Про що сьогоднішній День матері, або Досвіди, які ми не маємо знецінити
День матері з кожним роком набуває для мене особливо важливого значення. А повномасштабна війна, коли я сама опинилася в ситуації “Біжи, Іро, біжи, і міцно тримай свою дочку за руку”, лише посилила це відчуття. Бо після того, як я оговталася в цій війні, в мені з’явилася сила і зухвалість організовувати простір під себе. І що мені може завадити? Я знаю, що таке війна. Тож найгірше зі мною вже трапилося.
Українських матерів війна викинула в нові жорстокі умови.
Матері вимушені вростати в невідомий до того життєвий простір, заводити нові соціальні контакти. При цьому нести із собою звичні сімейні ритуали, щоб зберегти дитинство своїх малих дітей або навіть спогади про дитинство для уже дорослих.
І часто місця для себе як жінки, як незалежної особистості, просто не лишається.
Випити гарячої кави сонячного ранку, коли твоїй дитині 3 місяці і вона всю ніч кричала від коліків. Це про що?
Коли спускаєшся з дитиною на руках в метро, доступність якого залишає бажати кращого. А ще на руках дитячий візок, важка сумка з комп’ютером і необхідними речами для дитини. Дитина рве твої груди, бо спека, вона хоче їсти, спати. І то зараз… серед купи чужих людей у переповненому вагоні. Бути легкою й невимушеною – це як?
Бути сильною, впевненою жінкою-скелею, приймати миттєві правильні (?) рішення, коли о 4 ранку обстрілюють твій район? Коли десь поруч падають уламки. І твій дім здригається. І ти відчуваєш геть щось нове й страшне – пекельний досвід війни з її вібраціями смерті. А твоя дитина спить у ліжку в кімнаті, вікна якої наївно закриває величезний ортопедичний матрац. Ти засинаєш взута, а дочка – у піжамі, бо вона категорично відмовилася лягати спати вдягнена.
Коли ти рятуєшся від війни десь у напрямку “безпечна Європа”. Ти розгублена й без жодних опор, а твоя дитина на кордоні грається іграшками й запрошує до гри інших дітей таких самих переляканих матерів, як ти сама.
Як у чужих країнах, які гостинно тебе приймають, ти вимушена зберігати притомність умовно адекватної людини. Ти обростаєш новими знайомствами, виконуєш рутину приймаючої громади, а твоїх ресурсів вистачає хіба лиш не забути, як дихати.
Мені пишуть мами, або ж я читаю у фейсбуці про тих матерів, досвід яких мені зовсім незнайомий.
Це мами, які в лютому 2022 створили чергу на кордоні… повертаючись у паніці додому, в Україну, яка обстрілюється. Бо там лишилися їхні діти, заради яких вони поїхали на заробітки в Європу.
Мами, у яких дитина має інвалідність. І вони заради якісних медичних і соціальних послуг для своєї дитини лишаються за кордоном. Вони забувають про свою освіту, змінюють професію, ходять на інтеграційні курси, щоб вивчити мову, про яку не мріяли.
Матері, які народили за кордоном. І залишилися сам на сам з немовлям. Їхній світ вже і так, як кубик Рубіка, мільйон разів перевернувся, та не склався. А у війну, в новій країні, мові, серед нових людей і поготів.
Мами, які народжували під обстрілами, у підвалах, в окупації…
Мами, які спускаються в метро щораз, як оголошують повітряну тривогу, бо дитина у страху просить їх про це. І вони ідуть. Удень. Уночі. Яку ніч поспіль.
Мами, чиї дорослі діти – у ЗСУ. Які збирають кошти на автомобіль у батальйон, де служить їхній син чи дочка. Але у приватному повідомленні просять не грошей, а лиш помолитися за їхню дитину. І ти відключаєш месенджер. І молишся своїми словами, як вмієш, щоб у цього сина чи дочки, яких ти геть не знаєш, все було добре. І сьогодні, і потім. І щоб мами нарешті мали спокійну ніч для (спокійного?) сну.
Матері, які в тотальне вимкнення світла й зв’язку цієї зими робили з дітьми домашні завдання, возили на гуртки, готували на пальниках молочні суміші чи розігрівали воду для вівсянки швидкого приготування.
Мами, які залишили дітей на родичів в умовно безпечному місці і пішли на фронт. І їхнє спілкування обмежується зумом, й то, якщо зв’язок стабільний.
І сотні, тисячі матерів, про яких я навіть не здогадуюся, чий біль і страх за своїх дітей у цій війні годі осягнути.
У цій щоденній боротьбі я з болем помічаю одну річ: затерта до дірок порада “спочатку маску на себе, а потім на дитину” не працює! Така необхідна й проста річ для психічного й фізичного здоров’я дорослої людини, як “подбати про себе”, дається хіба що всупереч обставинам.
Бо українські матері із шаленою швидкістю вчаться новому – і в них, як правило, немає опцій “зачекати”, “я втомилася”, “візьміть мене на ручки”.
Нова мова, соціальні контакти, нові освіта, робота, стосунки, нові навантаження і чергові розрулювання криз. Новий біль і нова здатність опиратися.
Сучасні українські матері опановують нові досвіди. І це ті досвіди, які неминуче впливатимуть на відбудову України.
Чи навчимося ми їх помічати, “зчитувати” й максимально ефективно використовувати? Чи не відкинемо після війни ці всі набутки – виключно в приватну сферу?
Таке вже сталося у радянську епоху. Коли після економічного відновлення країни, як завершилася Друга світова війна, жінок швиденько прибрали з публічного простору, усунули з посад і професій, де вони мали змогу заробляти (ставати фінансово незалежними), приймати керівні рішення, впливати на зміни в країні.
Витіснили в обслуговуючу сферу – побут, виховання дітей, догляд за родиною, де максимум винагороди – “мімози на 8 березня”.
Тож цього не має статися в повоєнній Україні.
І тому для мене День матері – це не ще одна можливість запостити картинку із “рожевими п’яточками на сліпучо білому простирадлі” (ви пробували відіпрати до білого те простирадло після того, як немовля відригнуло чи на нього підтік підгузок?).
День матері – це час, коли наші, материнські голоси, чути.
І наш досвід поцінований. Бо ми, як ніхто інший, знаємо, як не просто виживати, а й у війні робити дитинство наших дітей щасливим. А відтак і міцною нашу країну.
Ірина Виртосу, журналістка, правозахисниця
