“Шоб було”, або Навіщо нам потрібні права людини?
Нещодавно було оприлюднено результати загальнонаціонального соціологічного дослідження “Права людини в Україні”. Дослідження доводить, що наші люди вже вивчили слова “дискримінація”, “толерантність”, “права людини” — вони їм знайомі. Але ці самі дані свідчать: люди не знають, яким смислом їх наповнювати.
З огляду на дослідження, багато людей — близько 60% опитаних — відзначили наявність такої проблеми, як дискримінація (16% вважають проблему дискримінації дуже серйозною, ще близько 44% вважають її хоча не критичною, але серйозною).
Та, заглиблюючись далі у цифри, розумієш, що люди часто називають дискримінацією те, що їм нагрубіянили в соцзабесі чи наступили на ногу в тролейбусі. І зовсім невеликий відсоток розуміє, що дискримінація настає внаслідок порушення за певною ознакою, як то вік, стать, наявність інвалідності, політичні переконання, місце проживання, і як можна себе захистити від цього.
Як показують результати опитування, у пошуках захисту прав людини лише деякі респонденти начебто готові йти до суду, інші воліють писати у ЗМІ, а ще краще — до президента. Зрештою, значний відсоток просить допомоги в родичів.
Скажу відверто: коли робоча група писала дизайн цього дослідження, ми цілком серйозно розглядали як варіант “куди звернутися в разі порушення своїх прав” — до спортлото. Іншими словами, ми свідомо прописували різні варіанти захисту, щоб зрозуміти — як українці діють, коли відбувається порушення їхніх прав.
Буквально з трьох-чотирьох місць, куди точно потрібно звертатися за захистом від дискримінації (скажімо, суд, поліція, Офіс Уповноваженого з прав людини), ми б не отримали такої чудової картинки й тих варіантів відповіді щодо того, куди люди реально звертаються за вирішенням своїх проблем.
Та мені набагато цікавіше було побачити результати відповідей професійних груп, серед них — держслужбовці, судді, поліцейські, вчителі, журналісти та правозахисники. Відповіді професійних груп говорять про дуже погані речі.
Хоча одразу напрошується питання: коли мене опитують як “професійну групу”, хіба я відповідаю не як людина? До слова, з тих самих суддів (180 опитаних), які поставили найвищу цифру неважливості дискримінації, — вони відповідали як люди чи як судді?
По-перше, ці самі судді показують, що… люди дуже мало звертаються до суду.
Справді, у судовому реєстрі, в якому загалом дуже важко щось відшукати, ми знаходимо дуже малу кількість справ, і ще менше тих, які реально мають стосунок до дискримінації. Зовсім мало таких, коли справа розглядається як дискримінаційна згідно з процесом, де судді щось досліджували й виносили відповідне рішення.
По-друге, ті самі судді, яких не навчали за 20 років незалежності тільки ліниві, виносять чудові рішення (іронія!). Зовсім нещодавно моя колега знайшла судове рішення за 2016 рік, в якому цілком серйозно йшлося про те, що в Україні немає закону про заборону дискримінації. І це 2016 рік! При тому, що ми ухвалили закон про протидію і запобігання дискримінації ще 2012 року.
У мене питання: а що ми будемо робити з такими суддями? Це до питання професійного рівня суддів. Адже якщо виносять рішення, що не можна встановити дискримінацію, бо немає такого закону, звісно, ми матимемо результат, що проблема дискримінації в Україні не є важливою.
Інша група опитаних — поліцейські (206 респондентів). Останні три роки для їхнього навчання, зокрема, з прав людини, було залучено шалені ресурси, передусім, людські, інтелектуальні.
А цифри дослідження показують: на питання, чи можуть бути обмежені у правах певні соціальні групи, більшість відповіла з легкістю “так”. Ці дані свідчать про те, що ми маємо проблеми. Знову ж таки: ці поліцейські відповідали, як люди, чи як представники правоохоронних органів?
І друге питання: коли вони виходять на роботу й виконують свої професійні обов’язки, то чи включається в них запобіжник “переді мною людина, яка має права”?
Як на мене, найцікавіші (читайте — найсумніші) результати дали вчителі (загалом опитаних 112 осіб).
З огляду на їхні відповіді, найбільша проблема полягає в тому, що вони абсолютно готові перекладати відповідальність та помічати лише верхівку айсбергу. Вчителі бачать дискримінацію “дитина — дитина”. І так дійсно може бути.
І абсолютно не бачать дискримінації в системі координат “вчитель — дитина”, “адміністрація — дитина” й взагалі “шкільна система — дитина”.
Тож читаючи інтерв’ю з пані міністром освіти та її розділення на “здорові діти” та “діти з інвалідністю”, мені перехотілося читати далі. І це лише на рівні термінів і філософії підходу до освіти.
Ще одна опитана професійна група — державні службовці (104 респондента). Їхні найцікавіші відповіді стосувалися квотування у сфері праці для людей з інвалідністю. Більшість з них визнала, що квоти потрібно скасовувати. Це при тому, що нещодавно було оголошено про ініціативу щодо квот для вікових груп… І де логіка?
З відповідей усіх професійних груп складається враження, що ми готові визнавати проблеми, пов’язані з правами людини, дискримінацією, але ми не готові визнавати, що маємо до них той чи інший стосунок.
Держслужбовці бачать порушення прав людини, усвідомлюють їх неприпустимість… і при цьому всьому продовжують залишатися на посадах і нічого не змінювати у межах своїх повноважень.
…Я дуже люблю вислів “традиційні українські цінності”. Мені здається, що серед українських цінностей є така цінність — “шоб було”. І як не прикро, права людини часто сприймаються як оце “шоб було”: ми не знаємо, що це таке, але краще хай воно буде. Як у добрих господарів, які в хаті тримають зайву пачку солі.
З позитивного: для громадянського суспільства це хороший сигнал — якщо люди впізнають такі слова, як дискримінація і толерантність, то наступний крок — працювати над тим, щоб люди розуміли ці поняття. І з категорії “шоб було” перейти в розуміння “а нащо мені це треба”?
Загальнонаціональне соціологічне дослідження провели на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” та Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Загалом було опитано 2 002 респондента за квотною загальнонаціональною вибіркою, яка за областями України, типами поселення (Київ, обласні центри, інші міста, села), статтю і віком репрезентує доросле населення України (18 років і старше). Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької та Луганської областей. Опитування не проводилось в анексованому Росією Криму, м. Севастополі та на окупованих територіях Донбасу. Максимальна випадкова похибка (без урахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,2% з вірогідністю 0,954+.
Ірина Федорович, співкоординаторка Коаліції з протидії дискримінації “День”
Матеріал підготовлено у співпраці із Центром інформації про права людини
