Погодження проведення масових акцій: чи є загрози для мирного зібрання?

Мабуть, ви вже прочитали серію дописів про атаку на свободу зібрань від уряду, а також інші публікації, де пишуть, що регулювати уряд зібрався виключно акції культурні… Нумо розбиратися.

Мені є що про це сказати, адже, можливо, я єдиний магістр в Україні, який у 2012 році писав дипломну роботу про державну політику у сфері свободи зібрань. У дипломі був мій власний досвід: організація зібрань, судові процеси, оскарження рішень місцевих рад, які намагалися обмежити це право. Ми з друзями скасовували подібні порядки у Сімферополі, Алушті, Джанкої, Луганську, Алчевську й далі по списку.

Тому, дозволю собі низку коротких рефлексій.

1. Культура протесту

У Парижі – барикади, у Москві – “загончік” із парканом і рамками з ФСБ. Це різні культури. В Україні ж вулиця завжди була частиною історичних рішень: шахтарські протести, Революція на граніті, Україна без Кучми, Студентська революція на траві, Помаранчева революція, Революція гідності. Українці довго терплять, але коли настає момент ризику втратити власну свободу, ніби невідомий голос промовляє: “Вставай, бери картонку і захищай свою демократію”.

2. А що по закону?

Формально ми маємо лише Конституцію і її 39 статтю, яка гарантує повідомчий характер мирних акцій. Закон про зібрання не ухвалили, і це добре. У випадку України, якщо існує загроза національній безпеці – суд може обмежити захід (шляхом заборони теж).

Навіть під час воєнного стану зібрання не заборонені, хоча й не чітко врегульовані. Військові адміністрації можуть втручатися, але мають робити це обґрунтовано і пропорційно, з посиланням на реальні, а не гіпотетичні ризики. І ми вже бачили, що протести й акції відбуваються: “Гроші на ЗСУ” під Київрадою, щотижневі Free Azov, масові пам’ятні заходи з поховання героїв. Практика під час режиму воєнного стану є.

3. Політика пам’яті не дорівнює заборонам

Частина дискусії в фейсбуці звелася до того, що розпорядження про те, що у день жалоби “не можна робити концерти”. Це серйозне питання, але воно з іншої площини, і це – політика пам’яті. І вирішується воно просвітою, діалогом, залученням неурядових організацій, медіа, освіти на всіх рівнях, формуванням культури пошани, а не заборонами радянського типу.

Ті, хто плаває у Тисі, і ті, хто плаває у складі мобільної вогневої групи по Дніпру, мають різні уявлення про свободу, так само як люди, які йдуть на концерт, і ті, які йдуть в цей день на похорон. Війна триває поряд із продовженням життя. І вибір кожен робить щодня.

4. Про саме урядове розпорядження

У документі йдеться про необхідність погоджувати масові (культурні) заходи з Генштабом чи військовим командуванням. І тут починається плутанина. Чи це стосується всіх організаторів акцій, чи тільки міністерств і самих військових адміністрацій? Що таке “масові (урочисті) заходи”? Концерти? Протести? Чи все разом?

Коли документ можна читати й так, і так – це завжди ризик не лише подвійного тлумачення, а й вибіркового й політично мотивованого застосування.

А досвід держслужби підказує: коли в документі написано “забезпечити обов’язкове їх погодження”, то на місцях це швидко перетворюється в розуміння – треба ухвалити окремий порядок. Юрист відповідного департаменту військової адміністрації вже гуглить якусь “козу” подібного порядку, знаходить приклади російські або антиконституційні норми місцевих органів до Революції гідності, намагається їх адаптувати до реалій України нашвидкуруч. І тут ми ризикуємо повернутись у часи Януковича: опля, і в Житомирі з’явилися завчасні заявки за 10 днів, “безпечні місця” десь на околиці міста, обов’язкові договори з ЖЕКом на прибирання після мітингу. Абсурд? Але ми це вже проходили.

Тому я б слідкувала зараз за тим, що будуть на виконання цього розпорядження приймати військові адміністрації на місцях, і саме ці документи покажуть справжню мету ухваленого рішення.

5. До чого тут Генштаб?

А от ні до чого. Його, чомусь, записали ухвалювати рішення про акції в Києві. Хоча Генштаб – це орган планування оборони й стратегічного керівництва армією. Він не має і не повинен вирішувати, чи можуть екологи провести пікет біля хутряного магазину в Чабанах. Але поки суспільство мало обізнано про його реальні функції, уява малює комічні картинки: генерал Гнатов розглядає й особисто підписує дозвіл на студентську акцію проти сексуальних домагань викладача (хоча, чому Гнатов, в уяві, думаю, це буде Сирський). Це погано не лише для свободи зібрання, а й для образу Генштабу, який в таких новинах виглядає як політичний інструмент (журналісти, не робіть так, краще уточніть як вони бачать це на практиці).

6. Чому взагалі це важливо зараз, коли триває війна?

Спокуса забороняти зібрання для влади є завжди, незалежно від партійних кольорів. “Немає людей на вулиці – немає проблем”: це логіка диктаторів, а демократія змушує вести постійний діалог, в тому числі з тими, хто не згоден.

І саме тому прем’єр-міністерка має дати чіткі пояснення, уточнити формулювання і не створювати ризиків для підваження довіри до влади й підозри в атаках на демократію там, де їх легко уникнути. Інакше наслідки будуть не тільки для права на зібрання, і втрата довіри суспільства не тільки до премʼєрки.

7. Замість підсумку

Сподіваюся, що це тривога через можливу загрозу, яка не справдилася, а не реальна ракетна атака на права. Українці мають глибоке глибинне почуття свободи. Якщо вони бачать зазіхання на неї – вони будуть бити у відповідь. І так було завжди. Бо саме так вишикувалися черги перед військкоматами у лютому 2022. Давайте цю культуру шанувати й підживлювати.