Немає інваліда. Є людина
3-го грудня світова спільнота й ми відзначатимемо Міжнародний день людей з інвалідністю.
Про цей день, однозначно, згадають і журналісти. Інформаційних приводів сьогодні, на жаль, чимало. Війна на сході нашої країни, лютнева трагедія на Майдані, сутички на початку весни у Криму…
Однак я більш, ніж упевнена, що більшість вітчизняних видань почнуть віншувати, даруйте, інваліда. Інвалід-солдат, інвалід-дитина, інвалід-спортсмен, інвалід-мати, інвалід-нещасний, який доживає віку на крихітну інвалідську пенсію чи інвалід-герой, який зумів попри все досягнути успіху…
Як тільки в українських медіа порушується тема інвалідності, найчастіше мої колеги впадають у два гріхи. Перший гріх – «героїзація» інвалідності. Мовляв, як ця мужня людина – без рук та ніг (спокуса деталізації інвалідності) – піднялася на Говерлу, перепливла Дніпро, здобула вищу освіту, доїхала через тисячу й одну перешкоду на роботу…
Другий гріх: пожалійте цього нещасного «інваліда». Зокрема, людина, яка має інвалідність, подається як споживач, як немічна особа, яка потребує тотальної турботи й захисту, й сама ні на що нездатна.
Писати про інвалідність, справді, інколи дуже важко. Особливо коли не знаєш, як вести розмову з людиною, яка користується візком. Чи з людиною, яка пересувається на милицях внаслідок ускладнення хвороби, скажімо, через цукровий діабет. Або з людиною, яка, щоб тебе почути, просить писати на папері…
Серед персонажів моїх журналістських статей багато людей, які мають ту чи іншу інвалідність. І найперше, чому вони мене вчили, – писати про людину, а не її інвалідність.
«Людина, яка користується інвалідним візком, вступила у вищий навчальний заклад – це не новина. Кожна людина має право на освіту! Пиши про те, що навчальний заклад створив умови (прибрав бар’єри) для того, щоб я могла безперешкодно потрапляти в університет, бібліотеку. Цього достатньо! Ось що важливо», – радила мені журналістка, громадська активістка Раїса Панасюк.
«Інвалідом мене роблять бар’єри. Я в Британії почував себе «інвалідом» тільки тоді, коли до мене зверталися англійською мовою. Бо я її не знаю. А так – я міг самостійно пересуватися одним із найдавніших у Європі метро. Перешкод у цьому я не відчував», – розповідав Ярослав Грибальський, представник Національної асамблеї інвалідів України (НАІУ) у Львівській області, координатор програми НАІУ «Безбар’єрна Україна»
«Ось ви запобігаєте переді мною… Дивіться – і двері переді мною відчинили, коли я міг це сам зробити. Тотальна турбота робить мене безпорадним… і перетворює на споживача», – пояснював мені експерт НАІУ Володимир Азін.
Чим більше я писала про людей з інвалідністю, тим чутливіше сама реагувала на слово «інвалід», «людина з обмеженими можливостями», «людина з вадами здоров’я». За цими словами малювалися картини бідної, нещасної, покаліченої, неспроможної особи. А мої співрозмовники такими не були.
Це – люди з активною громадянською позицією. Ніяк не святі. Щось дається їм легше, щось важче. Часом можуть насварити, іншим разом – розсмішити. Це просто… люди. Не слід з них робити героїв й оспівувати їхні «подвиги». Не варто на їхній інвалідності «робити» рейтинги для видання. Не треба про «них» згадувати тільки… у День людей з інвалідністю, більше того – вітати зі святом (?).
Коли Верховна Рада України ратифіковувала у 2009 році Конвенцію про права інвалідів, при перекладі сталася одна прикра (але принципова!) помилка. Так, Генеральна Асамблея ООН прийняла назву документу англійською мовою Convention on the Rights of Persons with Disabilities. Однак при перекладі на українську була офіційно використана назва – Конвенція про права інвалідів. Слово – важливе слово – «людина» було вилучено з контексту.
Звідси – і все наше законодавство, і соціальний захист чи пільги для інваліда (а не для людини), офіційні назви держустанов або назви громадських організацій.
І класичне… «Місця для пасажирів з дітьми, людей похилого віку та інвалідів».
Звісно, офіційні тексти документів важко змінювати. Та в наших журналістських силах започаткувати громадську дискусію щодо коректного вживання термінів щодо людей з інвалідністю. І самим перестати вживати слово «інвалід». Це щонайменше.
А далі в темі «інвалідності» можна відкрити для себе необмежені можливості для майбутніх журналістських матеріалів.
Зокрема, писати в статтях про людей з інвалідністю цікаво, без крайнощів – жалю, страху чи героїзму.
Запрошувати людей з інвалідністю як експертів на теле- чи радіоефіри. При чому не тільки з питань інвалідності чи доступності. Так, серед моїх знайомих є юристи, адвокати, ІТ-фахівці, майстри та майстрині, журналісти… Їхня думка важлива. Але ми часто нехтуємо їхніми фаховими знаннями, бо це ж… «інваліди»?
Нерідко самі люди з інвалідністю через свою пасивність, втому, незнання чи невміння себе захистити підтверджують стереотипи «безпорадного інваліда-споживача». Пільги, дотації, залежність від держави та оточуючих – часто це зручно, часто так звично, часто – бо нікуди діватися (без освіти, без роботи).
Тому відповідальність журналіста ще й у тому, щоб у своїх матеріалах спонукати людей з інвалідністю відстоювати свої права, звільнятися від «зручної» споживацької моделі, коли всі навколо винні, бо я «інвалід». Писати про людину з активною громадянською позицією, розривати «шаблон»: і від «я – пацієнт» переходити до «я – громадянин і я цінний для суспільства».
…Якщо 3 грудня – це, зокрема, день, коли ЗМІ привертають увагу громадськості до захисту прав та гідності людей з інвалідністю.
То саме час починати писати про людей.
