Про ненависть і людяність на війні: рефлексії експертки з мови ворожнечі

Які мої сни зараз? Перші тижні активної фази війни сни мені взагалі не снилися. А от зараз почали. Нещодавно вночі бачила ось що. Ми щойно заселилися в нову хату в якомусь іншому, нерідному місті. Ми тікаємо від війни.

Хата чиста, гарна, нам з донькою подобається. Ми розклали тут свої речі. А потім я захожу в спальню та бачу, що на ліжку спить чужа кішка. Не наша улюблена Дульсінея, а абсолютно чужа якась сива кішка із зеленими очима. Я питаю: “Ти звідки тут взялася, кішко?” Тваринка, звісно ж, не відповідає, вона тікає від мене за ліжко.

Я заглядаю за те ліжко, а там дірка в стіні. Заглядаю в цю дірку і бачу величезне приміщення, всередині якого все зруйновано, в центрі величезна воронка, і в ній залишки уламків ракети. І тільки зараз я починаю розуміти, що наш будинок у цьому начебто безпечному місті тільки зовні нормальний. А всередині він ще небезпечніший, ніж той, з якого ми поїхали, щоб сховатися від війни.

Я абсолютно знищена і пригнічена цією новиною. Тут у квартиру заходить моя улюблена бабуся. Це тільки в моєму сні вона жива, а насправді померла вже дуже давно. Бабуся каже, що сусіди по будинку радять нам з донькою терміново їхати звідси, адже раз уже прилетіло в сусіднє приміщення, то обов’язково прилетить і ще раз. Бабуся каже, що в підвалі цього прекрасного зовні будинку живуть щури й уночі вони лазять по всіх квартирах.

Я кажу бабусі, що цього разу обов’язково заберу її із собою і теж спробую врятувати. Вона вперто не хоче їхати, але ж я так хочу її врятувати. І мені від цього усвідомлення нестерпно боляче. Я не знаю, що мені робити, я думала, що нарешті я в безпеці, але безпеки навколо мене знову немає.

Я налякана.

Я у відчаї.

Я дезорієнтована.

Я в паніці.

Я прокидаюся.

Я прокидаюся і розумію, що я все ще в небезпеці, але в моєму будинку немає воронки від бомби та щурів. Моя донька спокійно спить поруч. У нас майже добу не було повітряної тривоги. На вулиці сонечко і весна. Я лізу в інтернет та читаю, що наші сьогодні потопили великий десантний корабель рашистів під назвою “Орськ”. Армія орків зазнає втрат на “Орську”. Ну як тут не орати.

Ніколи не думала, що я, правозахисниця зі стажем, щиро радітиму загибелі сотень інших людей, яких уже давно всі навколо мене вважають за нелюдей.

Мені надзвичайно важко в цьому вирі болю, крові, ненависті й жаху зберігати людяність. Не дати ненависті поглинути себе і розчавити ізсередини.

Я останні вісім років вивчала проблему мови ворожнечі. Вивчала, як ненависть у словах і текстах впливає на суспільні думки. Я закликала журналістів і митців не розпалювати публічної ненависті до інших етносів. Я намагалася достукатися до всіх і попереджала, що поведінка РФ в інформаційному просторі дуже схожа на підготовку до геноциду українців.

Останнє наше з колегою дослідження мало виходити у світ на початку березня. Але наразі воно вже неактуальне. Те, про що ми попереджали, почалося раніше і виплеснулося назовні потоками ненависті. Ненависті, яка штовхає сотні тисяч російських солдатів убивати мирних ні в чому не винних українців.

Ненависті, яка допомагає матерям та дітям цих солдатів виправдовувати звірства своїх близьких. Ненависті, яка допомагає російським окупантам ґвалтувати наших жінок і спалювати наші церкви, музеї та книги з історії.

У своєму дослідженні ми рекомендували органам державної влади та іноземним урядам терміново почати спонсорувати потужний антивоєнний рух на території РФ. Але запізно.

Наразі наша країна вже потонула в цій ненависті, й ми тепер почали активно плекати в собі ненависть у відповідь.

Цей етнічний конфлікт триває вже кілька сотень років. Зараз він просто прорвався і почав свою нову стадію. Сподіваюся, що останню. Сподіваюся, що ми переможемо швидко і з мінімальними втратами, а країна, яка наразі плекає у своїх дітях етнічну ненависть до нас, назавжди розвалиться на шмаття.

Тюрма народів має луснути наче гнила картопля. Адже всередині неї немає спільних цінностей, а є тільки страх, ненависть і терор. Я вірю, що людяність переможе зло. Україна поверне свої території, а вільні народи нарешті започаткують на руїнах недоімперії свої вільні від диктатури республіки. Із власними мовами, культурами та традиціями. Без “русского мира”.

Ірина Сєдова, дослідниця Кримської правозахисної групи