Незоровий контакт: Як знайомство з незрячими змінюватиме майбутнє
Якщо ви належите до певної меншини, нерідко змушені витрачати час на доведення очевидного – ваші можливості й потреби далеко не завжди залежать від ваших ознак.
Ви жінка із сильним характером, аналітичними здібностями й доброю фізичною формою? Дивне маєте бажання – служити у війську! Чого це ви не хочете варити борщі на армійській кухні? Не вмієте добре готувати? Нічого, навчитеся! Ви ж берегиня, маєте діточок народжувати, а не воювати! І платити вам мають менше за ту саму роботу – вийдете заміж, хай чоловік заробляє більше!
Ви – людина з інвалідністю? От як добре, що ви до нас влаштувалися – ми саме шукали, ким заповнити квоту з “таких, як ви”, аби платити менше податків. Що-що, ви працювати хочете? Навіщо? Ви ж пенсію отримуєте! Не турбуйтеся: оформимо вам мінімалочку, будете в нас рахуватися. Інші й того не мають, вам пощастило!
Інформаційна кампанія “Fight for right” має нудну і, здавалося б, очевидну мету: зруйнувати негативні стереотипи про пасивних незрячих людей, які потребують співчуття і постійної допомоги. Учасники цього проекту стрибають з парашутом, займаються дайвінгом, проходять курси домедичної допомоги, приємно дивуючи досвідчених інструкторів-парамедиків. І навіть їздять самі за кермом! А в планах – ще більше активностей, від яких захоплює подих.
Не маючи зору, або лише незначний його відсоток, ці люди, переважно, займаються улюбленою справою. Серед них – успішний програміст, журналістка “Громадського радіо”, практикуючий юрист, викладачка університету тощо.
Словом, радий, що типове правозахисне питання нам вдалося запакувати у яскраве й видовищне дійство. Чергової проповіді громадських активістів ніхто б не дослухав до кінця.
Так, любі скептики, я знаю, що ви мене уважно читаєте. До чого тут, питаєте, парашути і як вони вплинуть на безбар’єрність міської інфраструктури та ставлення до незрячих? За один день – ніяк.
Але лікарі, що про всяк випадок забороняють людям з порушеннями зору, скажімо, стрибнути з парашутом, можливо, змушені будуть переглянути свої рішення.
До того ж, інформаційна кампанія “Fight for right” дуже зацікавила тих, хто ніколи не стикався із цією проблематикою. Тому основна її користь – “звичайне” знайомство з “живими” незрячими.
А ми, якщо відверто, навіть не замислюємося, скільки разів чуємо: “Як? Незрячі працюють з комп’ютером? Ого-о, і сенсорними смартфонами користуються?!”.
Як на мене, реальна рівність можливостей забезпечується з масовим впровадженням новітніх технологій. Це добре пояснює Антон Швець у своїй статті “Технології та декларації”.
Якщо коротко, то для когось усі ці “розумні будинки”, інтернет-речі та інші гаджети – лише забавки зі смішними функціями. Максимум – це штуки, що просто роблять життя комфортнішим. То для людини на візку з важкою формою ДЦП “smart house” зі спеціальними пристосуваннями – єдина можливість бути самостійним у побуті.
Розповсюдження доступних смартфонів змінює і ставлення до незрячих. Важко назвати безпорадною людину, котра не лише самостійно пересувається містом незнайомими маршрутами, а й не вдягає різні шкарпетки чи не плутає номінали банкнот. І все це завдяки додаткам для смартфонів, що описують відзняті зображення.
Я, скажімо, цілих півгодини фотографував одяг, розпізнаючи колір. Зате не запхав у пральну машину чорне разом із білим. А мій незрячий друг, що непогано знає Київ, якось вів у потрібне місце цілком зрячих, проте не місцевих, приятелів. Він не лише багато їздив столицею – просто не лінувався ретельно вивчати карту з навігатора.
Тепер уявімо, що двоє незрячих претендують на одну вакансію. Один прийшов сам, з тростиною й gps-навігатором. Іншого привела за руку мама, яка перед самою співбесідою дбайливо обсмикувала йому ідеальний костюм. Вгадайте, кого, радше, затвердять? Ні, не вгадали – швидше за все, затвердять зрячого з тим самим рівнем знань. Тому незрячим часто доводиться бути на голову вищими за конкурентів. А іноді – звичайними пересічними геніями!
Це я до того, що нерівне ставлення зникне поступово, щойно необхідні незрячим пристосування й гаджети стануть у всіх сенсах доступними. Йдеться не лише про ціну, а й про вміння ними правильно користуватися.
Так, в Україні ще не ставлять систем опалення, котрими можна керувати з іPhone. Та все не так сумно. У великих містах gps-навігатори працюють стабільно. Навіть немолоді люди з порушенням зору користуються старенькими “нокіями” з примітивними навігаторами, що вміють запам’ятовувати точки на карті й попереджають користувача про наближення до них.
Додатки двох відомих банків також доступні для людей з порушенням зору. Як і електронні залізничні квитки. Як і більшість сайтів та чимало програм під windows.
Ще 200 років тому вважалося фантастикою те, що незрячі зможуть вільно писати й читати, при чому навіть ноти. Доки Луї Брайль випадково не проколов чоботярським шилом власні очі й пізніше, разом зі своїм педагогом Гаюї, не винайшов тактильний шрифт власного імені.
Сьогодні незрячі мріють про найфантастичнішу річ – власне безпілотне авто!
Згадав, як ми ще в другому класі вірили трохи старшому товаришеві, який хвалився своєю “балакучою машиною!”.
Він говорив щось таке: “Сідаєш, короче, в неї, і кажеш: “Київ, Вишгородська, 35, напрімєр. Ну і їдеш. А вона тобі каже: “Поверніть ліворуч” чи “Їдьте прямо”. У ній ще датчіки встроєні, дак вона лове машини поблізості і, єслі шо, дак перестраюєцця в свободний ряд!”.
А для нас це звучало як музика! Ми чекали, що він, врешті, приїде на ній в інтернат і покатає всіх по черзі!
Та схоже, нашу казку втілять Ілон Маск чи інженери Google.
Справжнім проривом став для людей з порушеннями зору 3D-друк. Можна навіть притримати власну уяву на тему, що можна буде друкувати і в яких масштабах. Завдяки 3D-принтеру вже зараз незрячі японські діти можуть дізнатися, як виглядає слон, Ейфелева вежа чи квітка гібіскуса. За їхнім голосовим запитом принтер може надрукувати макет більш-менш усього. Існують надруковані тривимірні репліки відомих картин – так, незрячі тепер знатимуть, як виглядає та сама усмішка Джоконди!
Сьогодні принтери потроху закуповують обласні бібліотеки, а завтра будь-який татусь зможе наваляти своєму допитливому незрячому нащадку хоч Мачу-Пікчу, хоч Версаль, хоч центурію римських легіонерів з повним фаршем, не кажучи вже про такі дрібниці, як тривимірні літери чи іграшки-розвивалки.
А тепер повернімося до реальності. Час відповісти на запитання: хто за все це має платити? Якщо державний бюджет, то скільки і, зрештою, чому?
Не таке й просте запитання. Держава, ніби, зобов’язана закуповувати технічні засоби реабілітації, що компенсують втрачені функції організму. Залишилася дрібничка – затвердити релевантний перелік таких засобів. І те, що багато з них є досить вартісними, ще півбіди. У багатьох країнах світу таким засобом є пес-поводир для незрячих. А для розведення волохатих друзів потрібні школи з кваліфікованим персоналом, що для України на рівні фантастики (чи безпілотного авто?).
Або інша важлива тема – пільгові перевезення. У кількох містах України запровадили “соціальне таксі”, що безкоштовно возить людей з інвалідністю на різних умовах – де 5 разів на місяць, де лише до вокзалів/аеропортів та на заходи, присвячені питанням інвалідності. Якби громадський транспорт був цілком доступним, у такому таксі не було би потреби. А з іншого боку, чому працюючі люди мають платити податок за транспорт, що задовольняє забаганки “малозахищених верств”?
Словом, варто вирішити, у якій державі ми хочемо жити. Якщо в доступній – фізично та інформаційно – країні, готуймося платити більше податків, зокрема, і самим людям з інвалідністю. Чи “хай син Порошенка платить”?
Насамкінець, дещо цинічне спостереження. З появою великої кількості людей, що втратили зір у зрілому віці, проблеми незрячих розв’язуються швидше й ефективніше. Реабілітація ветеранів В’єтнамської війни спричинила стрімке поліпшення доступності у США та створення інститутів, що забезпечують додержання прав людей з інвалідністю.
Пізніше, у 1990-х, у США було створено проривний, як на той час, скрінрідер JAWS, що й досі залишається найпопулярнішим серед користувачів Windows.
Одним з його провідних розробників був Тед Гентер – байкер, що втратив зір у ДТП.
Як на мене, люди, що пізно втратили зір, частіше намагаються пристосуватися до світу. Незрячі ж із народження нерідко думають, ніби світ має пристосовуватися до них. Це призводить до створення спеціальних приладів для незрячих, що стратегічно безперспективно. Очевидно, що дешевше адаптовувати наявні пристрої широкого вжитку до потреб незрячих.
Сподіваюсь, ветерани конфлікту на сході України також стануть причиною інституційних зрушень нашої країни.
Для тих, хто думає, що все написане тут стосується лише людей з порушеннями зору, коротко назву те, що може згодитися цілком зрячим людям із того, чим користуються незрячі.
Ви літній джентльмен, що звик за собою стежити? Маєте гіпертонію чи зайву вагу, а зір уже не той, що 20 років тому? Купуйте прилади з мовним інтерфейсом: тонометри, термометри, ваги тощо.
Ви далекобійник і все життя мріяли почитати величезні томи класики? Досить сидіти у нудних каналах Zelo – качайте аудіокниги – рейси стануть веселішими, а по приїзді здивуєте ерудицією дружину!
Ваш зір погіршився і стало важче читати з монітора? Допоможуть різні магніфаєри та режим контрастності, про який ви, мабуть, і не здогадувались.
Денис Іванченко, журналіст інформаційної кампанії FightForRight
Фото зроблені в рамках акцій FightForRight
