Уроки Криму: Попри травму, ми маємо знайти сили для розвитку

 

Вона із здивуванням відзначила, що навіть найбільш проросійські групи в Криму відкидали думку про те, що Крим мав би стати частиною Росії. Вони не бачили, як така серйозна зміна могла б статися без великого кровопролиття, без серйозних безпекових загроз. Втрата безпеки та мирних обставин життя була найбільшим острахом людей, незалежно від того, які вони представляли політичні погляди.

 

Після того, як Росії вдався Blitzkrieg, ця ситуація розгорнулася у дзеркальний бік. Страх втрати безпеки, кровопролиття тепер відчувається тими, хто хоче повернення свободи та повернення Криму до складу України. Це дуже чітко підкреслює основний виклик, який за останні сто років стоїть перед українським та кримськотатарським народами — виклик безпеки. 

 

Фантастична кількість людей поклали свої голови у ХХ столітті. Ми говоримо про половину кримських татар, які не пережили депортацію. Ми говоримо про мільйони українців, які не пережили Голодомор. Ще сотні тисяч кримських татар та мільйони українців не пережили Другу світову війну та подальші радянські репресії. 

 

 

Усе ХХ століття було серйозною боротьбою за виживання у кожному поколінні. І ця боротьба за виживання ще й передавалась у спадок. Травма, яку зазнавало одне покоління, відбивалась через виховання, поведінку, традиції в наступне покоління, акумулювалась у культурі. 

 

Травма чи посттравма визначає сучасну Україну та кримських татар. У цієї травми — свої особливості. Вона зміцнює, робить характер сильним, вчить захищати своє, вчить виживати. Й українці, й кримські татари — чемпіони з виживання. Вони знають, що означає боронити своє. Кожне слово рідною мовою, кожен елемент ідентичності, кожен артефакт — цінніші за життя і бороняться до останнього. 

 

Цінності виживання мають ще одну сторону. Ці цінності кажуть, що не можна довіряти, краще закритися, краще берегти те, що ти зараз вже маєш, аніж ризикувати заради нового здобутку. Цінності виживання — несумісні із цінностями розвитку. Цінності виживання кажуть тобі, яким чином вижити. Тоді як цінності розвитку розкривають, яким чином стати успішним у цьому великому та відкритому світі. 

 

У глобалізованому світі виявляється, що ті нації, які виходять із цінності виживання, не стають конкурентними. Їм дуже важко дати відповідь на запитання, що вони привносять у світ і яким чином вони знаходять своє місце у глобальному місці. 

 

Ми не знаємо, скільки часу триватиме окупація Криму. Ми мусимо бути чесними. Вона може тривати рік, а може — довгі роки. Боротьба за свободу, виживання буде актуальною для сотень тисяч людей. 

 

Ми пам’ятаємо, як нещодавно вся країна спостерігала за глумливим судовим процесом над Ільмі Умеровим. Ми бачимо, яким чином невизначеність із завтрішнім днем пригнічує мрії та розвиток.

 

Найбільший виклик перед кримськими татарами, — це виклик, який ми свого часу пережили, — неспроможність одночасно виживати і розвиватись призводить до кризи.

 

Якщо одного дня несподівано настає свобода, то на порядку денному постає питання, на яке дуже складно відповісти: “А що з нею робити?”

 

Коли 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною, а 1 грудня цього ж року 91% українців підтвердили це голосуванням, раптом виявилось, що ми маємо вакуум управлінських спроможеностей, відповідальності та не зовсім розуміємо, як маємо розпоряджатися самими собою. Раптом виявилось, що єдині, хто був носіями управлінських вмінь, — це ті, хто представляв вчорашній режим.

 

Подібний виклик одного дня може постати перед кримськими татарами та Кримом загалом. Якщо одного дня швидше, ніж ми очікуємо, почнеться падіння Російської імперії і Крим стане вільним. Яким Крим ми хочемо бачити? Як ми уявляємо його майбутнє? Як уявляємо врядування Криму, співіснування різних груп, утвердження культури та водночас розвиток культури? Як ми бачимо взаємодію Криму та світу? 

 

Це питання, на які дуже важко відповідати зараз, коли ми сфокусовані в одній точці — коли ми всі сфокусовані на виживанні.

 

Сьогодні у нас є виклик — як одночасно примирити цінності, які дозволяють вижити і які дозволяють розвиватись.  

 

А це означає, що Криму та його спільнотам потрібен новий консенсус. Він полягає у тому, що досвідчені у протидії системі і ті, які прагнуть дивитись на себе в контексті глобалізованого світу, домовляються не опонувати одна одній. Вони домовляються, що мають внутрішню згоду на незгоду, що готові енергію, яку вони могли б витрачати на внутрішні суперечки, витрачати на те, щоб досягнути свободи для Криму і досягнути власного розвитку задля свободи півострова.  

 

Що це означає для кримських татар в Україні? Це означає необхідність створення тут ембріонів інституцій, які одного дня мають працювати на благо вільного Криму, починаючи від освітніх центрів та завершуючи врядуванням. Це вишколи, кваліфікації, компетенції, вміння та те, чого дуже бракувало нам на початку 1991 – 1992 роках в українському дискурсі. 

 

Українська діаспора зробила величезну послугу сучасним українцям. Вона допомогла зберегти відчуття важливості, цінності та збереження своєї ідентичності. 

 

Українська діаспора менший внесок змогла зробити в допомогу Україні пристосуватись до нових викликів, які прийшли на початку 1990-х. Як стати успішним в ринковій економіці, демократії? Як побудувати системи прийняття рішень? Яким чином забезпечити адекватність свого врядування. Це ті питання, про які вже зараз є сенс говорити. 

 

Ми маємо набагато складніші питання по Криму, ніж питання по Україні. Україна має зразок, з якого вона може спробувати скопіювати рішення, — це європейський простір. Та скопіювати їх з центральної чи східної Європи для Криму, де є так само інша традиція, буде складно.

 

Не забуваємо про те, що кримськотатарська культура — частина тюркської сім’ї культур. Кримські татари привносять до нас цивілізацію ісламського світу. Тому важливо, щоб вони у процесі свого розвитку могли б розвиватись у той бік, який не означав би відмови від власної спадщини. Це означає, що копі-паст рішень, розроблених чи то у Львові, чи то у Варшаві, чи в Брюселі, не завжди буде адекватним.

 

 

 

Потрібна дискусія про те, якими мають бути ці рішення, що таке успішність в Криму, що таке успішна кримськотатарська ідентичність, що таке кримськотатарське лідерство, що таке управлінські спроможності у кримськотатарському середовищі. Усі ці питання потребуватимуть відповідей. 

 

Є ще одна спокуса, яка у багатьох випадках може забирати багато зусиль, — спокуса будувати виключно власні інституції.

 

Український досвід, наприклад, побудови Вільного університету в Мюнхені чи інших навчальних закладів полягає в тому, що спроба будівництва своїх інституцій не завжди означає, що вони будуть конкурентними. Тому питання полягає ще й в тому, як ставати частиною успішних, конкурентних інституцій. Як мають виглядати кримськотатарські студії в Києво-Могилянській академії, в Гарварді? Як мають виглядати кримськотатарські студенти в Гарварді, які не є частиною кримськотатарських студій?

 

Іншими словами, ми би мали говорити про те, яким чином кримські татари мають стати освіченішою, сильнішою управлінськи, яка може дати собі раду і з боротьбою проти несвободи, і з появою свободи. 

 

Я не можу сказати, що подолання нинішнього досвіду буде простим. Ми бачимо, що кожен день нової травми, окупації буде скоріш за все означати складність у взаємодії із цієї посттравмою. Маємо це так само розуміти, бо криза виходу з кризи також потребує адресування. 

 

Я як українець відчуваю, що ми не зробили усієї домашньої роботи по відношенню до кримських татар у питанні безпеки. Ми не зробили цього так само й для України. Але ми маємо зараз зрозуміти, що ми в одному човні, і всі разом робимо одну роботу. 

 

У тому зв’язку я б дивився ще ширше, ніж ми звично говоримо про відновлення кримськотатарської мови чи культури в кримськотатарському середовищі. Я б поставив питання ширше — а скільки українців володіють кримськотатарською мовою, а скільки українців впевнено почувають себе у взаємодії із кримськотатарською культурою? 

 

Мені здається, що домашню роботу маємо ми всі — і кримські татари, й українці. 

 

Виступ учасника Несторівської групи Євгена Глібовицького у Кримському домі під час вечору, приуроченому до Дня Гідності і свободи.