Протидія насильству – це частина культурної політики
Щорічно з 25 листопада до 10 грудня проводиться Всеукраїнська кампанія “16 днів проти насильства” з метою привернення уваги до проблем подолання насильства в сім’ях, жорстокого поводження з дітьми, протидії торгівлі людьми та захисту прав жінок.
Період кампанії охоплює 6 грудня – Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі, коли 1989 року Марк Лепін приніс до Політехнічної школи напівавтоматичну гвинтівку, за допомогою якої мав намір розправитися зі студентками, а також передсмертний лист, у якому звинувачував фемінізм та жінок у своїх життєвих негараздах. Зайшовши в аудиторію, де перебували студенти – 10 жінок і 48 чоловіків, – він оголосив, що ненавидить фемінізм, та, зробивши два постріли в стелю, наказав чоловікам вийти в коридор і почав розстрілювати студенток. Це тривало близько 20 хвилин, під час яких Лепін застрелив 14 жінок. Потому Марк Лепін покінчив життя самогубством.
Стрілянина в Монреалі стала найбільшим масовим убивством у Канаді й шокувала багатьох у країні та світі. Обставини злочину, який скоїв Лепін, та мотиви, які він описав у передсмертному листі, спричинили жваве обговорення в канадському суспільстві, а саме загострили увагу на проблемі насильства проти жінок.
Ці обговорення викрили широку рамку причин, форм і наслідків гендерно зумовленого насильства. Насильство щодо жінок та дівчат – одне з найпоширеніших порушень прав людини у світі. Кожна третя жінка (33%) протягом життя зазнала фізичного та/або психологічного насильства. Гендерно зумовлене насильство (ГЗН) є глобальною проблемою, яка існує у всіх країнах у тих чи інших формах, включно із сексуальним насильством, домашнім насильством, торгівлею людьми та каліченням статевих органів дівчаток під виглядом традиції.
Хоча жахливі випадки фізичного насильства досі поширені та потребують жорсткої реакції, важливо розуміти джерело їхнього походження, яке часто здається нормою, частиною культури, власне тому у визначенні фігурує гендер, а не стать.
З нагоди відзначення “16 днів активізму” уряд Канади дуже вдало визначив 16 способів, якими кожен з нас може допомогти покласти край гендерно зумовленому насильству. Серед них, зокрема, такі.
Знайте ризики. Ймовірність зазнати насильства не для всіх однакова. Молоді жінки та дівчата, чорношкірі та расові жінки та дівчата, жінки та дівчата з корінного населення, гендерно небінарні особи, жінки в північних, сільських та віддалених громадах, а також люди з інвалідністю мають набагато більший ризик.
Будьте уважні до нефізичного насильства. Не все гендерне насильство є фізичним. Образи, переслідування, контроль (включно з фінансовим), кібератаки та маніпуляції – усе це є формами гендерного насильства.
Уникайте гендерних стереотипів: чоловіки та хлопчики також страждають від несправедливих соціальних очікувань, наприклад від необхідності бути жорсткими та головним годувальником. Жінки можуть бути генеральними директорками, дівчата можуть будувати чудові речі, чоловіки можуть плакати, а хлопчикам може подобатися рожеве, і це лише деякі з них.
Киньте виклик соціальним нормам. Дослідження показують, що гендерна мова посилює нерівність. Шкідливі соціальні норми, які підтримують гендерне насильство, охоплюють ідеали жіночої сексуальної чистоти або захисту сімейної честі над безпекою жінок. Не сприймайте такі фрази, як “хлопці залишаються хлопцями” або “вона про це просила”, як виправдання для негативної чи злочинної поведінки.
Сприяйте гендерній різноманітності на робочих місцях. Відсутність гендерної різноманітності на робочому місці, особливо на керівних посадах, може сприяти небезпечному робочому середовищу, яке охоплює домагання, як-от сексистські жарти – форму гендерного насильства.
Виховуйте молодь. Зазвичай насильство – це поведінка, якої навчили. Молоді люди мають навчитися відкрито спілкуватися в стосунках, щоб вони могли давати та просити згоди, встановлювати межі та говорити, якщо бачать або зазнають сексуального насильства. Ви можете допомогти, демонструючи хорошу поведінку, наприклад відкрито кажучи про власні кордони.
Як бачимо, кроки стосуються не так реакції на вже вчинене насильство, як роботи з культурними нормами, які далі позначаю як “культура” в широкому сенсі зв’язку етики й естетики.
Наскільки ми є безкомпромісними щодо фізичного насильства, настільки потрібно оприявнювати та ліквідовувати символічне насильство.
Феміцид – фізичне знищення жінок і дівчат – виникає не у вакуумі, не лише з можливості та переваги фізичної сили. У сучасній історії України ми бачимо, як окупанти спершу заходять “визволяти” міста, які були марковані радянськими, “братніми” назвами та пам’ятниками. І після фізичного знищення населення вони чинили символічне – перефарбовували вказівні таблички в трикольори.
Рішення злочину формується з думки про підпорядкованість, слабкість, недолюдськість, недостатність.
Культурні норми ставлення до жінки як до об’єкта, “слабкої статі”, над якою можна безкарно жартувати чи якою можна прикрашати будь-який товар, формують загрози прямої розправи. Це прямо пропорційний зв’язок, який варто розкривати так само, як російську культуру і повномасштабне вторгнення.
Символічне насильство недосконалості ховається під норму побажати жінкам “залишатися завжди красивими / молодими”, “розкривати свою жіночність”, постійно прагнути бути кращою мамою, дружиною, худнути, тоді як для чоловіків поле навчань не рясніє пропозиціями “прокачувати свою чоловічу енергію”, трансформувати свої тіла або вдосконалюватись як партнер чи батько.
Досі не підважений тиск через означення жінок як “прекрасної половини людства”, в результаті якого жінки нібито добровільно вдаються до наслідування небезпечних б’юті-практик, від яких гинуть на операційних столах пластичних хірургів.
У системі, де тіло і краса для жінки трактуються як головний ресурс, сліпою плямою широкого дискурсу поза феміністичними виданнями лишається, а чи власне можна щось називати вибором в умовах обмежених варіантів, а головне, коли наскрізною ідеєю суспільства досі лишається уявлення про жінок як неповноцінних без чоловіків, разом з цим й насаджується підпорядкованість.
Церква – частина культурних механізмів
В умовах повномасштабного вторгнення через маніпуляцію про низький показник демографії посилюється тиск на жінок щодо народжуваності.
Свіжим прикладом є заява Дмитра Романка, священника Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що належить до єпархії Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який засудив жінок, що не хочуть народжувати трьох і більше дітей.
Прикметно, що в турботі про демографію від священнослужителів не звучать засудження насильства щодо жінок. Не звучить, як впливає на народжуваність каліцтво та вбивство жінок та дітей їхніми співгромадянами. Це культурна рамка неартикульованої солідарності чоловіків з чоловіками, адже церкви більшості християнських конфесій пильно оберігають привілей проповідувати тільки чоловікам. Хоча ми зрідка означаємо релігію як складник культури, вона має сильний вплив на соціальні норми. Тоді як сама церква так непохитна щодо визначення шлюбу як союзу чоловіка й жінки, вона замовчує відповідальності чоловіків, фокусуючись на провині жінок. Цю мовчанку теж варто наважитись оприявнювати так, як успішно викрили ворожий вплив УПЦ МП.
Отже, у протидії гендерно зумовленому насильству, насильству, що зумовлене соціокультурними нормами, маємо широкий спектр викликів. Почати їх підважувати видається загрозою для всіх, як зазіхання на першооснови. Тому це дуже важкий і довгий шлях. Адже навіть за оприявлення хибності певного статус-кво можна наразитися на соціальну обструкцію та втрату партнерств. Але це можливо.
Якщо ми транслюємо на світ, що синонімом України є сміливість, то варто зробити цю чесноту рисою щодо внутрішніх викликів, не бути “маленькими людьми” в розв’язанні великої проблеми гендерно зумовленого насильства, руйнування його основ. Врешті не вважати надмірним виключення з клубу інтелігенції за поширення культури зґвалтування. Йдеться про ситуацію, коли з українського ПЕН пішли письменники Іларіон Павлюк та Лариса Денисенко, а не Юрій Винничук.
Немаленьких людей, які не замовчують загрози, має ставати більше.
