Права або привілеї: дилема дискримінації за ознакою масовості

Normal
0

false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:””;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:”Calibri”,”sans-serif”;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:”Times New Roman”;
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

За рахунок страждань одних створюються привілеї іншим.

Суспільство – це люди та їх соціальні зв’язки, про які люди домовляються. Життя не стоїть на місці, кожне дотримане слово залишається у минулому. Усі зв’язки постійно оновлюються або відмирають як нежиттєздатні. На місці невдалих зв’язків, які завдали багато страждань, люди вигадують та будують нові зв’язки, більш радісні та корисні.

Буває, що за рахунок страждань одних створюються привілеї іншим. Природне право людини на переформатування соціальних зв’язків є загрозою для тих, хто звик до привілейованого становища та комфорту.

У боротьбі за привілеї виникає дискримінація. Моральним та фізичним насильством людину намагаються позбавити природних прав й змусити до “звичних” соціальних зв’язків: мовляв, кожен має підкорятися більшості, жінки та інваліди хай сидять вдома, інородці та іновірці – дешева робоча сила, лесбійок треба лікувати зґвалтуванням, і ніяк інакше.

Дискримінація оголошує ультиматум кожному, хто відстоює свої права. Не мрій про щастя, знай своє місце! Інакше – пожалкуєш! Усі загалом задоволені простими рішеннями та привілеями тих, хто пропонує прості рішення. Ти проти привілеїв – отже, ти проти простих рішень. Ти “ворог” звичних суспільних інституцій. Ти “ворог народу”.

Чи можна дозволити “ворогам народу” створювати свої суспільні інституції, щоб вони конкурували зі звичними та поставили під загрозу систему привілеїв? Звісно, ні. Тому, наприклад, один бізнесмен може зареєструвати приватне підприємство чи товариство з обмеженою відповідальністю, але один активіст не може заснувати громадську організацію (потрібно як мінімум двоє) і один віруючий не може заснувати релігійну організацію як юридичну особу (потрібно як мінімум десять). У релігійній сфері особливо очевидний страх “моральних авторитетів” перед втратою привілеїв через поширення нових ідей, як очевидна і абсурдність запровадженої дискримінації. Бо кожну зі світових релігій заснував один пророк: Христос, Будда, Магомет.

Дискримінація за ознакою масовості – це обмеження тих, хто не належить до певної привілейованої групи, групи певної чисельності у праві встановлювати соціальні зв’язки, в тому числі у праві на вираження думки, на зібрання та об’єднання. Простіше кажучи, це коли “стрижуть всіх під одну гребінку”, це примус “бути таким, як всі”, забезпечений насильством та насадженням двох страхів: індивідофобії і демофобії.

Індивідофобія – страх самотності, своєї та чужої, страх опинитися наодинці або навіть в меншості, що ґрунтується на хибному стереотипі, ніби одна людина безсила. Про це є навіть прислів’я – “один у полі не воїн”, яке я люблю порівнювати із прислів’ям “буває, що один вартий сімох”, ідіомою “всі як один” і афоризмом власного авторства “один у полі радіє волі”. Правда в тому, що одна людина – це людина з купою соціальних зв’язків та бажанням встановити нові. Тож дні, проведені наодинці в творчості, читанні чи листуванні, інколи дають більш потужні результати, ніж роки, проведені в сумнівній компанії. Звісно, сумнівна компанія індивідофобів із цим ніколи не погодиться. І самотність в індивідофобів асоціюється не з медитацією, а зі злочином. Причому, що парадоксально, зневіру в своїх силах вони примудряються поєднувати із переконанням у всесиллі злочинця-одинака, який без нагляду товаришів може чортзна що втнути. Фантастичного суперзлодія може витіснити з переляканої уяви хіба що не менш фантастичний супермен, і цим постійно користуються піарники.

Демофобія – страх, що інакші об’єднаються та змовляться творити зло. Цей страх підживлюється стереотипом, ніби “інакші” обов’язково “чужі”, “вороги” і якщо вже домовляються, не покликавши “нас”, то явно заради якихось капостей проти нас, “своїх”. Ще б пак, міркує демофоб, “ми” б на “їхньому” місці якраз і “добазарилися” когось притиснути та щось віджати, “гуртом легше і батька бити”, чим ще пацани займаються у нормальній банді?! Кожна диктатура користується демофобськими настроями, виправдовуючи обмеження права на мирні зібрання, силовий розгін акцій протесту, арешти і покарання їх учасників.

Індивідофобія та демофобія – негативні прояви природного почуття спільності та спотворюють це почуття, так само як патерналізм та фанатизм спотворюють моральні почуття, сексизм і гомофобія спотворюють статеві почуття тощо. Коли ми не контролюємо свої почуття, дозволяємо ділити людство на “своїх” та “чужих”, маніпулятори легко будять наші найгірші інстинкти та перетворюють нас на бійців своєї армії завоювання привілеїв.

Наведу ще два приклади дискримінації за ознакою масовості.

Одному прикладу індивідофобії “завдячуємо” соціальній мережі Facebook: там здійснюється автоматичне блокування акаунту користувача після надходження 5-ти скарг з різних акаунтів. Навіть не перевіряється, чи були скарги обґрунтованими. Власники фейкових акаунтів зловживають цим, здійснюючи цензуру незручних виступів своїх політичних опонентів. Фотографія потискання рук Порошенка з Путіним може бути видалена як… порнографія. Імена скаржників приховуються, апеляційна процедура відсутня. Тобто, позиція п’ятьох анонімів, навіть абсурдна, автоматично визнається більш правильною, ніж позиція однієї людини. Це все одно, якби загонам по п’ять бійців у балаклавах дозволялося викрадати та розстрілювати будь-якого “чужинця” на свій розсуд. Встановлення факту порушення правил соцмережі та призначення покарання має відбуватися у чесній процедурі з процесуальними гарантіями уникнення помилок, а не шляхом лінчування, коли зібрався натовп бажаючих влаштувати стихійну розправу.

Інший приклад стосується демофобії у судочинстві. На це звернув мою увагу адвокат Ібрагім Татієв. Виявляється, не так давно громадськість і бізнес обмежили у праві скаржитись на суддів. Cтаття 93 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” передбачає, що юридичні особи (в тому числі, громадські організації) можуть подавати скарги на дисциплінарні правопорушення суддів тільки через адвоката. Причому на суддю не може скаржитись той адвокат, який бере участь в судовому процесі у цього судді. Адвокатів ще й зобов’язали перевіряти обставини скарги, за подання “завідомо безпідставної” скарги їх притягатимуть до дисциплінарної відповідальності.

Такі новації, запроваджені прийнятим у лютому 2015 року Законом України “Про забезпечення права на справедливий суд”, напевне, відіб’ють охоту в адвокатів і лідерів громадськості та бізнесу писати переконливі листи про суддівські витівки до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції. Щоправда, простих громадян формально не обмежили у праві скаржитись на суддів. Однак, якщо їх звернення розглядатимуться за тією ж логікою, “конфлікт інтересів” дозволить залишити без розгляду більшість типових скарг на суддів. Тобто, замість забезпечення права на справедливий суд маємо відверту спробу затикання рота невдоволеним користувачам судової системи, укріплення привілейованого статусу “недоторканих” суддів.

Суддівська недоторканість – лише вершина айсберга системи привілеїв у судочинстві. Взяти хоча б привілей адвокатів здійснювати захист у кримінальному процесі та супутню цьому привілею цехову замкнутість: всіх адвокатів примусово об’єднали в одній громадській організації – Національній асоціації адвокатів України, вступити в яку і залишатися в якій дорожче та складніше, ніж отримати юридичну освіту. Ця штучна монополія на ключову правозахисну діяльність створена режимом Януковича в інтересах корумпованої та амбіційної верхівки адвокатури. Наче середньовічний цех, власники “монопольки” під приводом захисту високих професійних стандартів елементарно збагачуються, гальмують прогресивні ініціативи, борються з інакомислям та новими технологіями заради своїх привілеїв. Те саме намагаються зробити і в журналістиці: є плани ліквідувати редакційні посвідчення та замінити їх прес-картами, які видаватиме всім ЗМІ одна громадська організація – Комісія з журналістської етики. Лякають суспільство “тітушками” з журналістськими посвідченнями і під цим приводом пропонують довірити вузькій групі “експертів” визначати, хто справжній журналіст, а хто несправжній, монополізувати свободу слова. Для консервації корупційних неофеодальних реалій та всевладності новітніх баронів-олігархів тільки середньовічної цехової системи в мас-медіях нам і не вистачало!

Кожен перерахований випадок дискримінації за ознакою масовості потребує реагування. Із законів про громадські об’єднання та про релігійні організації необхідно прибрати вимоги щодо мінімальної кількості засновників, монополія в адвокатурі теж має бути зруйнована шляхом внесення змін у законодавство. У власників мережі Facebook слід вимагати прозорої процедури встановлення порушень та покарання за них, якщо не підуть назустріч – створювати альтернативні соцмережі.

Люди домовляються про краще суспільство, і хоч ми іноді помиляємося, ми також вчимося на своїх та чужих помилках. Безперервне оновлення соціальних відносин – це реальність, яка рано чи пізно руйнує будь-яку дискримінацію, будь-які привілеї. А найбільш надихає те, що можна не чекати, поки всі надумають стати кращими людьми. Кожна людина для себе є центром суспільного життя. Можна і треба будувати нове суспільство навколо себе, відкрито і відповідально, без насильства та обману.

Юрій Шеляженко, голова ГО “Інститут душевної релігії”