Свобода слова під час воєнного стану: чому Україні доведеться прописати правила гри в законі

Дата: 13 Грудня 2018 Автор: Володимир Яворський
A+ A- Підписатися

Через збройний конфлікт, що п’ятий рік триває на сході України та Криму, в країні де-факто існують три території з відмінною правовою ситуацією: непідконтрольні території, “сіра зона”, де тривають воєнні дії, та підконтрольні Україні території.

Ці три території вимагають різного юридичного регулювання. Але в нашому законодавстві такого чіткого розмежування наразі немає. Є часткове регулювання ситуації на окупованих територіях, але й там чітко не встановлено всіх обмежень для свободи слова й інформації.

Тобто проблемою є те, що ці три стани наразі існують фактично, а законодавство не відображає цю ситуацію.

Друга проблема: всі обмеження свободи слова, які існують на сьогодні, не визначаються законодавчими актами. Часто вони взагалі не визначаються жодними правовими актами, а існують лише на практиці.

Це призводить не просто до ручного регулювання, а й до конфлікту інтересів, оскільки критерії застосування обмеження свободи слова створюють і виконують одні й ті самі люди. Наприклад, правоохоронні органи або ще якийсь орган держави, який формує цю політику і тут же виконує. У такій ситуації не може бути й мови про гарантії від зловживань.

Водночас у правовій державі саме парламент має виконувати функцію чіткого визначення обмежень прав людини, аби уникнути такого конфлікту інтересів.

Я вже не кажу про те, що, відповідно до Конституції, свобода слова може обмежуватися тільки законом. Тобто це знов-таки функція парламенту. А парламент уникає її виконання. Йому лінь формулювати ці правила гри, за якими має відбуватися встановлення обмежень.

Це породжує багато проблем. І не лише у сфері діяльності журналістів і ЗМІ.

Критерії будь-яких обмежень свободи слова мають бути визначені на законодавчому рівні. А коли цього немає апріорі, держава сама себе ставить у складне становище. Приміром, у питанні протидії поширенню неправдивої інформації. Адже, якщо ви поширюєте неправдиву інформацію про фізичну особу, вона може подати до суду. А держава значно обмежена в можливостях захищатися від поширення неправдивої інформації щодо неї.

Хоча всім зрозуміло, що поширення неправдивої інформації – це не свобода слова. Але тут питання в тому, наскільки журналіст розуміє, що це неправдиве поширення інформації, чи це свідоме поширення. Це юридичні деталі. А для оцінки деталей нам потрібні якісь базові принципи законодавства. Сьогодні їх надзвичайно бракує: держава нам запропонувала лише ручне регулювання, яке залежить у певній ситуації від чиновника, який виконує, скажімо, наказ про введення воєнного стану.

Зокрема, у такий спосіб вирішуватиметься питання доступу чи недоступу журналістів на певні території. Але так не може в правовій державі вирішуватися ситуація. Так ситуація вирішується в Росії та Білорусі, а ми намагаємося відрізнятися від цих країн.

Тому Україні рано чи пізно доведеться виписувати в законі про воєнний стан чіткий перелік обмежень свободи слова, який застосовується в “сірій зоні”. Тому що він об’єктивно там застосовується, адже журналіст не може туди просто приїхати і повідомляти все, що там робиться. Але всі обмеження і дозволи для журналістів мають бути чітко визначені і прописані в законі.

Має бути визначено також, які ЗМІ там будуть транслюватися, або за якими особливостями будуть розподілятися там частоти на мовлення, або на яких підставах і за якою процедурою блокуватиметься мовлення з окупованих територій тощо.

Відсутність таких визначень створює насамперед багато проблем для держави. Вона отримує багато закидів щодо обмеження свободи слова навіть у тих випадках, коли ці обмеження цілком можуть бути виправдані.

Наприклад, у тих випадках, де обмеження можна було б визнати легітимним та необхідним у демократичному суспільстві навіть у Європейському суді з прав людини, Україна програє через відсутність чіткого правового регулювання підстав та процедур обмеження свободи слова. Ніхто навіть не дивитиметься, чи це було необхідним, чи не було необхідним. Оскільки, якщо немає належного чіткого правого регулювання, Україна буде завжди у вразливій ситуації.

Тому насамперед в інтересах самої країни створити такий режим регулювання, хоча для багатьох наших чиновників це, найімовірніше, не так. Для них є зручним ручний режим, коли не чітко визначені підстави, немає процедур оскарження рішень, не чітко визначені відповідальні особи й завжди є простір для можливості “домовитися”.

Адже для них право не є інструментом вирішення конфлікту. Вони ведуть гібридну війну. Але це питання до того, яку країну ми будуємо. Для мене є очевидним: ми не зможемо будувати правову державу без базових правових стандартів, зокрема і стосовно свободи слова. 

З виступу експерта Центру інформації про права людини Володимира Яворського під час Національної правозахисної НеКонференції.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: