Я був свідком, коли з кімнат для допитів долинали не лише чоловічі, а й жіночі крики
Роман Шаповаленко народився і виріс у Херсоні, до повномасштабного вторгнення працював таксистом. Тут пережив і всю окупацію. 24 серпня, на День Незалежності України, Роман із сусідом Олексієм розвісили окупованим Херсоном українські прапори, бо хотіли прикрасити місто. Роман вважає, що здав їх, ймовірно, хтось із сусідів, і вже 25 серпня до чоловіка додому прийшли окупанти. Чоловіка забрали до Херсонського ІТТ, де незаконно утримували 54 дні.
Про викрадення, перебування в ув’язненні та катування, а також про життя в окупації Роман розповів ZMINA. Наводимо його слова.
Викрадення на очах у родини
25 серпня до мене додому прийшли росіяни, у присутності чотирьох жінок – дружини, матері, доньки й сестри – почали шукати зброю, прапори. В моєму телефоні знайшли листування із сестрою з Рівного, де я називаю окупантів своїми іменами. Цього їм було досить. Я попросив, щоб мене не виводили, сказав спокійно, що сам вийду, а в автівці вже вони мене зв’язали. По мене приїхало дві автівки. В одній буди окупанти, які проводили обшук. Вони мали із собою тільки пістолети. А в іншій машині були, як вони кажуть, “важкі” з потужнішим озброєнням і кращою амуніцією: бронежилети, каски – приїхали по мене, як по “терориста”.
У машині мені зав’язали очі й привезли на Енергетиків (у Херсонський ІТТ). Але оскільки я добре знаю місто, я зрозумів, куди мене привезли. Я чув про це місце від волонтерів, які теж іноді туди потрапляли.
Росіяни ж не давали просто допомагати людям. Після окупації в нас у місті почалися проблеми з хлібом, я вийшов на місцевих депутатів, на пекарню, і депутати допомогли закупити хліб тим людям, які цього потребували. Крім того, були й з водою проблеми. Коли не було світла, ми самотужки давали гроші на бензин, щоб завести генератор. Окупанти це присікали, щоб херсонці просили про допомогу їх самих.
Коли перевірили мій телефон, сказали: “Тобі пощади не буде”
Я пробув там 54 дні, допити продовжувалися перші три дні. Перший день ти нічого не скажеш, другий день ти щось скажеш, а на третій день ти все розповіси. Тактика трьох днів. На третій день один сказав, що там твоя (дружина. – Ред.) приходила. Точно не пояснили їй, що я тут, але сказали що сьогодні не день передач, прийдеш у п’ятницю. А забрали мене в чому був, я до ладу і не зібрався, поїхав у капцях.
Після того як мене привезли до ІТТ, почалися допити. Після катувань я зізнався, що сусід, з яким ми розвішували українські прапори в Херсоні, мій пособник, тоді й до нього прийшли…
Найголовніше, чого росіяни хотіли домогтися, – це зламати людину. Найгірше з того, що мені довелося пережити: спочатку топили, а тоді відкачували.
Також обіцяли привести всю мою сім’ю і продовжувати колективний допит, і я в це вірив, бо був свідком, коли знизу, з кімнат для допиту, долинали крики не лише чоловічі, а й жіночі. Це було нелегко.
У перший день мене катували електрошоком: прикріпляли електроди до вух. Крутили, ще один одного й підначували: “Щось ти ніби слабко крутиш!”
Після цього в мене була контузія. Так настріляли у вуха, що я зайшов у камеру, ліг і “дивлюся ютуб-канал” – таке в голові. Кажу хлопцям: “Мене до вайфаю під’єднали”.
Другого дня один з росіян уже перевірив мій телефон, познаходив дещо, що йому не сподобалось, і сказав: “Тобі пощади не буде”.
Того дня окупанти причепили прищіпки з електродами до геніталій. Теж було не дуже приємно.
На третій день, поки мене вели на допит, росіяни вирішили познущатись і спитали, яка процедура мені найбільше сподобалась. Я сказав, що в них “усі такі атракціони увлєкатєльниє, що не знаю, на якому й зупинитись”.
– Так ти ще й з гумором? То ми тобі тоді цілий комплекс процедур влаштуємо!
Поки ми йшли, вони змінили напрямок і повернули до іншої камери, там мене топили й “колупалися ножичком” у нозі. Топили, поки не захлинусь, тоді відкачували.
Не знаю, що вони хотіли. Шукали зброю. У мене в телефоні були підписані імена колег-таксистів… “Ракета” або щось подібне. Для росіян це звучало як підпільний позивний. Питали, хто це і де живе. Кажу: таксист, звуть Сергій, де живе, не знаю. Цього вистачило. Я не думав, що мені аж так треба чистити телефон.
Пам’ятаю, ще до мого затримання стався випадок: моя знайома – дружина моряка – просить увечері її забрати, бо внизу у квартирі йде обшук. Грюкіт, крики – діти бояться. Попросив її почекати до завтра, бо комендантська година. На ранок виявилося, що росіяни не просто так робили обшук, вони шукали співробітника СБУ. Поки нові господарі не показали свідоцтво про смерть, а він 10 років тому помер, то окупанти не заспокоїлись.
Мене питали: “Хто тобі платить за те, що ти робиш? Що тобі дала та країна, що ти за неї так топиш?”
Кажу: “Все дала, і в мене все було”.
Тому хлопчині, який мене електрошокером намагався примусити вивчити російський гімн, було 23 роки. Він бив мене ним по спині. Так от, якщо він повернеться додому і, не дай Бог, народить дитину, як він буде її вчити таблиці множення?
Візьмеш на себе Антонівський міст?
У херсонському ізоляторі я просидів майже два місяці. Досидів, поки наші не почали Антонівський міст бомбити. Мене викликають і кажуть: “Ти ж у нас коригувальником проходиш… Візьмеш на себе Антонівський міст?” Кажу: “Звичайно, візьму, за честь прийму”.
Я давав інтерв’ю їхнім (російським. – Ред.) ЗМІ як коригувальник. Розповідав, як і що я коригував. Кажу: “Дайте хоч якийсь сценарій, що казати? Наприклад, стою я під мостом і телефоном кажу: “Вася, правіше, Вася, лівіше”.
Записали інтерв’ю. Покаявся на камеру: пособником був ЗСУ, каюсь, якщо хтось із мирних постраждав – прошу вибачення. А сам думаю: як наші по Кримському вмажуть, то і Кримський на мене повісять? Зараз смішно, але ж судять і реальні строки дають. Зі мною співкамерник сидів, я 54 дні просидів, а його ще на Чаплинку повезли, там сидів, а тоді судили. Потім, коли його випустили, я спитав, як його відпустили, він каже: “За недостатністю доказів”. Йому теж шили тероризм, хоча він нічого не зробив.
Це все жахливо, така фільтрація проходила, не знаю навіть, у яких масштабах. Я думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що кожен третій чоловік у Херсоні пройшов катівню, це приблизно за вісім місяців окупації, бо масово людей почали забирати на вулицях десь із травня 2022 року. За 54 дні, що я був у камері, через неї пройшло близько 30 людей. А в цій катівні було 22 камери, з них три жіночі. Чув розмови в коридорі між охоронцями: “Скільки в тебе?” – “У мене 152”. – “То фігня, у мене 230!” Це за один день назбирали.
У нас була чотиримісна камера, зранку нас ще п’ятеро, а до вечора вже дев’ять. Тоді відпускають відпрацьованих. Представники ФСБ були кураторами, нас приводили й били вояки, коли під’їздив куратор, той ставив запитання. А вояка просто бив і казав: “Розказуй”…
За деякий час після мого зізнання росіяни вирішили мене відпустити, я підписав якісь папери типу протоколу, а от про співпрацю не пропонували підписати. Знаю, що багатьох спонукали до співпраці й декого з моїх знайомих також. Відпустили мене 19 жовтня.
Після звільнення
Один з моїх співкамерників зміг перебратися на деокуповану територію відразу після того, як його відпустили, і там звернувся до правоохоронців. У розповідях про викрадення і перебування в неволі він згадав про мене і про всіх хлопців, кого запам’ятав у камері. Коли деокупували Херсон, правоохоронці запитали мене, чи я був там (у Херсонському ІТТ. – Ред.), бо про мене розповів такий-то й такий-то. Я відповів, що я такого знаю і ми разом були в камері. Тоді прокуратура сама вийшла на мене. Багато хто після катівень намагався правдами й неправдами виїхати на деокуповану територію. Мені ніяк було тікати самому, у родині чотири жінки. Бувало таке: якщо чоловік ховається, тоді забирали “на підвал” дружину там чи матір, когось із близьких, поки він сам не прийде. Документи в мене були вдома, росіяни їх не забирали, телефон тільки взяли.
Коли прокуратура на мене вийшла, нас повезли до Києва. Українські прокурори не знали, як з нами працювати, не було алгоритму дій, якоїсь законодавчої бази. Вони взяли кілька потерпілих і повезли на консультацію до столиці, щоб зрозуміти, як з нами працювати. Так ми потрапили на телебачення, на зустрічі з працівниками органів влади, з представниками міжнародних організацій, і в такий спосіб ми почали отримувати допомогу.
Зараз Роман продовжує жити в Херсоні, який постійно потерпає від російських обстрілів. Чоловік допомагає тим, хто пережив полон, і є учасником мережі чоловіків України, які пережили полон і тортури “ALUMNI”.
Роман Шаповаленко, таксист, колишній цивільний полонений
Записала журналістка видання ZMINA Ліна Зубань
