз та біг. У нього – з відзнакою диплом бакалавра філософії та диплом магістра з релігієзнавства. Він змінив півтора десятка професій – від вантажника та могилокопача до продавця-консультанта та співробітника банку.
Ігор Козловський назвав свого студента безкомпромісною людиною, яка ніколи ні під кого не пристосовувалась.
“Він завжди аргументовано відстоював свою думку. Ці його якості – людини, яка має своє розуміння правди, – відкрилися й під час цих трагічних подій у нашому регіоні, який опинився під російською окупацією й агресією. Він вирішив не мовчати, писав про свої враження щодо того, що відбувається, звертав увагу на деталі. Ті, що для донеччан, може, звичні, але дуже потрібні іншому читачеві для розуміння ситуації там. Він спілкувався з усіма – і з сепаратистами, і зі звичайними людьми. У нього справді занижений інстинкт самозбереження, він ризиковий. Він їх провокував”, – вважає Ігор Козловський.
У своїх есе та блогах Станіслав описував не лише життя в окупації: що думають люди в окупації, як змінилась окуповані міста, чому стався конфлікт, що там відбувається. У мене складається враження, що, спілкуючись із бойовиками, він хотів зазирнути в їхні душі, аби зрозуміти тригери ненависті до України та що ними рухає.
“Його тексти – дуже різні (цільнометалеві, осколково-рвані, жорсткі, філософські, іронічні) – однаковою мірою відзначені страждальною силою. Здавалося, Стас намагається перетворити свої статті на тонкі й міцні нитки, котрі старанно протягує під колючим дротом ненависті, що три з гаком роки тому розпоров країну”, – пише в книзі заступник головного редактора “Дзеркало тижня” Сергій Рахманін.
Журналісти вважають утримання Станіслава Асєєва яскравим прикладом того, як за думку людина змушена страждати.
“Там лишаються журналісти, вони збирають новини, фото, відео. Працюють у дуже складних умовах. Українським журналістам не дають акредитації, бо логіка одна: ми не журналісти, а шпигуни. Єдине, що ми можемо робити, – це виявити солідарність до колег, які там працюють“, – говорить засновник Громадського ТБ Донбасу та сторінки “Новости Донбасса” Олексій Мацука. Він вірить, що для визволення Станіслава важливу роль відіграє журналістська солідарність.
Олексій Мацука розповів, що бойовики “МГБ ДНР” змушують журналістів визнати перед камерою, що “ДНР” – їхній кумир”. Тоді, якщо журналіст оприлюднить в українському чи закордонному ЗМІ критичний матеріал про бойовиків, записане відео надсилають до СБУ.
“Я прошу представників влади враховувати кожен випадок з місцевими журналістами та контекст”, – закликав українські спецслужби журналіст.
Андрій Діхтяренко звернувся до бойовиків незаконного збройного формування, пообіцявши, що “журналісти не забудуть про тих, хто в полоні”.
“Ми будемо привертати увагу міжнародної спільноти”, – пообіцяв він. Разом з тим він попросив журналістів активно писати про Станіслава Асєєва, прочитати його книгу та розповісти про враження в журналістських матеріалах чи соціальних мережах.
“В ізоляції” планують перекласти англійською мовою. Цю ініціативу підтримала перша заступниця міністра інформаційної політики України Еміне Джапарова.
“Для нас ця справа дуже болюча, бо ми несемо відповідальність, що наш колега перебуває там. Історія Станіслава Асєєва – це урок для багатьох українських ЗМІ й нагода поговорити, як працювати з блогерами, громадянськими журналістами та журналістами з окупованих територій та як їх захищати. Ми вимагаємо його звільнення. Ми на всіх міжнародних форумах – від Праги до Вашингтона – розповідаємо про історію Стаса і будемо говорити доти, доки він не вийде на свободу”, – каже Мар’яна Драч, журналістка “Радіо Свобода”.
Послиня США в Україні Марі Йованович пообіцяла використати всі можливі способи, щоб звільнити донецького журналіста.
Попри всі зусилля української влади звільнити Станіслава в грудні разом з іншими заручниками його ім’я з незрозумілих причин не включили до списку. Про це розповіла народна депутатка від БПП та членкиня гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи на переговорах у Мінську Ірина Геращенко.
Політикиня закликала міжнародних партнерів України домогтися від незаконних збройних формувань, аби ті надали політв’язням права на листи, дзвінки та посилки. Ірина Геращенко каже, що за чотири роки Міжнародний комітет Червоного Хреста жодного разу не відвідав полонених в окупованому сході України.
Денис Каплунов каже, що книгу “В ізоляції” створили, бо помітили, що Нацполіція та СБУ не володіють інформацією про Станіслава.
“Два місяці тому мені зателефонувати з контактного центру звільнення полонених при СБУ. Вони попросили у мене фотокартку Станіслава, хоча вона є в інтернеті. Вони запитували, де він знаходиться, за якими статтями його обвинувачуюсь, хто у незаконних формуваннях “слідчий”, хто “адвокат”, чи був “суд”. Я кажу, що не було навіть слідства”, – розповідає він.
Ірина Геращенко закликала рідних усіх полонених надавати інформацію правоохоронним органам, яка стане відомою, бо такі дані влада збирає з різних джерел по крихтах.
“От я вперше на презентації книги почула, що Стас не в СІЗО, а в “Ізоляції”. Тому 13 червня я буду про це говорити в Мінську”, – сказала народна депутатка.
Вона заявила, що Україна готова передати Росії 23 засуджених росіян, які “здійснювали підривну діяльність, теракти, виступали проти територіальної цілісності України”, задля звільнення в’язнів Кремля, у тому числі Станіслава Асєєва. За її словами, незаконні збройні формування на сході України підтверджують утримання 20 громадян України, тоді як безвісти зниклих – десятки.
Примірник “В ізоляції” можна отримати в арт-центрі “Ізоляція” безкоштовно, попередньо залишивши заявку в приватному повідомленні на сторінці проекту “Донбас.Реалії“. Також книгу можна завантажити.
А тим часом друг Станіслава Єгор Фірсов мріє про той день, коли в піднесеному настрої зателефонує матері донецького журналіста.
– Добрый день. Это Егор Фирсов, вы, наверно, уже знаете, что обмен произошел.
– Да, конечно. Все хорошо?
– Да, все хорошо, Стас на свободе. Передаю ему трубку…
Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини для Коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”
