Скарга на керівника – свобода вираження чи винесення сміття з хати? Приклади з рішень ЄСПЛ

Продовжуємо розбиратись із темою викривачів. У цій колонці розкажу, як визначити, чи призвели обмеження для викривача у вигляді звільнення, позбавлення премії чи штрафу до порушення права на свободу вираження поглядів.

Почнемо з того, що викривачі бувають різними: працівники, які повідомляють про порушення у своїй організації чи установі, та будь-які інші особи, що просто повідомляють про порушення, свідками яких вони стали.

І тих і інших осіб за їхні повідомлення можуть переслідувати.

Зазвичай осіб, які не є працівниками установи, щодо якої роблять повідомлення про порушення, намагаються притягти до відповідальності за образу честі та гідності.

Наприклад, у справі Європейського суду з прав людини “Сірик проти України” заявниця подала скаргу до Державної податкової адміністрації України про те, що керівництво Національної академії державної податкової служби України веде протиправну та корупційну діяльність.

Заявниця стверджувала, що викладачка академії С. несправедливо ставилася до студентів та їхніх батьків; вимагала платню за кожен іспит і залік, які мав складати син заявниці; грубила заявниці та кричала на неї; обзивала заявницю аферисткою; виштовхувала її з кабінету; давала вказівки викладачам не приймати іспити у сина заявниці; під час виборів президента України не дозволяла студентам брати участь у мітингах на підтримку кандидата Віктора Ющенка, а також що дії С. свідчили про її юридичну безграмотність і перевищення службових повноважень.

За такими скаргами в цивілізованому світі проводять розслідування, але в Україні у 2005 році все закінчилося зустрічним позовом С. проти заявниці, який національний суд задовольнив. Суд визнав згадані твердження недостовірними і такими, що паплюжать честь і гідність, та зобов’язав заявницю спростувати їх через відкликання скарги. Заявниця також мала сплатити С. 1000 грн моральної шкоди.

ЄСПЛ, розглянувши скаргу заявниці на таку з нею розправу, визнав, що, по-перше, справа стосується права заявниці на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції з прав людини), по-друге, притягнення заявниці до відповідальності за недостовірну інформацію становило обмеження цього права.

У цій справі ЄСПЛ погодився, що обмеження було законним і мало на меті захист прав інших осіб. А от щодо вимоги пропорційності почалися проблеми.

У цьому контексті суд займає позицію, що можливість громадян повідомляти компетентних посадових осіб держави про поведінку державних службовців, яка їм видається неправомірною або незаконною, є одним із виявів верховенства права.

Так-так, того самого верховенства права, яке є головним принципом демократичної держави. Ми завжди ставимося до цього принципу як до іншопланетного життя. Про нього наче кажуть, дискутують про можливість існування, але якщо спитати будь-кого з нас, більшість з упевненістю скаже, що в Україні його немає. Не знаю, як щодо іншопланетян, а верховенство права не просто існує, але й працює в Україні щодня, наприклад коли громадяни пишуть скарги на дії або бездіяльність державного службовця, коли за скаргами вища посадова особа проводить ефективну перевірку і державний службовець притягається до відповідальності за порушення або заявнику обґрунтовано пояснюють, що порушення насправді не відбулось. Це один із виявів роботи верховенства права на практиці, в щоденному, здавалося б далекому від тонких правових матерій, побуті.

Визначаючи порушення вимоги пропорційності в цій справі, ЄСПЛ взяв до уваги що:

у скарзі заявниця не вдавалася до образливих, брутальних або нестриманих висловлювань;

лист не ставив під загрозу громадську довіру до посадових осіб академії, оскільки його зміст не став відомим загалу, у справі не брала участі преса, а також не було будь-якої іншої форми публічного розголосу;

хоча в листі заявниці містилися серйозні твердження про факти корупції, незаконної розтрати державних коштів та інших зловживань посадовим становищем, відповідальність за які покладалася на посадових осіб академії, у ньому також були твердження, які аргументовано можна назвати оцінними судженнями.

Щодо оцінних суджень, то, зокрема, це були твердження про те, що проректор академії несправедливо поводилася зі студентами і їхніми батьками та була юридично некомпетентною. Однак попри те, що, відповідно до положення Закону України “Про інформацію”, оцінні судження не підлягають доведенню їхньої правдивості, суди поклали на заявницю відповідальність за доведення правдивості тверджень. Крім того, суд не вдався до аналізу, чи могли зазначені твердження взагалі бути оцінними судженнями

Враховуючи вищезгадане, суд вирішив, що притягнення заявниці до цивільної відповідальності за подання до державного органу скарги про порушення з боку посадової особи держави було непропорційним. Таким чином, держава порушила право заявниці на свободу вираження поглядів.

У разі ж якщо викривачем є працівник чи працівниця установи, щодо якої повідомляється викривальна інформація, міжнародні стандарти мають певні особливості.

У справі “Марченко проти України” заявник працював учителем у Львівській спецшколі-інтернаті № 6 для дітей з порушеннями мовлення. Він був головою шкільного профспілкового осередку. Заявник неодноразово звертався до прокуратури та Контрольно-ревізійного управління зі скаргою на зловживання директора школи. Утім, перевірка не виявила особливих фактів з нецільового використання шкільного майна, хоча пізніше таки була порушена кримінальна справа за фактом зникнення зі школи певної апаратури. Водночас за те, що в численних листах заявник обвинуватив керівницю школи в привласненні державних коштів, його притягнули до кримінальної відповідальності. Суд призначив заявнику покарання у вигляді одного року позбавлення волі з відстроченням на один рік та штрафу в розмірі 200 гривень. Крім того, заявника зобов’язали сплатити 1000 грн моральної шкоди і 100 гривень компенсації судових витрат.

У цій справі ЄСПЛ вказав, що право працівника держсектору повідомляти про факти незаконних дій чи правопорушень за місцем роботи має бути захищене. Зокрема, якщо йдеться про працівника, що належить до невеликої групи осіб, яким відомо про те, що відбувається на роботі, а тому він, як ніхто інший, здатний діяти в інтересах суспільства, попереджаючи про це роботодавця чи громадськість. Однак заявник, як працівник цієї установи, повинен був виявити лояльність, обережність та обачливість стосовно свого роботодавця. З огляду на цей обов’язок таку інформацію потрібно повідомляти передовсім керівнику або іншій компетентній інстанції чи організації. І лише в разі, якщо це явно неможливо, як останній засіб така інформація може бути повідомлена громадськості.

Застосувавши ці принципи до обставин справи заявника, ЄСПЛ вирішив, що його не можна звинувачувати в несумлінності, оскільки він діяв від імені профспілки і надав різні документи на доказ своїх тверджень. Те, що в результаті компетентні органи не встановили ознак неправомірної поведінки керівниці школи, є недостатнім для притягнення заявника до відповідальності за його повідомлення. Відтак суд визнав порушення права заявника на свободу вираження поглядів.

То як? Пані Сірик та пан Марченко стукачі з радянського світу? Чи все ж люди, яким не байдуже і які готові захищати своє право на повідомлення про порушення аж до стадії Європейського суду з прав людини, таки потрібні Україні?

Обидва заявники навряд чи у 2005 році чули про таке поняття, як викривач… а все ж таки виграли у держави, переповненої юристами та експертами, захистили своє право! Тому ще раз наголошую: право бути викривачем є в кожного. А от чи може впоратися держава з його захистом?.. Наразі, думаю, однозначно – ні. У нас просто для цього немає належного законодавства.

З працівниками-викривачами може бути й інша історія. Їх можуть переслідувати не тільки через притягнення до відповідальності. Їх можуть елементарно звільнити з роботи, наприклад за допомогою зміни штатної структури, перевести на іншу, менш оплачувану роботу, позбавити премії тощо. Здебільшого в таких випадках звільнення є законним, тому особливо актуальною є вимога пропорційності такого заходу.

Наприклад, у справі “Гайніш проти Німеччини” працівницю закладу для утримання людей похилого віку звільнили у зв’язку з її повідомленням до поліції про шахрайство в установі. Скаргу заявниці на те, що її було звільнено через повідомлення, національний суд відхилив, вказавши, що це неналежний  аргумент, оскільки поліція закрила кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю складу злочину.

ЄСПЛ, визнавши, що звільнення становило обмеження права на свободу слова, не сприйняв аргументу національного суду. Він вказав, що заявниця не голослівно стверджувала про шахрайство, вона надавала певні документи. Те, що в результаті не знайшли складу злочину, не може впливати на висновок щодо виправданості її звільнення.

У справі “Кудешкіна проти Росії” викривачем була суддя, яка повідомила ЗМІ про порушення, що трапилися в суддівській системі. Розправа була класичною: її поведінку визнали порушенням присяги судді і звільнили. ЄСПЛ також відреагував класично для цієї категорії справ. Він визнав, що звільнення заявниці становило порушення її права на свободу вираження поглядів, оскільки до повідомлення широкому загалу вона заявляла про порушення всередині системи і її твердження не були голослівними.

Отже, працівник, який повідомляє компетентні органи про порушення у роботодавця, реалізовує в такий спосіб своє право на свободу слова. До оприлюднення відповідної інформації широкому загалу, керуючись обов’язком толерантного ставлення до роботодавця, працівник має повідомити цю інформацію самому роботодавцю або компетентним органам. Так би мовити, не одразу кидатися виносити сміття з хати на люди. Тільки в разі, якщо таке звернення є неефективним, працівник може йти до ЗМІ або в інший спосіб подати свою інформацію широкому загалу. Подальша його доля: звільнення, позбавлення премії, інші утиски на робочому місці, які є наслідком його повідомлення, – це все є обмеженням права на свободу вираження поглядів, яке гарантовано як Конституцією України (ст. 34), так і Конвенцією з прав людини (ст. 10). У разі якщо звільнення мало законодавчі підстави, воно може вважатися законним, але якщо працівник діяв сумлінно і неголослівно – звільнення порушуватиме вимогу пропорційності обмеження і, відповідно, буде неправомірним.

Саме щодо вимоги пропорційності обмеження у нас у національній практиці й будуть проблеми. Адже українське законодавство не передбачає можливості для суду розглядати спори з погляду взаємозв’язку звільнення працівника та його повідомлення про порушення, за винятком випадків, коли повідомлення стосується корупційних порушень. У такому разі національний суд має керуватися практикою ЄСПЛ, але чи зможе він у всіх справах подолати відсутність законодавства – це велике питання. Тож законодавство України абсолютно однозначно має бути змінено, не тому, що воно не передбачає права бути викривачем, а тому, що воно не передбачає належного механізму захисту таких людей. Поки такий механізм відсутній… ми будемо отримувати рішення ЄСПЛ проти України і сплачувати сатисфакцію заявникам.