Роботодавець змінив умови роботи для вагітної: чи завжди це дискримінація?

У мене завжди око починає сіпатися, коли людина тицяє пальцем у будь-яку ситуацію і кричить: “Та це ж дискримінація”. Водночас вона може тицяти пальцем абсолютно всюди, де їй здається, що ставлення є не таким, як їй би хотілось.

Насправді ж тема дискримінації в правах людини є однією з найскладніших. Твердженню про дискримінацію має передувати серйозний аналіз усіх за і проти.

У справі ЄСПЛ “Напотник проти Румунії” (Napotnik v. Romania) румунська дипломатка поскаржилася, що її закордонне відрядження в Словенії припинили у зв’язку з її вагітністю.

Працюючи співробітницею консульського відділу посольства Румунії в Словенії, заявниця вийшла заміж за громадянина Словенії і народила двох дітей у 2007 та 2009 роках. Її закордонне відрядження було припинене, коли вона повідомила, що вагітна знову невдовзі після народження першої дитини.

Міністр закордонних справ Румунії вирішив, що її відсутність через відвідування лікарів та декретну відпустку поставила б під загрозу функціональну спроможність консульського відділу. Адже під час її першої вагітності, коли жінка була відсутня на робочому місці, надання консульських послуг було припинене, а запити про допомогу спрямовувалися до установ у сусідніх державах.

Щодо цих обставин більшість почала б кричати: “Це ж дискримінація!” А от ЄСПЛ порушення не визнав…

У своєму рішенні ЄСПЛ визнав, що лише жінки можуть зазнавати різного ставлення за ознакою вагітності й через це будь-яка подібна різниця в ставленні дорівнюватиме прямій дискримінації за ознакою статі. Водночас, зазначає ЄСПЛ, така різниця в поводженні може бути розцінена як дискримінація лише в разі, якщо вона не була виправдана.

Розглянувши матеріали справи, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що національна влада надала слушні й достатні підстави для обґрунтування цього заходу.

Адже заявниця виконувала консульські обов’язки: її робота здебільшого складалася з надання допомоги румунським громадянам у надзвичайних ситуаціях, таких як ув’язнення поліцією без документів, що посвідчують особу, або госпіталізація.

Тож, по-перше, зважаючи на характер роботи заявниці та терміновість запитів, з якими вона мала працювати, її відсутність на робочому місці серйозно впливала на надання консульських послуг. Отже, дострокове припинення її закордонного відрядження було необхідним для забезпечення та підтримання функціональної спроможності дипломатичної місії, а також для захисту прав інших осіб, насамперед громадян Румунії, яким потрібна була консульська допомога в Словенії.

По-друге, хоча оскаржуване рішення й мотивувалося вагітністю заявниці, воно не мало на меті поставити її в невигідне становище, а отже було пропорційним до вищевказаної законної цілі. Зокрема, зміну умов її роботи не можна порівнювати з втратою роботи або дисциплінарним стягненням. Наслідки для заявниці не мали того характеру, який чітко забороняється національним законодавством про рівні можливості та міжнародними зобов’язаннями держави у сфері захисту вагітності та материнства.

Важливим було й те, що заявниця, як видається, не постраждала від будь-якого тривалого гальмування її дипломатичної кар’єри, оскільки її підвищували на посаді як під час її першої вагітності, так і через рік після другої, попри її тривалу відсутність на роботі.

Зауважу, що це була перша справа ЄСПЛ щодо різного ставлення у зв’язку з вагітністю, рішення в ній суд ухвалив у грудні 2020 року.

До речі, саме такі цікаві справи викладаються в щорічних оглядах практики ЄСПЛ, переклади яких можна знайти тут.

Ірина Кушнір, експертка Українського інституту з прав людини