Самі собі держава: чого не вистачає волонтерам?

#FeelYourRights

Нові реалії народжують нові явища і нові слова. Кажете, ніколи в нас не було стільки волонтерів? Але в нас і війни ніколи не було.

Люди, які роблять неможливе, знову отримали Волонтерську премію від “Євромайдан SOS”. Цього року це Олександр Чалапчій, що втратив під час бойових дій обидві ноги, навчився пересуватися на протезах та зараз допомагає армії і пораненим бійцям. Координатор місії “Чорний тюльпан” Ярослав Жилкін, що займається пошуком загиблих військових – за рік місії вдалося відшукати та ексгумувати 627 тіл бійців. Марія Берлінська, що була добровольцем “Айдару”, а після повернення з зони бойових дій заснувала Центр підтримки аеророзвідки, у якому пройшли безкоштовне навчання вже 9 груп фахівців. Євгенія Закревська, адвокат родин Небесної сотні, яка слідкує за розслідуванням вбивства активістів Майдану 18-20 лютого 2014 року.

І це лише кілька людей із тієї армії, чи соціальної служби, чи окремої держави, що утворилася, коли “офіційні” армія, соцслужба та держава опинилися у ступорі.

Премія – це символічна подяка, намагання хоча б якось відзначити все, що вони зробили. Так дякують живим і загиблим бійцям, лікарям, що врятували життя… Багатьом з волонтерів, напевно, потрібнішою, ніж премія, була би конкретна допомога коштами чи руками – але цієї допомоги буде більше і завдяки премії також. Це той піар, який не зайвий, бо волонтерство базується на довірі. Допомагатимуть тому, кого знають. І захищатимуть теж. Тим паче, що є від чого.

Минулої зими до пункту видачі гуманітарки “Станції Харків” пізно ввечері вдерлися п’ятеро молодиків у балаклавах. Вимагали від волонтерів пояснити їхню політичну позицію. До бійки не дійшло, відбулися сваркою. Протягом року в Україні сталося кілька пожеж у волонтерських пунктах, де допомагали переселенцям та військовим, останній випадок – у Одесі, наприкінці листопада. У будівлі було близько 10 пунктів різних організацій – всі вони з’їхалися до одного приміщення після того, як пережили кілька терактів на попередніх місцях.

З’являється хворобливий інтерес і з боку державних структур. Останнім часом підтяглися бажаючі підживитися на уявних волонтерських “надприбутках”. Волонтерам згадують те, що діяльність їхня неофіційна, що можна при бажанні “накопати” і податкові порушення, і контрабанду, і шпіонаж. Особливо щодо тих, хто невигідний.

Наприкінці жовтня у волонтерів дніпропетровського “Фонду оборони країни” працівники Генпрокуратури та СБУ провели обшуки. До цього прес-служба СБУ заявила, що фонд причетний до розкрадання коштів, призначених для потреб військових. Волонтери кажуть, що аудит не проводився, претензій до них немає, та хочуть дізнатись, хто міг замовити обшуки.

Волонтерка фонду Наталя Хазан їздить до Києва то отримати премію від “Євромайдан SOS” за участь в облаштуванні пункту відпочинку для бійців на вокзалі Дніпропетровська, то розповісти на прес-конференції про обшуки, то сходити на допит. Таке різноманітне життя. Вона говорить, що підстави для таких переслідувань є – серед іншого волонтери фактично перевіряли, що з необхідного військовим є на складах Міністерства оборони, та домагалися видачі цих речей.

Обшукують і тиснуть і на інших волонтерів, та й на добровольців також – і тут вже більше схоже на системну “зачистку” активної частини суспільства.

Ініціатива “Євромайдан SOS” ще до вручення премії висловлювалася щодо волонтерів. Вони згадали у своїй заяві і зацікавленість силовиків волонтерськими групами “Народний проект”, Армія SOS та ArmyHelp, і обшуки у “Фонді оборони країни”. Активісти попередили, що покинуть свої поточні справи та почнуть допомагати волонтерам відстояти їхні права. Бо інакше непомітно можуть повернутися часи, коли активна громадська діяльність була небезпечною.

До речі, є вже одна показова справа, що завершилася нічим. Харківського волонтера, конструктора безпілотників Дмитра Явдошенка Апеляційний суд Харківської області звільнив від покарання. Хлопцю загрожувало 2 роки позбавлення волі за ухиляння від служби в армії. Він лише просив про відтермінування призову, щоб завершити виготовлення апаратів, яких чекають на фронті. Але спрацював формальний підхід, і спочатку ніхто не став розбиратись, де саме людина буде корисніша, ніхто не зважив, що розвідка – це чи не найголовніше на фронті, це – сотні збережених життів.

Варто пригадати, що слово “волонтер” означало раніше. Це ж були переважно школярі та студенти, які допомагали під час масових свят – роздавали листівки, супроводжували закордонних гостей. Під час “Євро-2012” їх було особливо багато.

А потім якось одразу з десяток знайомих і сотні незнайомих людей або взагалі покинули свої справи, або лишили для них значно менше часу, і пішли хто куди: одні – плести маскувальні сітки, другі – годувати, поселяти та навчати переселенців, треті – постачати ліки, теплі речі та запчастини для армії. До речі, запчастинами у Харкові, наприклад, опікувалися дівчата, що раніше взагалі не мали до цієї сфери стосунку. І згодом самі собі дивувалися, коли фактично самі “відремонтували” перший танк.

Був період, коли до волонтерів придивлялися. Посадовцям було незрозуміло, звідки виринули всі ці люди. Траплялося, що у неформальних бесідах запитували їх: “Так хто ж вами, волонтерами, керує? Та ні, не вірю, що ніхто. Ну скажи, від мене далі не піде…“.

Потім їх іноді почали використовувати. При чому під час передвиборчих кампаній – то ще півбіди. Це, зрештою, класична історія, якій покласти край можна лише змінами до виборчого законодавства – коли буде політична воля. Але ось вам ситуація: спонсор спочатку надає мікроавтобус, на якому харківські волонтери розвозять по всій області переселенців у тимчасове житло. Потім, коли до виборів ще доволі далеко, намагається зробити з волонтерської ініціативи політичну партію. Коли це не вдається зробити – мікроавтобус забирає. Кому помстився, питання?

А далі вже був період, коли влада звикла до діяльності волонтерів. Стало нормою під час офіційних візитів перших осіб демонструвати об’єкти і з гордістю доповідати, що облаштовані вони за допомогою волонтерів. Та на місці посадовця про таке краще мовчати і шукати якийсь папірець, щоб написати заяву про відставку, бо це вирок, насправді…

Зараз волонтери не критикують – їм просто нема коли. Не просять про допомогу від держави – просять хоча б не заважати. Дорослій людині не треба допомагати йти, тим більше – вчити її цьому, достатньо не ставити підніжки. Але волонтери для влади все одно незручні – бо здатні впоратися самі, без чиновників. Бо усім своїм існуванням ставлять питання: “А навіщо ти потрібна, державо?”.