Мене офіційно не існує: чому багато цивільних після російської неволі залишаються без допомоги
Я був молодим студентом, коли мене затримали в Донецьку та незаконно ув’язнили на три роки. Мене тримали в катівні “Ізоляція” та Макіївській колонії № 97 у нелюдських умовах. За цей час я втратив здоров’я, роки життя, житло та всіх рідних. На жаль, я не один такий – зараз в Україні тисячі цивільних, які потрапили під російські репресії. Мені пощастило, бо я повернувся на підконтрольну українській владі територію. Однак тут я зіткнувся з тим, що не отримав належного соціального захисту та медичної допомоги. Тож державний підхід до цивільних, звільнених з незаконного утримання, має змінитися. Як саме, розповім на своєму прикладі.
Я втратив усе – будинок, дівчину, яка 2022 року в Харкові загинула від ракетного обстрілу, та двох бабусь, які померли під час війни. Тобто я вийшов у нове життя, у нову країну, де в мене немає ані родичів, ані близьких. Змінилося все. Плюс вийшов з боргами та без актуальної освіти. Мої навички з ремонтування комп’ютерів без практики застаріли. Раніше я працював у харківських комп’ютерних сервісах. За час неволі я багато чого забув, тому зараз працюю в громадському секторі, зокрема в БФ “Фонд сім’ї Андреєвих”. Координую та допомагаю колишнім цивільним бранцям. Це той сектор, де я можу застосувати свої знання та досвід, набутий після повернення з неволі.
Після звільнення в мене погіршилося здоров’я – загострилась астма, зіпсувалися зуби та впав зір. У мене зір –4 й астигматизм, це коли людина бачить розмиті та нечіткі предмети. Судмедексперт сказав, що він помітив ушкодження, але він не може дати висновок, що це сталося саме в неволі, бо минуло багато років. Це можна зробити, якщо тебе повернули під час обміну через тиждень після катувань. І лікар зміг би це зафіксувати. Або за умови, що в тебе перед затриманням і після звільнення є на руках медична картка. І тоді лікарі можуть порівняти картку з результатами обстеження. В іншому разі лікар може написати таке: “Зі слів потерпілого, це було в неволі”. Але жодний суд не розглядатиме такий документ як доказ. Європейські суди тим паче цього робити не будуть. Вони, як і Міжнародний кримінальний суд, одразу скажуть, що можете навіть їх не надсилати.
От узяти, до прикладу, зуби (під час допиту із застосуванням тортур у в’язниці “Ізоляція” на території окупованого Донецька Даніілу надфілем спиляли два зуби. – Ред.). Як каже мій лікар, “може, тобі їх вибили в камері?”. Доказів нема. Свідків нема. Тут хронологія подій доволі складна, тому що воєнний злочин був скоєний на окупованій території. Тож треба проводити цілу низку змін у МОЗ. Наприклад, варто змінити протокол медичного обстеження потерпілих від воєнних злочинів. Є така “презумпція довіри”. Коли до людини, яка заявляє про катування, застосовують закон про презумпцію довіри до постраждалої особи. Якщо немає суперечностей, її слова мають сприйматися як факт. Тільки так це можна виправити. Звісно, таким підходом можуть скористатися шахраї, які будуть брехати чи щось вигадувати. Але це єдиний дієвий механізм, який може використати медексперт, щоб воно хоч якось запрацювало. Бо проводити медичну експертизу з тими, хто сидів багато років, важкувато. Мене катували у 2020 році, а вийшов я у 2024-му
Від тапіка залишаються маленькі поверхові сліди, а не глибокі шрами, як від опіків. Тобто це нічого. Адже через роки шкіра дуже швидко відновлюється. Зараз в Україні щодо цього ведеться дослідження, але це поки що на стадії збору даних. І не кожен медексперт візьметься брати на себе відповідальність, щоб давати якісь висновки.
У цивільних у плані лікування нічого не відбувається. Є компенсація, але вона приємна, коли ти пробув у неволі тиждень або місяць. Коли ти там сидиш роками, отримання 100 тисяч гривень на рік не досить. Якщо розбити цю суму за місяцями, то виходить мінімальна зарплата – 8 тисяч гривень. Їх отримує людина, яка втратила будинок, здоров’я, роки життя, а інколи й рідних. Це ні про що.
Візьмемо ще проходження базового обстеження у звичайній поліклініці. Тут є проблема з терміном звільнення. Якщо ти одразу не прийшов, то потім тебе ніхто не буде обслуговувати. Звісно, звільнені поза обміном про це нічого не знають, тому я його теж пропустив.
У мене інша проблема. Мені щомісяця потрібні інгалятори, вартість одного з яких 3 тисячі гривень. Держава не компенсує мені ці витрати. Так само як і дорогі аналізи на кшталт гормональних, бо вони необов’язкові. Вибачте, за звичайні аналізи я і сам можу заплатити. Тобто я маю все купувати своїм коштом.
На жаль, держава не проводить належного медичного обстеження. Цим здебільшого займаються фонди. Наприклад, Фонд сім’ї Андреєвих. Першою мені допомогла Міжнародна організація з міграції (МОМ), там купили мені новий одяг, бо я все ще ходив у тюремних обносках, дали мені гроші, щоб я заплатив за місяць оренди квартири. Також вони допомогли пройти двотижневе медичне обстеження в Києві. Інший фонд частково мені проплатив лікування зубів. Поки без встановлення імплантів, але хоча б є коронки, щоб жувати їжу. У мене загноїлися пеньки, пішов флюс, опустилася щелепна кістка і ясна. Верхні зуби були дуже пошкоджені, тому їх не можна було врятувати. Мені зробили місток і коронки. Зуби руйнуються не лише через тортури, а й через брак вітамінів.
Тобто фонди з такої допомоги є, але вони маленькі й локальні. У нас дуже багато людей, яких вони не можуть охопити через обмеженість бюджету. Держава в цих питаннях стоїть осторонь і ніяк не допомагає. Наприклад, парламентарі ухвалили закон про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ, але підзаконні акти його реалізації не ухвалено, і, як результат, він не працює. Треба доробити цей закон, бо виходить так, що держава зробила гарний жест, який видавався обнадійливим, але в результаті нічому не сприяв. Відтепер європейці будуть нам менше допомагати, оскільки раніше вони могли виділити кошти для постраждалих від СНПК. Наприклад, це робив фонд GSF і через проміжні невідкладні репарації. Зараз вони (європейці. – Ред.) можуть сказати, що в нас уже є відповідний закон, тому хай вам допомагає держава. А ми знаємо, що він не працює.
Також подивимося на комісію, яка встановлює факт позбавлення особистої свободи (наразі комісія працює на базі Мінрозвитку). У мене все було просто, бо мені неймовірно пощастило. Комісія одразу прийняла в мене документи, серед яких була видана ФСБ довідка про моє незаконне утримування протягом такого-то часу за статтею “шпигунство”. І мені дали статус через три місяці. Ніяких свідків ще не було, бо я повернувся першим. Люди, які сиділи в сусідніх камерах, подавали такі самі папери, але їм відмовляли. Тобто їм не допомогла довідка, оскільки комісія враховує лише активну проукраїнську позицію і співпрацю із силами безпеки та оборони. Це доводить, що наявність чи відсутність такої довідки не впливає на остаточне рішення комісії щодо надання статусу. Саме тому необхідно змінювати саме законодавство, яке б усунуло такі суперечності.
Що б я змінив у Законі “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи”? У ньому варто було б зробити акцент не на героїчній складовій та захисті нашої держави. Для цього в нас є відповідні структури – Міноборони, СБУ, ЗСУ тощо. На мою думку, їх варто відокремити. Хочу всім нагадати, що основна річ, яка стається з цивільними в неволі окупантів, – порушення прав людини. Зокрема, це катування, незаконне затримання, позбавлення волі та всіх прав. Було б краще перевести цей закон саме на ці рейки, щоб відстоювати права людини, які там порушуються. Будьмо відвертими. Навіть якщо людина захищала свою проукраїнську позицію, це не завжди можна довести. Просто може не бути свідків. У моєму випадку моя проукраїнська позиція була в тому, що я не пішов служити до Вагнера чи батальйону Богдана Хмельницького, коли нас агітували. Я відмовився від російського паспорта. Одна річ, коли ти чуєш розповідь про це, сидячи десь у кабінеті, як члени комісії, а інша – коли ти дивишся цим людям у вічі.
Я якось спілкувався з людиною з Харківщини, яка була на Майдані, яка захищала Україну з 2014 року, яка працювала на користь держави. Але прийшла окупація, і її затримали. Чоловіка катували так, що навіть через два роки після деокупації в нього на тілі залишилися сліди. Попри це йому відмовили. І як цій людині дивитись у вічі? Комісія не може цього зрозуміти. Вона стала занадто заангажованою і з’їла сама себе. Ці зміни необхідно проводити негайно, щоб цивільні, які повертаються, були захищеними.
Щодо психологічної допомоги. У серпні після обміну була нарада в Офісі Омбудсмана, де говорили про кейс-менеджерів. Наша організація “Фонд сімʼї Андреєвих” відгукнулася й надала трьох кейс-менеджерів, які пройшли навчання щодо проміжних та невідкладних репарацій. Усі знають про цей проєкт. Відтепер цих менеджерів можна залучати на будь-які обміни, щоб вони підтримували людей. Також ми змогли частково надавати психологічну допомогу людям, які її потребують, у закладах, де вони проходять реабілітацію. Це психологи з досвідом, які спеціалізуються на травмі. Вони були залучені завдяки фінансовій підтримці ASP.
Окрема тема, яка заслуговує на увагу, – працевлаштування. Існує недовіра до таких звільнених цивільних, як я. Навіть якщо це збройні сили. Я намагався потрапити до армії ще до ухвалення закону про відстрочення звільнених з неволі. У мене було 62 спроби потрапити до різних підрозділів – від “Хартії” до тероборони. І щоразу мені відмовляли в мобілізації. Херсонці після незаконного утримання, з якими я спілкувався, теж намагалися мобілізуватися, але їх не беруть, як і мене. Сам факт мого перебування в російській неволі не дозволяє мені долучитися до ЗСУ. Адже всіх, хто повернувся поза обміном, вважають “ненадійними”. А може, ти подвійний агент? Може, людину відпустили, сказали деякий час сидіти тихо, поки з нею не зв’яжуться?
Але все ж основна проблема не з працевлаштуванням, а з житлом. Я заробляю, але більшість грошей віддаю за оренду квартири. А ще врахуйте постійне зростання цін.
Розглянемо ідеальну систему надання тимчасового прихистку. Людина повертається з неволі, подає заяву до поліції про незаконне затримання, її приводять до спеціального центру, де їй дають на три місяці прихисток як ВПО. Щоправда, її заселяють до барака, схожого на той, у якому я сидів в “Ізоляції”. Дякую, не хочу.
Колишнім бранцям можна запропонувати гуртожиток. Наприклад, держава ремонтує старі гуртожитки й бере їх на свій облік, щоб здавати на деякий час таким людям. Бажано по одній людині в кімнаті, оскільки після неволі вони хочуть усамітнитись. За цей час можна було б оформити всі необхідні документи, отримати статуси й дочекатися виплат, які бажано пришвидшити. Щоб комісія не змогла тобі відмовити, прикриваючись незрозумілими відмовками.
Що ми маємо зараз? До комплексу благодійного житла “Містечко Хансенів” беруть лише родини та жінок, які ще мають за це боротися. В Ірпені теж є три містечка для переселенців, але туди теж важко потрапити через нестачу місць та людей, які там живуть постійно. Хоча це мало б бути тимчасове житло. Тобто звільненим цивільним доводиться самим шукати дах над головою.
Саме тому я підтримую разові та підйомні виплати, але я проти довічних. Бо виникнуть проблеми з адаптацією людей до цивільного життя. Є небезпека, що вони перестануть працювати. Наприклад, давати гроші на будинок чи відновлення бізнесу. Але зараз дуже складно просунути будь-яке грошове питання на державному рівні, бо там намагаються все скинути на іноземців, а ті назад на Україну.
З огляду на проблеми з виплатами наш фонд намагається частково це вирішити. Ми побачили, що в чоловіків, які повернулися з неволі й перебували на реабілітації один-два тижні, не було грошей навіть на метро, бо вони ще не отримали статусу. З того моменту ми почали видавати їм по 500 гривень на кишенькові витрати на перший час.
Коли ти знайомишся з цими людьми, ти бачиш їхні проблеми зблизька і намагаєшся їх розв’язати, “підтягуючи” інші організації та фонди. Але це все має відбуватися за допомогою держустанов, які це все координують. Ми, громадські організації, можемо щось надати цим людям у найкоротший термін. І ми навчилися, як нам діяти далі. Треба розвивати систему дорожньої карти – як зустрічати цивільних, яких повертають під час обміну. Держава – це велика структура, яка займається мільйонами людей, тому вона не зможе досить швидко і гнучко щось робити, щоб надати допомогу людям на місцях. Для цього є ми – громадський сектор і Омбудсман, які допомагають цивільним. Але об’єднуймось і покращуймо нашу спільну роботу.
Данііл Булгаков, звільнений з російської неволі цивільний, активіст
