Не зрада і не перемога: що означає рішення Міжнародного суду ООН у справі Україна проти Росії
Аналізуючи рішення Міжнародного суду ООН від 31 січня у справі Україна проти Росії щодо порушення останньою Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації важко утриматись від його діаметрального сприйняття: програш або перемога. Проте, якщо бути безстороннім, варто зазначити, що це і не поразка, і не перемога – це рішення Міжнародного суду ООН, яке є історичним і в будь-якому випадку впливатиме не лише на міжнародно-правове положення РФ на світовій арені, але й на глобальні міждержавні відносини щодо боротьби з тероризмом та дискримінацією за ознаками національності, кольору шкіри, етнічної приналежності тощо (тобто всього того, що в Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації називається “расовою дискримінацією”).
Дійсно Міжнародний суд ООН відхилив значну кількість звинувачень, висунутих Україною щодо порушення РФ означених в позові конвенцій, і задовольнив лише деякі з них, але:
1) головним в рішенні є те, що РФ вперше на міжнародному рівні визнана порушником своїх міжнародно-правових зобов’язань Міжнародним судом ООН як найвищою судовою установою людства;
2) мотиви, з яких суд виніс таке рішення, зумовлені формалістичним підходом до тлумачення положень конвенцій і викликають побоювання щодо їхньої майбутньої життєздатності.
Так, щодо Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму суд окреслив обмежувальний підхід ще у своєму рішенні щодо юрисдикції від 8 листопада 2019 року, коли зазначив, що ця конвенція спрямована лише на боротьбу з фінансуванням тероризму, який вчиняють індивіди, і не врегульовує питання державного фінансування актів тероризму (так зване “державне спонсорування тероризму”).
У вчорашньому рішенні Міжнародний суд ООН пішов ще далі й зазначив, що термін “активи” (до речі, виникає додаткове запитання, яким чином офіційний переклад цієї конвенції українською мовою замість терміну “активи” використовує термін “кошти”) означає лише фінансові інструменти й не включає засоби, які використовуються для вчинення терористичних актів (зокрема зброю та облаштування тренувальних таборів). Ба більше, для того, щоб таке “фінансування” підпадало під дію конвенції, відповідні особи повинні знати про те, що такі активи будуть використані для здійснення терористичних актів. А держави, щоб боротись з відповідними актами фінансування тероризму і нести відповідальність за конвенцією, повинні бути впевненими, що такі особи, які здійснюють фінансування, знали, що воно піде на здійснення терористичних актів.
Видається, що така висота порогу доведення є абсурдною і фактично призводить до того, що притягнути когось до відповідальності за Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму стає неможливим. Адже можна просто передавати майно (наприклад ЗРК “Бук” для збиття MH-17), а не “фінансові ресурси” або збирати кошти на діяльність терористичної організації (наприклад для зарплати військовим так званих “ДНР” та “ЛНР”), а не на вчинення терористичних актів і таким чином абсолютно легально виходити з-під дії положень конвенції.
Фактично рішення Міжнародного суду ООН від 31 січня впроваджує законні варіанти обходу положень Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму і передбачає цілком легальні шляхи спонсорування тероризму, що не просто зводить нанівець дію її положень, але й може стимулювати деякі держави до такої діяльності.
Щодо констатованого порушення РФ Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, то йдеться про обов’язок розслідувати підозри щодо фінансування тероризму. Росія, на думку суду, цей обов’язок не виконала.
Які це може мати наслідки? По-перше, це доказ того, що РФ не забезпечує ефективних засобів правового переслідування осіб, які вчиняють міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру і походять або пов’язані з політичним режимом РФ. По-друге, не переслідування осіб за фінансування тероризму разом із потуранням воєнним злочинам, використанням міжнародних ордерів на розшук як засобу боротьби з політичними опонентами, а також систематичне перекручування/не надання інформації та спротив діяльності міжнародних судових установ (що, зокрема, було констатовано Європейським судом з прав людини у рішенні від 25 січня 2023 року щодо прийнятності справи Україна та Нідерланди проти РФ, а також продемонстровано ордерами на арешт судів Міжнародного кримінального суду, які видали ордер на арешт Путіна та Львової-Белової) є свідченнями систематичного невиконання обов’язків та зловживання правами, які покладаються/надаються державам у сфері співробітництва з кримінальних справ. В цій ситуації Україні варто ставити питання про припинення будь-яких контактів міжнародної спільноти з Російською Федерацією в цій сфері.
Тепер розглянемо ситуацію щодо порушення Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Тут Міжнародний суд ООН теж пішов абсолютно формалістичним шляхом і зазначив, що переслідування осіб за ознакою громадянства та політичною ознакою не є расовою дискримінацією. І якщо з першим аргументом можна погодитись, другий викликає істотні зауваження. Оскільки суд фактично передбачив, що переслідування осіб, які борються за право проявляти свою расову, етнічну, національну тощо ідентичність, не підпадає під дію конвенції й, відповідно, не захищається нею. Мало того, на думку суду, масові порушення прав груп, які захищаються конвенцією (групи за ознакою раси, кольору шкіри, походження, національної або етнічної приналежності), є недостатнім доказом порушення конвенції, адже необхідно доведення факту “дискримінації”. Така логіка мала б право на існування, якби мова йшла про державу, де більш-менш забезпечуються права людини, адже критерій порівняння (“дискримінації”) в цій ситуації можна продемонструвати та довести. Але ця логіка абсолютно не може бути застосованою до держав, де існує систематичне порушення прав людини, оскільки в цьому випадку питання фактично зводиться до того, права якої групи порушуються більше або менше, а не до питання “дискримінації”. Це не має сенсу, виходячи з ідеї та цілей Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.
Враховуючи такі стандарти доведення, на думку суду, Україні вдалось довести лише факт, що РФ порушила право етнічних українців на освіту українською мовою, оскільки не забезпечила їх ефективним захистом від тиску при обранні відповідної мови освіти після 2014 року. Як наслідок, за рішенням суду РФ зобов’язана забезпечити ефективний доступ до освіти українською мовою.
Наведені вище аргументи викликають істотні побоювання щодо можливості подальшого використання Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації у міжнародних відносинах, адже через свій позитивістський підхід Міжнародний суд ООН прийшов до висновків, які роблять мертвими й незастосовуваними більшість їхніх положень. Попри обмеженість рішення Міжнародного суду ООН, безсумнівно, воно стане важливим інструментом для просування правової позиції України на міжнародних майданчиках та в інших міжнародних судових справах, а також засобом ізоляції РФ на міжнародній арені.
Р. S. Як доволі часто і буває в діяльності Міжнародного суду ООН, заяви, окремі та особливі думки суддів до сьогоднішнього рішення суду набагато цікавіші та виважені з точки зору захисту інтересів України та майбутнього забезпечення реалізації положень конвенцій. Але, на жаль, вони не мають юридичної сили.
Захар Тропін, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка.
