“Шпигун, який мене кинув”, або Сила дівчат – голлівудський формат

Назва та постер стрічки “Шпигун, який мене кинув” нібито не обіцяли нічого, крім прохідного маскульту. Але щось “торкнуло”. Дві жінки у стійці спиною до спини, готові до бою чи оборони? Те, що режисеркою та сценаристкою є жінка? Джилліан Андерсон в епізодах? Якось я відчула, що хочу побачити це попри прогнозовану шаблонність формату.

Для вірності вирішила почитати відгуки, але в українському сегменті інтернету їх у той момент не було (принаймні не випали одразу). Довелось шукати в російському – і тут почалось… На думку російської рецензентки, у стрічці погане все – від “недоречних жартів про Україну” та Сноудена до “недолугих феміністичних маніфестів”. “Добрі чоботи – треба брати”, – подумала я і не пошкодувала.

У мене зійшовся пазл. Два роки тому ми робили публікацію на підтримку кампанії шведського флешмобу #girlbond, що в межах подолання ґендерних стереотипів мав спонукати жінок записувати кастинг-проби на роль самого агента 007, а не його дівчини. Ініціатори флешмобу планували довести популярність такої ідеї і змусити продюсерів бондіани, спробувати на ролі культового суперагента дівчину.

“Жінок і чоловіків постійно зображують у фільмах у стереотипних ґендерних ролях, особливо у фільмах про агента 007, що має негативний вплив на суспільство. Стереотипи посилають сигнали про те, що ми можемо робити і як повинні поводитися залежно від того, як ми виглядаємо, і тим самим можуть обмежувати свободу особистості. Час змінювати ролі у фільмах і відносини в суспільстві “, – казала тоді Софія Кінберг, директор з глобального маркетингу організації Visit Sweden.

Кампанія, вочевидь, не завершилася переможним результатом саме в сенсі бондіани, але протягом останніх двох років у західній кіноіндустрії відбуваються помітні зсуви. 

Це, з одного боку, зменшення об’єктивації та віктимізації жінок: заборона на поцілунки з язиком і сцени сексу із контактом оголеними тілами, виникнення руху MeToo і наслідки цього.

З іншого ж – поступове збільшення стрічок, де жінки не просто виходять на перший план, а й займають так звані чоловічі жанрові ніші.

Так, цього літа після “8 подруг Оушена”, де всі ролі у “пограбуванні віку” розподілені між жінками у виконані найяскравіших західних кіноакторок, з’являється “Шпигун, який мене кинув”.

“Дуже погана матуся” Міла Куніс і “дуже погана дівчина” Кейт МакКінон на очах глядача зі звичайних дівчат перетворюються на дует шибайголівок, які вправно стріляють з пістолета, виконують карколомні акробатичні трюки, демонструють екстремальне водіння автомобіля, блискавично приймають рішення та встигають пожартувати. Здебільшого над собою.

Казочка, скажете ви, звичайні дівчата не стріляють зненацька? Але, по-перше,  за законом жанру у шпигунській комедії мають бути гіпертрофовані та пародійні елементи. А по-друге, не така це вже й казочка: навіть якщо залишити за дужками наших дівчат, які з журналісток та архітекторок перетворились на відмінних снайперок на сході, можу згадати свою подругу, яка буквально цього літа швидко навчилася стріляти з рушниці чоловіка, аби спокійніше було тижнями сидіти на дачі з двома дітьми. “У нас будинок на краю, поліція далеко, а дітей треба захисти, так я краще сплю”, – говорить вона.

Також більшість російських коментаторок нарікали на надміру відверті жарти, через які, мовляв, “може бути соромно, якщо підеш із хлопцем”. На цей недолік вказали навіть ті, кому стрічка загалом сподобалась. І справді, хоч над жартами весело реготали представники обох статей, я все ж почула іронічне запитання чоловіка: “А всі ці фізіологічні подробиці обов’язково було включати?”

Але в цей момент я чітко зрозуміла: наскільки мене відвертали туалетні жарти у культових чоловічих “Похміллях у Вегасі”, настільки мене нічого не бентежить у “Шпигуні”. У героїні крутить у животі після жирної їжі? Ви називаєте це туалетним жартом? Справді? А я думаю: “О, нарешті про це говорять вже і в масовому кіно!” Адже це навіть не гіпертрофований опис того, як на надмірну масність їжі реагує слабка підшлункова. Тепер не почуватимусь генномодифікованим мутантом, з яким відбувається те, чого не буває більше ні з ким.

Інша героїня нестримно блює, а за сюжетом вона навіть не п’яна. А знаєте, таке теж буває! Мене вкачує від запаху бензину навіть поза транспортним засобом, просто на автозаправках. Рятуюсь лише аутотренінгом та пігулками проти нудоти.

Ці та навіть інші, “гарячіші”, жарти не викликали у мене відрази. Бо стрічка розбиває стереотипи на кшталт “принцеси не пукають”. Але ж пукають, так само, як і принци. І в чоловічому виконанні це сприймається як “О, ржачна, комедія!”, а в жіночому – “Фу, Міла Куніс, як вона могла”.

Спитаєте, чому такий стереотип шкідливий? Бо, дотримуючись його, чоловіки, обирають принцес, а коли раптом виявляється, що “принцеса таки пукає”, вони думають, що їм дісталася зіпсована, і починають шукати нову – справжню. До того ж подібні жіночі одкровення наразі стають частиною тренду у креативних індустріях. Як-от, наприклад, у відвертих роботах художниці Аманди Олеандер.

Злостива рецензентка також нарікала на суто декоративне використання топових акторів Джастіна Теру та Сема Г’юена, буцімто режисерка не вміє користуватися ресурсами. Але це саме воно і є – перевертання ситуації. Роками у бондіані поруч з агентом 007 були красиві жінки і дівчата. Такий невід’ємний аксесуар – подружка Бонда. Але у “Шпигуні” все міняється місцями – чоловіки справді відходять на другий план. І є ще дещо – відхід від традиційної схеми “відважний лицар рятує принцесу”. Тут “принцесу” здебільшого рятує інша “принцеса”. І це теж новий формат. Новий у масовому кіно і такий знайомий з реального життя. Свого часу моє життя без перебільшень врятували жінки – моя найближча подруга, мама, однокласниця та інші.

На жінок можна розраховувати завжди, коли вже під ногами розверзається земля. Саме про це стрічка.

Цікаво, що у команді супротивників головних героїнь також виділяється жіночій персонаж – кілерка Надя у виконанні 20-річної українки Іванни Сахно. Тої самої Іванни Сахно, яка починала акторську кар’єру у серіалі “Леся плюс Рома”, а після переїзду родини до США домоглася успіху в Голлівуді. Тож у стрічці цілих дві акторки українського походження.

 І на останок трохи про феміністичні маніфести. Справді, голлівудське кіно вряди-годи обходиться без урочистого проголошення моралі, яку має осягнути глядач. Але цього разу є нюанс. Коли героїня МакКінон Морган запевняє героїню Куніс Одрі, що вона блискуче впоралась із навантаженням шпигуна та бойовика, посил не в тому, що дівчата в принципі здатні робити чоловічу роботу, а в тому, щоб сама дівчина чи жінка в це повірила.

Приміром, в Україні навіть після того, як ввели ґендерні квоти для партійних списків у ВР, процент жінок при владі збільшився незначно. І це не лише через перешкоди і так звану “скляну стелю”, а й через те, що жінки самі не йдуть у політику, бо не вірять у свої сили. А сили-то є! Потрібно лише одного разу спробувати.